Із книги “Історичний шлях УАПЦ”.  Олександер Воронин
Видавництво “Воскресіння”, Кенсінгтон, США, 1992

МОНОПОЛІЯ МОСКОВСЬКОЇ ПАТРІАРХІЇ

Після того, як у 1943-44 роках на Україну повернулась радянська влада, Російська Православна Церкви, очолена Московським патріархом, встановила повну монополію над церковним і релігійним життям, безумовно вважаючи українські землі своєю територією. Монополія стала всеохоплюючою у 1946 році після насильної ліквідації Греко-Католицької Церкви, коли Московська патріархія підпорядкувала собі всі її єпархії й парохії у Західній Україні.

Здобувши на Україні повноту влади, традиційно шовіністична Російська Православна Церква протягом десятиліть після Другої світової війни провадила послідовну політику тотальної денаціоналізації церковного життя. Як і за царя, вона відзначалась беззастережною вірноподаністю владі, незважаючи на те, що після короткотривалих теплих відносин з Церквою під час війни, атеїстичний режим уже невдовзі по її закінченні розгорнув новий наступ на віру І Церкву. Схвалене і контрольоване владою церковне керівництво не протестувало проти масового закритій церков, переслідування віруючих, максимального обмеження своєї діяльності. Натомість, воно тісно співпрацювали із кремлівськими володарями в русифікації народу, ліквідації церковної і національної самобутності. Всі здобутки минулого в галузі українізації Церкви були нещадно викорінені. У храмах знову запанувала церковнослов’янська мова з російською вимовою. Винятком була лише Галичина, де, з огляду на глибоко закорінену довголітню традицію, допускалась українська вимова. Проповіді дозволено виголошувати лише російською мовою. Єдина на Україні духовна семінарія діяла в Одесі — одному з найбільш інтернаціональних міст рес­публіки — і, звичайно, була цілком зрусифікована. Вся церковна адміністрація і церковне життя провадились росій­ською мовою. З церковного календаря усували українські свята і святих, а натомість інтенсивно пропагували шану­вання російських. Друкований орган екзархату — журнал «Православний вісник» — був безликий і мало цікавий, але навіть як такий, він вважався небезпечним для офіційної ідеології, і його розповсюдження суворо обмежувалось.

ЕКЗАРХАТ УКРАЇНИ – КОЛОНІЯ МОСКВИ

Православна Церква на Україні була повністю підпо­рядкована Москві. Єпископів на єпархії в Україні призначав Священний Синод Московської патріаршої Церкви. Всі рі­шення щодо церковного життя приймались у Москві. Назва «Екзархат України» практично означала лише територію, на якій знаходились єпархії, що ні в чому не відрізнялись від єпархій в решті Радянського Союзу. Митрополит Київський і Галицький не був першоієрархом і духовним керівником самобутньої Церкви — він був намісником Церкви-поневолювача у Церкві-колонії. Колоніальний статус Екзархату Ук­раїни особливо виразно проявився під час святкувань тися­чолітнього ювілею Хрещення Київської Русі у 1988 році. Головні святкування, з участю представників багатьох за­кордонних Церков, визначних релігійних, наукових і полі­тичних діячів та представників державної влади, відбулись у Москві, і лише пізніше, немов би між іншим, також і в Києві — місті, де світло Христової віри вперше засяяло над великою княжою державою.

Такий стан залишався незмінним і в перші роки пе­ребудови, навіть тоді, коли на Україні почав розгортатися рух за національну, культурну і економічну свободу. Патрі­арший екзарх України митрополит Київський і Галицький Філарет послідовно здійснював у своїй Церкві шовіністичну політику єдинонеділимства у Церкві, рішуче протиставився боротьбі греко-католиків за відновлення їхньої Церкви, а ідею відродження Української Автокефальної Православної Церкви відкидав як таку, що не має ані історичних підстав, ані жодної підтримки серед народу. Ще на початку 1989 року він переконував, що українська мова, як мова праці і побуту, не надається для богослужбового вжитку.

Постання і швидкий ріст руху за відновлення УАПЦ примусив Російську Церкву та її намісника на Україні поспішно пристосовуватися до нових обставин. Мова про це буде у наступному розділі.