Із книги “Історичний шлях УАПЦ”.  Олександер Воронин
Видавництво “Воскресіння”, Кенсінгтон, США, 1992

ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ ПАРАФІЇ

Українські національно-церковні сили почали в нових умовах кампанію за творення українських парафій та реєстрацію їх в органах влади. Таку можливість відкривав перед ними «Закон про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви», проголошений Раднаркомом УРСР в кінці січня 1919 року. Цей закон був з одного боку скерований проти Церкви, бо передавав в руки держави храми та все церковне майно і давав владі право закривати небажані їй церкви, конфіскувати їхнє майно, грабувати церковні цінності. Але з другого боку, влада давала храми в користування громадам, до яких вона не мала застережень.

Навесні 1919 року у Києві засновано першу україн­ську православну парафію. Це сталося після того, як єпис­коп Черкаський Назарій, що керував тоді справами Київсь­кої єпархії, відкинув прохання православних українців Киэва дозволити їм відправити Страсті Господні і Великодню літургію з читанням Євангелій українською мовою. Влада зареєструвала парафію і передала в її розпорядження Свято-Миколаївський собор на Печерську, збудований гетьманом Іваном Мазепою.

22 травня, в день св. Миколая Чудотворця (Миколи літнього), в цьому храмі відбулась перша українська Служба Божа, яку відправив протоієрей Василь Липківський та кілька інших українських священиків. Композитор Микола Леонтович написав для цієї служби оригінальну музичну композицію. «Це був дійсно день народження Українсь­кої Автокефальної Православної Церкви, — згадував пізніше митрополит Василь Липківський. – На всенічній і на Службі Божій зібралась така сила народу, що не тільки в соборі, а й навкруги нього було тісно; весь народ плакав, чуючи Апостола, Євангелію, псалми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі “моляться на волі невольничі діти”, як прові­щав Шевченко».

Невдовзі після того, незважаючи на спротив з боку єпископа Назарія і російського духовенства, українці за­снували другу парафію при Андріївському соборі, а у черв­ні дістали у своє розпорядження Софійський собор. Україн­ські парафії творились також по інших містах. Тоді вже діяла Всеукраїнська Православна Церковна Рада нового складу. її заходами було створено Спілку українських пра­вославних парафій, що мала об’єднувати українські право­славні громади та координувати їхню діяльність.

МАНІФЕСТ ЦЕРКОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

У той час з кіл діячів національно-церковного відрод­ження вийшла відозва «Чого хочуть православні українці у своєму житті». Це був ідеологічно-програмовий документ, в якому, серед іншого, проголошувалося:

  • Православні українці хочуть хвалити Бога й дякувати Йому в молитвах… своєю рідною мовою й керуватися а церковно релігійному житті стародав­німи обрядами та звичними Української Православної Церкви.
  • Православні українці… засновують свої парафії згідно з духом статутів стародавніх українських церковних братств, затверджених східними пат­ріархами.
  • Православні українці не бажають й ніколи не підуть ані в католицтво, ані в протестантство, ані в унію, як про це розповсюджують чутки лихі лю­ди, але, стоючи непохитно на засадах Православної віри, молитимуться з цілою Всесвітньою Церквою за духовне об’єднання всіх тих, що вірують.
  • У своїх церковних справах українці не праг­нуть до панування над тими народами, які між ними оселились, але не бажають також у цьому відношенні бути в залежності від інших. Тому православні українці нікого і нічим не примушуватимуть до свого обряду, до свого церковного устрою.
  • Українці не прагнуть до відокремлення від сучасних українських єпископів і не відійдуть від них… але разом з тим українці щиро бажають мати від своїх єпископів, згідно з стародавнім устроєм Української Православної Церкви, архипастирське керівни­цтво, допомогу й єднання з народом, у його церковній роботі, а не тільки накази й розпорядження духов­них урядовців.
  • Православні українці не хотять ніякого розподілу з Грецькою, Московською, Сербською. Румунською і іншими Православними Церквами, а хочуть назавше залишитись у братерському єднанні й вірі й згоді зо всіма ними… Разом з тим українці прагнуть до автокефалії, тобто до повної непідлеглості Української Православної Церкви ніякій іншій Православній Церкві.

ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОКЕФАЛІЇ

Українські національно-церковні діячі далі не кидали надії знайти можливість унезалежнення своєї Церкви в по розумінні з єпископами Московської Церкви. Але не лише спільної мови, а навіть натяку на зрозуміння з боку російської ієрархії вони не знаходили. Навпаки — опір російських єпископів незалежницьким прагненням православних українців дедалі посилювався. ЗО квітня 1920 року з розпорядження єпископа Назарія всі українські священики Києва були заборонені у священнослужінні. У відповідь на це, Всеукраїнська Православна Церковна Рада, зібравшись 5 травня, проголосила недійсним розпорядження про заборону священнодійства українським священикам і ухвалила припинити підпорядкування російській ієрархії. «Вважати Українську Православну Церкву звільненою від москов­ської зверхності — автокефальною і незалежною», — говорилося в постанові Ради.

Проголосивши автокефалію, Українська Православна Церква остаточно розірвала з Московською патріархією. «Київський єпископат, будучи представником москов­ської духовної влади, постійним гальмуванням україн­ського церковного руху, врешті, заборонами свяще­ників, виявив себе не пастирем добрим, а ворогом українського народу і цим своїм вчинком відійшов від Української Церкви. Внаслідок всього цього Українська Православна Церква, що складається з українських парафій, залишилась без єпископів», — заявила Всеукра­їнська Православна Церковна Рада. Але без єпископів не може бути Церкви в повному розумінні цього слова. Тому здобуття власної ієрархії стало найголовнішим наступним завданням, як і говориться в постанові ВПЦР: «Вжити належних і негайних заходів для підготування і за­конного переведення українською православною люд­ністю виборів українських єпископів»