11 березня 2015 року Божого у день 66-річчя від дня народження світлої пам’яті Предстоятеля УАПЦ Митрополита МЕФОДІЯ (1949-2015) редакція нашого сайту пропонує читачам ознайомитися із фрагментами роздумів спочилого про долю Української Церкви.

ІСТОРИЧНИЙ ШЛЯХ УАПЦ

“Хто ми? Звідки походимо? Куди прямуємо?» або іншими словами: “До якої традиції ми належимо? Якою є наша сучасна ідентичність як Церкви? Яке майбуття її чекає? Пошук відповідей на ці питання сьогодні вельми актуальний. Ми не маємо задовольнятися тим, що вже досягнуто. І не маємо права на повторення помилок. Тому сьогодні, ювілейного 2010 року, для нас важливо звернути увагу не лише на історичні здобутки, але й на помилки та поразки нашої Церкви та автокефального руху в цілому. Наша Церква невелика, проте сильна духом. І на відміну від інших юрисдикцій, вона не привласнювала ні чужої історії, ні чужого майна. Отже, немає підстав боятися критичного огляду нашого двадцятирічного шляху. На цьому шляху ми знайдемо чимало помилок, знайдемо історії зрад та розчарувань. Однак кожне неупереджене око, яке погляне на новітню історію УАПЦ, легко віднайде там й інше: незбагненну дію Божої благодаті, через яку кожне історичне випробування УАПЦ – як це не раз траплялось в історії Церкви – тільки зміцнювало її духовно.

Всі ці роки – від своєї легалізації 1989 року до наших днів – УАПЦ була переважно гнаною Церквою. Церквою, життя та саме існування якої намагаються замовчати. Церквою, яка ніколи не мала в цій країні упривілейованого статусу. Ми зазнали випробувань наприкінці восьмидесятих, коли вірні та священство УАПЦ мужньо протистояли комуністичному режимові. Ми зберегли свою Церкву у 1992 році, коли держава намагалася об’єднати УАПЦ з групою колишнього ієрарха РПЦ. Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко – ніхто з них не був вірним УАПЦ, не мав особистої мотивації у захисті її інтересів. Однак, узагальнюючи здобутки УАПЦ впродовж 1990-2010 років, можна констатувати, що нашій Церкві вдалося зберегти свою ідентичність та незалежність впродовж усього цього часу, причому зробити це фактично всупереч конфесійним симпатіям владного олімпу.

(Митрополит МЕФОДІЙ. Проголошення Київського Патріархату: здобутки, помилки та шляхи їх подолання. Роздуми з приводу 20-ліття прогологення Київського Патріархату на помісному Соборі УАПЦ 5-6 червня 1990 р.)

НЕКАНОНІЧНІСТЬ ПРИЄДНАННЯ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ ДО МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ (1686)

[Розглядаючи проблему канонічності приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату необхідно взяти до уваги, що] згідно з Патріаршою та Синодальною грамотою 1686 р., Київську Митрополію не вилучили з-під юрисдикції Вселенського Патріархату, а за Митрополитом Київським залишили титул та канонічні права Екзарха Вселенського Престолу.

Зважаючи  на зміст цих Патріарших та Синодальних грамот Вселенського Патріархату 1686 р. стосовно Київської Митрополії, зазначене в них канонічне рішення не може вважатися актом відмови Вселенського Патріархату від юрисдикції над Київською Митрополією. Коректніше було б говорити тільки про делегування Московському Патріархові права Екзарха Вселенського Патріархату, яким раніше користувався Київський Митрополит, здійснене Вселенським Патріархом з огляду на нові політичні й життєві обставини, в яких опинилася Православна Церква в тодішній Україні. Іншими словами, Московського Патріарха було призначено лише представником або намісником Вселенського Патріарха у Київській Митрополії. При цьому кордони Константинопольського Патріархату залишалися цілком незмінними, а Київська Митрополіям тільки тимчасово передавалася під юрисдикцію Московського Патріарха.

У розгорнутому вигляді концепцію нового статусу Київської Митрополії було викладено у пропозиції, висловленій Патріархові Іоакиму (1674-1690) Єрусалимським Патріархом Досифієм II (1669-1707)2. У листі Патріарх Досифій ІІ пропонує Московському Патріарху, замість отримання повноти юрисдикції над Україною, обмежитися статусом «намісника» (екзарха) та постійного «іконома» (керуючого) стосовно Київської Митрополії з правами контролю («іспитанія») та суду першої інстанції.

В остаточний текст офіційних грамот ця термінологія з дипломатичних причин не увійшла, але зміст залишився тим самим. Так, згідно з грамотою собору єпископів Вселенського Патріархату 1686 р. до московського царя, Київський Митрополит мав й надалі зберігати поминання імені Вселенського Патріарха: «щоб зберігалася там <в Митрополії> честь Вселенського престолу і щоб не було нехтування і значного порушення у церковних правилах, що до нього <престолу> стосуються, ми наказали, аби той, хто буде там митрополитом, підносив за священними літургіями на місці патріаршого імені спочатку ім’я Вселенського, а потім, відповідно до правил, патріарха Московського. Останнє – з причини хіротонії, яку він отримує від <патріарха> Московського, і тому має, згідно з правилами, поминати його, а перше – заради пам’яті давніх привілеїв Вселенського престолу». Про збереження юрисдикції Константинополя над Київською Митрополією свідчить й інший документ – грамота Патріарха Діонісія до Західноруської Церкви про майбутній порядок заміщення Київської кафедри (липень 1686), де Київська Митрополія оголошена «навіть донині підпорядкованою надвисокому і святішому вселенському Константинопольському престолові».

Натомість, здійснюючи приєднання до свого складу Київської Митрополії, Московський  Патріархат порушив цілу низку принципових приписів томосу 1686 р., яким було встановлено права Київської Митрополії та гарантовано її зв’язок зі Вселенським Патріархатом, зокрема:

  • Порушено  встановлену томосом  форму диптиху, згідно з яким Київський Митрополит повинен був згадувати спершу Вселенського Константинопольського Патріарха;
  • Порушено форму обрання на кафедру Київського Митрополита, який, згідно з томосом, має обиратися еклекційним собором, а не призначатися з Москви;
  • Порушено канонічні права Київського Митрополита та його титул Екзарха Константинопольського Патріархату та Митрополита всієї Руси;
  • Порушено автономію Київської Митрополії, яку вона мала у складі Вселенського Патріархату.

Таким чином, у 1686 р. відбулося не канонічне приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату за згодою та з благословення Вселенського Патріарха, а анексія території Київської Митрополії Російською Церквою, яка відбулася всупереч священним канонам та з серйозним порушенням канонічної моделі, виробленої у томосах 1686 р.

У «Патріаршому  та Синодально-канонічному Томосі Вселенської Патріархії про визнання Православної Церкви в Польщі автокефальною» (13.11.1924) також зазначається, що відокремлення Київської Митрополії від Вселенського Патріархату відбулося з порушенням канонів та автономії Київського Митрополита, котрий користувався правами Екзарха Вселенського Престолу. Зокрема в цьому документі від імені Вселенського Патріархату уточнюється, що «відокремлення вiд Нашого <Вселенського Константинопольського — ММ>Престолу Київської Митрополії й залежних вiд неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а також  прилучення їх до Святої Московської Церкви було здійснено не за приписами канонічних правил і без дотримання того,  що було встановлено стосовно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу».

Про невизнання повноцінної та остаточної юрисдикції Московського Патріархату над Київською Митрополією йдеться і в листі Вселенського Патрiарха Димитрiя І (1972-1991) Патріархові Московському вiд 22 листопада 1990 р., де зазначається, що Вселенська Патріархія визнає Руську Православну Церкву в межах 1593 р. (іншими словами, без Київської Митрополії, яку було анексовано 1686 р.): «Вселенська Патрiархiя визнає одну канонiчну Православну Церкву у встановлених 1593 року Патріаршим i Синодальним способом межах, тобто Святішу Руську Церкву, всiма Помiсними канонiчними Святими Божими Церквами визнану, шановану i в священних диптихах згадувану».

Як бачимо, впродовж століть Вселенський Патріархат визнавав, що Київську Митрополію було анексовано Московським Патріархатом зі значними порушеннями канонів, і що юрисдикція Московського Патріархату над Київською Митрополією не є канонічно беззастережною, а отже й остаточною.

(Шляхи та моделі подолання канонічної кризи. З Послання Блаженнішого Митрополита МЕФОДІЯ з нагоди 20-ліття відновлення автокефалії до священства УАПЦ)

 

АВТОКЕФАЛІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Українська Автокефальна Православна Церква – церковна спільнота, що об’єднує вірних на канонічних засадах автокефалії та пошани до помісної церковної та культурної традиції українського народу. Однак наша відданість ідеї автокефального буття Української Церкви не пояснюється, як стверджують певні російські дослідники, політичними переконаннями, зокрема, світською ідеологією націоналізму. Наша мета – спасіння українського народу, а не виховання в дусі будь-яких ідеологій, навіть найкращих. Тому вірність ідеї автокефалії – це не наша примха, не введення до церковної свідомості елементів світської ідеології, а відповідальна, перевірена досвідом та часом пастирська позиція. І через те, що ми вважаємо автокефалію не певною ідеологією, що служить національній самодостатності, а інструментом найоптимальнішого церковного устрою в Україні, ми ніколи не відмовимося від цієї засади. Наші опоненти стверджують, що автокефалія – це політична цінність, і від неї варто відмовитися. Однак це хибне розуміння автокефалії, бо вона є інструментом спасіння, а не політичної або культурної ідентичності, інструментом об’єднання, а не роз’єднання. Саме тому ми вважаємо, що відмова від автокефального устрою нашої Церкви є невиправданою та суперечить Божій волі.

Чому ж ми вважаємо, що автокефалія – найоптимальніший спосіб канонічного упорядкування Православної Церкви в Україні? І чи не є таке твердження упередженим та не відповідним православній традиції? Відповідаючи на це питання, згадаємо про загальновизнані в православному світі критерії, згідно яких ми маємо визначати, чи склалися у тій або іншій країні передумови для введення автокефального буття.

А такими критеріями, зокрема, є:

  • Наявність повноцінною та канонічно самодостатньої церковної ієрархії;
  • Наявність мовної та культурної ідентичності народу, серед якого здійснює своє спасительне служіння місцева Церква;
  • Визначена власна канонічна територія місцевої Церкви (що, з історичної точки зору, зазвичай пов’язано з існуванням власної державності);
  • Однодумність єпископату місцевої Церкви щодо здобуття автокефального канонічного статусу, вираженням чого є відповідні соборні рішення.

Аналізуючи ці критерії, можна чітко констатувати, що ситуація в Україні відповідає однозначно відповідає трьом з чотирьох згаданих передумов. Українська Церква має численний (а отже спроможний до самостійного канонічного самовідтворення) єпископат та розвинуту церковну інфраструктуру. Український народ має власну культурну ідентичність та власну державу, кордони якої чітко визначають канонічну територію Української Церкви. Єдине, чого нам бракує – це однодумності єпископату з приводу автокефального буття нашої Церкви, оскільки, з одного боку, ідея автокефалії була частково дискредитована розкольницькою діяльністю деяких церковних діячів, а з іншого – прихильники автокефалії серед єпископату УПЦ під омофором Митрополита Володимира системно піддаються жорсткому тискові зі сторони симпатиків ідеї відновлення Російської імперії.

Однодумність єпископату – важливий чинник, втім, його абсолютизація також не виправдана. Адже рішення щодо проголошення автокефалії Української Церкви не обов’язково має безпосередньо стосуватися усіх православних єпископів, які несуть своє служіння. Архієреї, клір та паства, яким ближча російська церковна традиція та культура, можуть залишитися в складі Московського Патріархату. Таким чином, зміни, що можуть відбутися після створення канонічної помісної Української Церкви, стосуватимуться їх лише опосередковано. Що ж до принципу єдності канонічної території та чіткого дотримання давнього принципу «одне місто – один єпископ», то досвід сучасного церковного життя свідчить, що в особливих ситуаціях, його може бути скориговано. Так, в США або країнах західної Європи, де існують громади різних Помісних Церков, сьогодні вироблені механізми, які допомагають сприяти координації та єдності православних єпископів із різних юрисдикцій. Створюються конференції православних єпископів, працюють міжюрисдикційні освітні, медійні та місіонерські проекти, православна спільнота усе більше відчуває себе єдиним цілим, незважаючи на юрисдикційне розмаїття. Цей досвід після остаточного канонічного визнання Української Церкви належало б втілити й у нашій країні. Юрисдикція – річ канонічно-умовна і вона не має створювати ізольовані одні від одних церковні тіла.

(Митрополит МЕФОДІЙ. Проголошення Київського Патріархату: здобутки, помилки та шляхи їх подолання. Роздуми з приводу 20-ліття прогологення Київського Патріархату на помісному Соборі УАПЦ 5-6 червня 1990 р.)

КИЇВ ЯК СИМВОЛ ІСТОРИЧНОГО СПАДКОЄМСТВА

 Ми маємо стати київською Церквою не лише за формальною назвою, а за духом.А це означає, що наша Церква не лише повинна мати власний дієвий церковний осередок у Києві, а й що вічний Київ має стати осереддям нашого церковного життя. Київ – це єдине місце на землі, що здатне об’єднати Схід та Захід України. Без Києва України немає. Без Києва, його тисячолітньої історії та святинь – ми лише сукупність регіонів, країна та народ, що не мають шансів остаточно порозумітися і бути одним цілим. Єдина соборна Україна, українці як народ можливі тільки з сакральним центром у Києві, тобто як явище києвоцентричне. А отже, одна з місій нашого Патріархату – це відтворення духовної та культурної києвоцентричності простору української душі. Стати києвоцентричною церквою насправді означає для нас не лише підпорядкування ієрарху з певною київською титуляцією. Києвоцентризм Церкви означає її зрілість, її вкоріненість у давню церковну традицію Києва як «другого» або «Нового Єрусалиму».

Знаменно, що Київський Патріархат проголошено невдовзі після святкування тисячоліття Хрещення Русі. Історія ніби зробила повне тисячолітнє коло і знову повернулася до Києва – духовної матері міст руських. Київ, чия сива велич століттями принижувалася, чиї спадщина та історія були привласнені чужими столицями, став духовним осереддям однієї з найдавніших та найбільших християнських Церков Європи. Діставши патріаршу гідність, Київ ніби прокинувся від дивного історичного сну, повернув собі повноту історичного буття, знову став тим містом, що «не може сховатися» бо «лежить на верху гори» (пор. Мт. 5:14). Тим більшим гріхом проти цього Нового Єрусалиму стала людська пиха та жадоба до влади, яка розділила давню Київську Церкву та народ України. Київ увійшов до історії не як місто владолюбців, а як місто смиренних та чистим серцем – град преподобних угодників Києво-Печерських, град праведних князів та гетьманів, місто святих Митрополитів, які здійснювали своє служіння не забуваючи про те, що вони, поставлені волею Церкви на почесне перше місце, насправді мають бути слугою кожного.

(Митрополит МЕФОДІЙ. Здобутки та помилки «проекту патріархат». Дзеркало Тижня. 19 червня 2010 р.).

Однією з головних проблем, що стоять сьогодні перед сучасною Україною, є подолання антагонізму між Сходом та Заходом, пошук спільних культурних та релігійних символів, які би могли об’єднати розділену за конфесійною, мовною та культурною ознаками націю. Україна потребує єдності, потребує ідей та цінностей, які б однаково схвально сприймалися серед цілого українського народу, об’єднували Схід та Захід та сприяли консолідації Українського Православ’я.

 Як засвідчило життя, історичні та культурні символи доби Козаччини, які широко пропагувалися в нашій країні протягом останніх років, не змогли об’єднати розділену Церкву та націю. Українська ідентичність XVII століття формувалася у складній ситуації протистояння впливам, що надходили з Польщі та Росії, в умовах взаємовиключного вибору між західним та східним векторами розвитку нації. Саме тому трагічний досвід України XVII століття виявився для сучасного українського суспільства надто складним та суперечливим. Втім, в українській церковній та культурній традиції присутня ідея, потенціал якої міг би дійсно сьогодні об’єднати розділену країну та Церкву. Це київська ідея або ідея та цінності вічного Києва, з якими впродовж століть пов’язане історичне самоусвідомлення та самоідентифікація українського народу, який є прямим історичним нащадком Київської Руси.

 Ким ми є перед лицем Бога та вічності та в чому полягає наше історичне покликання? Століттями на ці ключові для формування національної ідентичності питання мислителі та історіософи Київської Руси та України відповідали, пов’язуючи долю та покликання нашого народу з долею та місією її давнього духовного та політичного центру – Києва. Започаткована святителем Іларіоном Київським та іншими київськими вченими мужами, окреслена в історіософських роздумах та формулах київських святителів і церковних діячів XVII століття, київська ідея стала визначальною для багатьох мислителів й істориків ХХ століття.

 «Київ – новий Єрусалим», – цей відомий образ української культурної традиції, що змістовно пов’язаний з іншими символічними визначеннями Києва («Матір городів руських», «руський Сіон», «місто Премудрості Божої»), був і лишається не лише символічною історіософською формулою або ідеологемою. Київ як Новий Єрусалим – це ще і релігійний ідеал, що впродовж століть визначав духовні, культурні та суспільно-політичні пріоритети народу України.

 Особливо актуальною є київська ідея сьогодні, коли церковна та суспільна свідомість шукає ідеї та символи, що сприяють об’єднанню. Київ – це символ історичного спадкоємства. Символ, що об’єднує сучасну Україну з давньою Київською Руссю та її культурною традицією, яка сприймається в якості «золотої доби» нашої культури та державності усіма українцями незалежно від того де вони живуть – на Заході чи на Сході України.

 У цьому контексті варто відзначити, що осмислення київської ідеї – щоправда, з різних точок зору та з відмінними пріоритетами – відбувається сьогодні у різних церковних середовищах, зокрема, і в Українській Православній Церкві під омофором блаженнішого Митрополита Володимира. Київська ідея дійсно має потенціал стати одним із головних елементів нової української ідентичності. Але для того, аби це стало можливим, дуже важливим є те, щоби київська ідея осмислювалася в надпартійному та надюрисдикційному форматі, як ідея, що об’єднує, а не роз’єднує народ України. Подібно до слів апостола Павла: «А вишній Єрусалим вільний; він мати всім нам» (Гал 4, 26). І маємо всі підстави вважати, що саме ідея Київського Єрусалиму може стати, і вже стає такою, що об’єднує всіх нас.

 (Київ – Новий Єрусалим. Звернення Архиєрейського Собору Української Автокефальної Православної Церкви від 16 липня 2010 р. Б. Текст Звернення підготовлений за участю та під керівництвом Блаженнішого Митрополита МЕФОДІЯ)

 

КАНОНІЧНЕ ВИЗНАННЯ – ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

[Канонічне визнання УАПЦ з боку вселенського Православ’я] Припускаю, що для багатьох це якась церковно-дипломатична абстракція. Насправді це проблема, яка істотно ускладнює наше церковне життя. По-перше, відсутність канонічного статусу означає примусову канонічну ізоляцію: відсутність молитовного та євхаристійного спілкування з іншими православними церквами, відсутність української Церкви в диптиху помісних православних церков, відсутність представників УАПЦ та УПЦ-КП на більшості міжправославних та міжцерковних форумів світу.

Однак, на жаль, проблема відсутності канонічного статусу автокефальних юрисдикцій не вичерпується згаданими питаннями. Найболючішою проблемою залишається те, що, керуючись буквою священних канонів, православний світ утримується від визнання таїнств, які було звершено в українських автокефальних юрисдикціях. Таким чином, православні українці, які належать до УПЦ-КП або УАПЦ, не мають змоги вільно причащатися в православній Росії, Греції або Святій Землі. Більшість кліриків інших православних церков розуміє, що причина нашої канонічної ізоляції — боротьба за канонічну незалежність. Багато хто в православному світі нам співчуває, бо розуміє, що бажання автокефалії — це не наша примха, а об’єктивна історична потреба. Однак, пам’ятаючи про жорстку позицію Москви, яка ретельно відстежує наші контакти із православним світом, мало хто наважується йти назустріч клірикам та вірним «неканонічних» українських церков.

Відсутність визнання робить нас «ізгоями» в православному світі. І абсолютно зрозуміло, що ця ситуація не може тривати вічно. Дбаючи про власну паству, ми маємо зробити все від нас залежне, аби отримати канонічну легітимність та можливість спільної молитви з іншими православними церквами. Тому здобуття канонічного статусу є сьогодні головним пріоритетом у діяльності церковного проводу УАПЦ.

І, нарешті, головне. Канонічний статус потрібен нам для того, щоби в майбутньому наш єпископат міг бути рівноправним співучасником переговорів з УПЦ та іншими канонічними церквами щодо майбутнього православної Церкви в Україні і повноцінно долучитися до процесів остаточного створення єдиної Помісної Православної Церкви.

Візит Вселенського патріарха Варфоломія в Україну відкривав перед автокефальним рухом у нашій країні унікальну можливість. Користуючись цією нагодою, ми могли би звернутися до Святійшого патріарха з проханням сприяти подоланню розколу та знайти канонічний механізм, який би дозволив автокефальному єпископату унормувати свій статус. Я не володію ексклюзивною інформацією щодо того, якою могла би бути реакція Святійшого патріарха на таке прохання. Але, згідно з думкою багатьох експертів з міжцерковних стосунків, вірогідність позитивного розгляду такого прохання справді існувала й існує.

 (Митрополит МЕФОДІЙ. В очікуванні канонічного визнання. Дзеркало Тижня від 26 грудня 2008 р.)

ВІДКРИТІСТЬ УАПЦ  ДО ВСЕЛЕНСЬКОГО  ПАТРІАРХАТУ 

У порівнянні з іншими православними юрисдикціями в Україні, Українська Автокефальна Православна Церква демонструє максимальну  відкритість до Вселенського Патріархату. Наша Церква заявила про свою готовність до розгляду компромісного варіанту вирішення української церковної проблеми, до такої моделі канонічного врегулювання, яка б максимально враховувала інтереси, обставини церковного життя та сучасні канонічні можливості усіх зацікавлених сторін. /…/

[Можливе] входження під омофор Вселенського Патріарха  – усвідомлена жертва нашої Церкви заради відновлення церковної єдності. Йдучи цим жертовним шляхом, ми чинимо не «з суперництва або з марнославства», але, згідно з наказом апостола, вважаємо інших вищими від себе і прагнемо не власної користі, а користі інших (Фил. 2, 3-4). Заради єдності ми готові тимчасово відмовитися від автокефального статусу нашої Церкви, і просимо Церкву-Мати відновити для Православної Церкви в Україні той статус, який вона мала перед неканонічним приєднанням її до Московського Патріархату (1687 р.).

Наша Церква і зараз вважає, що автокефалія  є найоптимальнішою моделлю влаштування  канонічного життя в Україні. Але, прямуючи до цієї мети, ми пам’ятаємо про слова Спасителя: «кожен, хто підноситься, – буде понижений, хто ж понижується, – той піднесеться» (Лк. 18, 14). Історичний досвід перебування Української Церкви під юрисдикцією Константинополя впродовж семи століть (988-1687) свідчить, що універсалізм церковної свідомості Вселенського Патріархату дозволяв Українській Церкві вільно та динамічно розвивати своє церковне життя. Знаменним є і те, що саме у складі Вселенського Патріархату Українська Церква перебувала в часи, які ми досі вважаємо «золотою добою» в нашій церковній історії. Йдеться про епоху Київської Русі, коли було сформовано наші богословські, літургічні та художні традиції, та про добу відродження нашої Церкви у XVII столітті, коли Українська Церква знову набула величі зусиллями Екзарха Константинопольського престолу, Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси Петра Могили (1633-1647).

Надихає УАПЦ і сучасна позиція Вселенського Патріархату, засвідчена пастирською  турботою та розумінням проблем українського православ’я з боку Святішого Патріарха Варфоломія. Позиція Святішого Патріарха є ще одним доказом того, що, на відміну від інших Помісних Церков, Константинополь не намагається вкрасти у нас свободу, але бажає улікувати рани на тілі Української Церкви та об’єднати її в єдину Помісну Церкву. Як зазначив у своєму «Зверненні до української нації» (26.07.2008.) Святіший Патріарх Варфоломій, Вселенський Патріархат має історичний досвід обмеження власних інтересів заради інших. «Церква-Мати, – говорить Святіший Патріарх, – погоджувалася з вимогами урядів новостворених на Балканському півострові держав з православним населенням щодо автокефалії їхніх Церков, які виходили з-під Її канонічної юрисдикції, а саме: Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії і спричинились до різкого звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату».

Цей історичний досвід Вселенського Патріархату, його вірність християнському універсалізмові, а також позиція Святішого Патріарха Варфоломія додають нам впевненості у тому, що наша відмова від автокефалії самопроголошеної приведе нас до отримання з рук Вселенського Патріарха автокефалії канонічної. Тимчасово відмовляючись від автокефального статусу, ми не відмовляємося від величної та страдницької історії і традицій нашої Церкви. Історія нашої Церкви залишатиметься нашою історією, а її історичні традиції – нашими традиціями. Незмінною залишатиметься й стратегічна мета нашої Церкви – розбудова єдиної канонічної Помісної Церкви на чолі з Київським Патріархом.

(Шляхи та моделі подолання канонічної кризи. З Послання Блаженнішого Митрополита МЕФОДІЯ з нагоди 20-ліття відновлення автокефалії до священства УАПЦ)