Із книги “Історичний шлях УАПЦ”.  Олександер Воронин
Видавництво “Воскресіння”, Кенсінгтон, США, 1992

ЦЕРКВА В ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВІ

1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу, і через неповні три тижні ця країна зникла з політичної карти світу. Згідно з секретним договором між Радянським Союзом і Німеччиною, територія Польщі була поділена між новими неправдоподібними союзниками. Розчленовано і українські землі, які між двома світовими війнами були під владою Польщі. Холмщина і Підляшшя опинились в німецькому Генерал-Губернаторстві, а Волинь, Полісся і Галичину приєднано до Радянського Союзу.

Православні українці в Генерал-Губернаторстві заснували у Холмі Церковну Раду, яку визнав і затвердив митрополит Діонисій. Невдовзі після того постала Церковна Рада у Варшаві, очолена визначним українським науковцем і громадсько-політичним діячем Іваном Огієнком. Обидві організації взяли виразний український національний курс щодо церковного життя. Розпочато заходи для поверненим православним церков, силою захоплених католиками за польської влади. У травні 1940 року поляки звільнили і повернули Православній Церкві кафедральний собор Пресвятої Богородиці на Даниловій горі у Холмі.

Саме у цьому соборі 20 жовтня 1940 року відбулась урочиста хіротонія архимандрита Іларіона Огієнка на архиєпископа Холмського і Підляського. Православні українці у багатостраждальних Холмщині і Підляшші вперше за віки здобули свого власного архипастиря. А в лютому 1941 року висвячено ще одного ієрарха-українця — єпископа Краківського і Лемківського Палладія Видибіду-Руденка.

Церковне життя в Генерал-Губернаторстві швидко розвивалось. Відновлено понад 100 православних парафій. Архиєпископ Іларіон взяв курс на поступову українізацію, зважаючи на глибоко закорінені традиції, яких не можна було ламати відразу. Богослуження відправлялись церковно-слов’янською мовою, а там, де було бажання парафіян — переходили повністю на українську мову. Священики були зобов’язані виголошувати проповіді українською мовою. Ук­раїнською мовою відбувалося навчання Закону Божого у школах. В українському дусі провадилось навчання в духов­ній семінарії і на пастирських курсах, друкувались бого­службові книжки українською мовою. Наслідком такої по­літики був послідовний поступ, але українська Холмсько-Підляська єпархія проіснувала лише чотири роки: їй по­клав край прихід радянських військ влітку 1944 року.

ЦЕРКВА НА ВОЛИНІ ЗА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

На православних землях Західної України прихід ра­дянської влади 17 вересня 1939 року швидко поклав край численним здобуткам українізаційних акцій 20-30 років. З церков відразу зникла українська мова. Єдиною церквою на всю Волинь, де Служби далі правились по-українському, була Чеснохресна Братська церква єпископа Полікарпа в Луцьку. Припинилась українська національно-церковна, перекладницька і видавнича діяльність. Парафіяльні школи з наказу влади були закриті. Із шкіл усунуто навчання ре­лігії, а натомість введено інтенсивну антирелігійну пропа­ганду. Для розкладання і нищення Церкви, на парафії та священиків накладали непосильні податки, закривали й конфіскували церкви та монастирі. З закріпленням на ново-приєднаних землях радянської влади, почались арешти на­ціонально свідомого духовенства і церковно-громадських дія­чів, зокрема тих, хто відзначався працею на народній ниві та українізаційною діяльністю під Польщею. Багатьох ви­везено до в’язниць і концтаборів в глибину СРСР.

Московська патріарша Церква була в той час тяжко прибита сталінським терором 30-х років. Справами патріархії керував місцеблюститель. На весь Радянський Союз були тільки 4 діючі православні єпископи; на всій Україні не було жодного. Але після приєднання до Радянського Союзу Західної України й Білорусії, а потім Бессарабії, Буковини І прибалтійських країн, Москва вирішила використати Російську Церкву для своїх політичних цілей. Розпочато кампанію за підпорядкування під її юрисдикцію православних єпископів на Західній Україні і Західній Білорусії. На новоприєднані землі надіслано архиепископа Сергія Воскресенського з дорученням працювати для збирання цих земель під московську руку.

ПІДПОРЯДКУВАННЯ МОСКОВСЬКІЙ ПАТРІАРХІЇ

Архиепископ Сергій застав на православних землях Західної України і Західної Білорусії п’ятьох ієрархів по воєнної Православної Автокефальної Церкви в Польщі, на чолі з архиєпископом Пінським Олександром та архиєпископом Волинським Олексієм. Вони продовжували свою архипастирську діяльність на засадах канонічної пов’язаності з митрополитом Діонисієм, якого вони далі вважали своїм першоієрархом. Посланець Московської Церкви переконував їх перейти під зверхність Москви, недвозначно натякаючи на те, що їх може чекати в разі відмови.

Архиепископ Олексій був першим, хто пішов на заклик архиепископа Сергія. У червні 1940 року він поїхав до Москви і там склав заяву про розрив з Православною Автокефальною Церквою в Польщі та підпорядкування «Матері-Церкві Московській». Згодом подібні заяви примушені були підписати й інші православні ієрархи із Занхідної України й Білорусії, Буковини, Литви, Латнії та Естонії Відмовились підпорядкуватися Московській патріархії лише архиепископ Олександер та єпископ Полікарп.

Влітку 1940 року Московська патріархів прислала на Волинь архиепископа Миколая Ярушевича, надавши йому титул архиепископа Волинського і Луцькою та патріаршого екзарха в західних областях України і Білорусії. Новопризначений екзарх почав швидко встановлювати свою владу, керуючись вказівками з Москви. Рукоположено но­вих єпископів — Дамаскина Малюту, якого вислано до Чер­нівців для підпорядкування Московській Церкві церковного життя на Буковині, і Пантелеймона Рудика, поставленого на єпископа Львівського з метою працювати для «з’єднан­ня уніатів у Галичині з Православною Церквою».

НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКА ВІЙНА

Діяльність Московської патріархії, що мала на меті запровадження повної монополії на західно-українських і західно-білоруських землях, припинило вторгнення німців у Радянський Союз 21 червня 1941 року.

Німецькі війська швидко покотились вглиб України. У стероризованого сталінським режимом населення зроди­лись надії на політичну, культурну і релігійну свободу. У своїх закликах до населення німці зокрема наголошували, що вони прийшли визволити його від комуністичної влади, яка придушувала релігію, і обіцяли, що відтепер запанує повна свобода віри.

Але спалахи надій на нову добу свободи тривали ду­же недовго. Нові окупанти скоро показали своє справжнє обличчя. На початку вересня на Волинь прийшла німецька цивільна влада. Про будь-яку українську незалежність чи навіть якесь самоуправління не було й натяку. Німці ство­рили на Правобережжі Райхскомісаріат Україна, який мав бути перехідною стадією до перетворення України на коло­нію, джерело рабської робочої сили і сировини.

ВІДСТУПНИЦТВО АРХИЄПИСКОПА ОЛЕКСІЯ

В умовах відносної свободи, яка існувала на початках, православні українці Волині, Поділля і Полісся взя­лись за відновлення церковно-релігійного життя. Вони по­кладали надії на те, що Церкву знову очолить архиєпископ Олексій — найстарший церковним стажем ієрарх на україн­ських землях. Але ці надії не виправдались. 18 серпня 1941 року владика Олексій разом з трьома іншими єпископами-однодумцями влаштував у Почаєві таємний собор, на якому ухвалено залишитися в канонічній підлеглості Московській патріархії на правах автономії. Так виникла в Україні Автономна Церква, а разом з тим почалось нове церковно розбиття.

ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ

Ставши перед фактом національної зради свого старшого ієрарха, українські церковно-громадські кола звернулися до митрополита Діонисія з проханням благословити відродження незалежної Української Православної Церкви під керівництвом архиепископа Полікарпа. Митрополит Діонисій дав свою згоду декретом з 24 грудня 1941 року. І Українська Автокефальна Православна Церква стала дійсністю. У той час, як Автономна Церква не тільки була підпорядкована Москві формально, але й зберігала характер Церкви-колонїї, включно з затриманням старослов’янської мови богослужень з російською вимовою, УАПЦ твердо стояла на повністю українських національних позиціях.

В лютому 1942 року архиєпископи Олександер і Полікарп висвятили на соборі в Пінську двох нових єпископів — Ніканора Абрамовича та Ігоря Губу. їх вислано до Києва для організації церковного життя на східноукраїнських землях. У Києві група священиків та діячів УАПЦ, що уціліли під час терору 30-х років, заснувала 29 вересня 1941 року, невдовзі після того, як місто зайняли німецькі війська, Всеукраїнську Православну Церковну Раду, сподіваючись відновити в нових умовах розгромлену сталінськими богоборцями українську Церкву. Але в грудні до Києва прибув єпископ Автономної Церкви Пантелеймон і взяв під свою юрисдикцію більшість заснованих під час німецької окупації парафій. Здобувши довір’я окупаційної влади, він повів активну боротьбу з прихильниками УАПЦ. За його намовою, німці розпустили в лютому 1942 року Всеукраїнську Православну Церковну Раду та закрили її канцелярію.

Українських єпископів, що прибули до Києва березні, радісно привітало українське громадянство. 15 березня в Андріївському соборі відбулась перша з часу розгрому УАПЦ соборна Служба Божа українською мовою за участі величезних мас вірних. Православні українці Києва визнали ієрархію УАПЦ на чолі з архиепископом Полікарпом своєю духовною владою, а зверхність передали єпископу Ніканорові.

НІМЦІ І МОСКОВСЬКА ЦЕРКВА ПРОТИ УАПЦ

Німецька влада в Києві явно фаворизувала Автономну Церкву, а до українських єпископів ставилась неприхильно і навіть вороже. Українцям дали в розпорядження лише Анд­ріївський собор і церкви на Солом янці та Деміївці, у той час, як автономісти мали 14 церков і 8 монастирів.

На причину ворожого ставлення окупантів до УАПЦ вказує знайдена у 80-х роках таємна директива чільного нацистського офіцера, підполковника СС доктора Томаса з 11 лютого 1942 року у справі Церкви на Україні: «Тво­ренню загально-української Автокефальної Церкви під проводом митрополита належить всілякими способа­ми перешкоджати». І далі пояснення: «У православному церковному розумінні автокефалія є завжди в самій суті пов’язана з самостійним державництвом».

Отже, німців, як і всіх окупантів протягом нашої іс­торії, лякала перспектива єдиної національної Церкви, як об’єднуючого чинника, джерела національної самобутності і національних прагнень українського народу. У цьому окупа­ційна влада була співзвучною з Московською патріархією по другий бік фронту, що 5 лютого 1942 року затаврувала архиепископа Полікарпа зрадником, який, мовляв, разом «з партією петлюрівців» проголосив автокефалію. А 28 бе­резня собор російських архиєреїв позбавив владику Полікарпа духовного сану і чернецтва, хоч не мав до того ніякої канонічної підстави, оскільки архиєпископ Полікарп ніко­ли не визнавав зверхності Московської патріархії.

ВІДНОВЛЕННЯ ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ

Незважаючи на дошкуляння й обмеження з боку ні­мецької влади та тяжкі умови життя в умовах окупації, єпископи Ніканор та Ігор почали інтенсивну працю над організацією церковно-релігійного життя, яким керувало Вище Церковне Управління. За перші три місяці висвячено 103 священиків, потім багато більше. Нові громади виростали по всій Україні і посилали делегації до Києва з проханням про духовну опіку.

У травні 1942 року в Києві було висвячено шістьох нових єпископів: Фотія Тимощука, Мануїла Тарнаваського, Михаїла Хорошого, Мстислава Скрипника (теперішньою Патріарха Київського і всієї України), Сильвестра Гаївського та Григорія Огійчука. Хіротонії відбувались поспішно, майже таємно, у нижній церкві Андріївського собору, бо надійшла чутка, що німецька влада мас заборони на висвяту єпископів. Поспіх був виправданий: вже 20 травня райхскомісар України заборонив висвячувати єпископів без узгодження з владою, а у вересні заборонив будь-які дальші єпископські рукоположения. Все ж протягом літа 1942 висвячено ще чотирьох єпископів УАПЦ: Геннадія Шиприкевича, Володимира Мальця, Платона Артем’юка і В’ячеслава Лісіцького. До УАПЦ приєднався також 77 річний митрополит Харківський Феофіл Булдовський, висвячений ще 1923 року. Отже, до кінця літа ієрархія УАПЦ складалась з 14 єпископів, а Автономна мала 16.

Під керівництвом новопоставлених єпископів на Україні швидко розвивалось церковно-релігійне житія. Десятиліття жорстоких гонінь не вбили у народу віри в Бога. «Ніколи церкви так не відвідувалися, як після повороту цієї можливості знову молитися і єднатися з Богом — писав єпископ Ніканор. — «Люди масово приступили до виконання Святих Таїн, що були ними пропущені, Вінчались,   охрещувались,   справляли   християнські похорон для рідних, що давно одійшли з життя. Люди жадібно, всією істотою вбирали Слово Боже, як спрагнена земля цілющу росу».

До 1 вересня 1942 року на Київщині і областях, де не було ще українських єпископів і церковним життям керував владика Ніканор — уповноважений архиєпископа Полікарпа на всю Східну Україну, організовано 513 парафій УАПЦ, у Полтавській єпархії – до 150 парафій, у Дніпропетровській — понад 150, на півдні України — понад 100.

УТИСКИ З БОКУ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ

Умови діяльності єпископів і священиків УАПЦ були нелегкі. Траплялись випадки, що німецька влада, віддаючи перевагу Автономній Церкві, не допускала автокефальних владик до призначених їм місцевостей. Архипастирські візи­тації парафій часто відбувалися в надзвичайно тяжких умо­вах транспорту. Німці забороняли священикам провадити добродійну діяльність, зокрема допомагати полоненим чи навіть відвідувати їхні табори.

Влітку 1942 року німецька влада почала втручатися у відправи богослужень. Заборонено було служити у свята (навіть великі), що припадали в будень. Траплялось, що німці наказували кінчати Службу Божу раннім ранком, пі­сля чого гнали людей на роботу. В разі непослуху людей розганяли і замикали церкви. Були випадки побиття свяще­ників.

Окупаційна влада дуже неохоче давала дозвіл на від­криття пастирських курсів для підготовки священиків, а коли й давала, то з великими обмеженнями. Майже повні­стю було заборонено друкувати невідкладно потрібні для відродженої Церкви богослужбові книжки та іншу церков­но-релігійну літературу. Коли у Києві надрукували під­пільним способом Вечірню й Утреню і про це довідались німці, вони конфіскували і спалили увесь наклад.

На початку жовтня 1942 року райхскомісаріат не до­зволив відбути скликаний архиєпископом Полікарпом собор єпископів в Луцьку. Єпископи, що з’їхались туди, влашту­вали тоді неофіційний собор, під виглядом зустрічі. Ухвале­но кілька важливих рішень, з яких найголовнішим було зробити спробу об’єднати Автокефальну й Автономну Церкви. Заходи в цьому напрямку виявились успішними, бо зацікавлення об’єднанням виявив і першоієрарх Автономної Церкви. 8 жовтня 1942 року митрополит Олексій від Авто­номної Церкви та архиєпископ Ніканор і єпископ Мстислав від УАПЦ, підписали Акт Поєднання на основі існування об’єднаної Української Автокефальної Православної Церкви в духовному єднанні з митрополитом Діонисієм. Але проти Акта негайно виступили деякі єпископи-москвофіли Авто­номної Церкви, і під їхнім тиском, а також під тиском німецької влади, якій об’єднання було невигідне, митрополит Олексій відкликав свою згоду. Отже, Церква і надалі лишилась роз’єднаною.

На початку 1943 року райхскомісаріат наказав реорганізувати УАПЦ й Автономну Церкву, позбавляючи їх центральної влади (голови Церкви і Собору єпископів) та підпорядковуючи єпископів німецькій адміністрації генерал-комісаріатів, в яких вони жили. Це було брутальним порушенням церковних канонів, безпрецедентним втручанням влади в життя Церкви.

НІМЕЦЬКИЙ ТЕРОР НА ВОЛИНІ І ПОЛІССІ

Влітку і восени 1943 року життя Української Автокефальної Православної Церкви на західноукраїнських землях проходило в умовах дедалі зростаючої партизанської війни проти німецьких окупантів, яка особливо розгорілась на Волині й Поліссі. Німці відплачували жорстокими репресіями, що часто захоплювали і Церкву, її служителів та вірних. У липні 1943 року, під час масових арештів української інтелігенції на Волині, гестапівці заарештували кількох найближчих співробітників митрополита Полікарпа. Заарештованих тримали, як заложників. Коли в жовтні партизани вчинили замах на одного з урядовців райхскомісаріату, німці розстріляли кількасот в’язнів у рівненській в’язниці, серед них члена адміністратури УАПЦ о. Миколая Малюжинського і члена єпархіального управління в Рівному о. Володимира Місечка.

Понад 100 українських православних священиків упали жертвами німецького терору, багато інших опинилися у в’язницях і концтаборах. Окупанти палили села й церкви, розстрілювали невинне населення. Були жахливі випадки палення людей у церквах. Те саме, більшою чи меншою мірою, діялося і на інших землях України.

ВИЇЗД УКРАЇНСЬКИХ ІЄРАРХІЙ ЗА КОРДОН

З наближенням фронту, єпископат УАПЦ виїхав на Захід. Це рішення може, здаватися контроверсійним: чи не мусіли б духовні керівники залишатися із своєю паствою, розділяючи з нею те, що несло майбутнє? Безсумнівно, іє­рархи УАПЦ покидали Україну з тяжким серцем і немину­чими докорами сумління. Але евакуюватися вони мусіли, бо німці не залишили в цьому вибору. Крім того, було ясно, що після повернення більшовицької влади усіх єпископів відродженої Церкви чекала б явна смерть, а тим самим і нова смерть Церкви.

Виїхали на Захід усі, крім митрополита Харківського Феофіла Булдовського, який невдовзі помер. Митрополит Полікарп покинув Луцьк у січні 1944 року, а в липні ви­їхав з Холму митрополит Іларіон. Після того на українсь­ких землях не лишилося українських православних єписко­пів, і всі православні священики й віруючі опинилися під владою Московської патріархії.

Виїхали на Захід і єпископи Автономної Церкви, під­леглі Московській патріархії, не маючи віри, що в ній вони знайдуть надійного охоронця.