ІСТОРІЯ УАПЦ. Частина 4. УТИСКИ УАПЦ В 20-Х і 30-Х РОКАХ
Із книги “Історичний шлях УАПЦ”. Олександер Воронин
Видавництво “Воскресіння”, Кенсінгтон, США, 1992
УТИСКИ Й ГОНІННЯ
Радянська влада спочатку ставилась до розвитку Української Автокефальної Православної Церкви з поблажливістю, сподіваючись використати її для супротиву Російській Церкві, з якою вона вела тоді запеклу боротьбу. Із свого боку УАПЦ, діючи в радянській державі, трималась засади лояльності існуючій владі. Але богоборна антинародна влада дуже швидко усвідомила могутню національно-творчу силу звільненої від московської залежності Української Автокефальної Православної Церкви і скерувала проти неї вістря свого меча. Офіційну терпимість замінили утиски та переслідування.
Кампанія проти УАПЦ особливо розгорнулась після 1924 року. На адресу Церкви та її діячів сипались обвинувачення в націоналізмі, контрреволюції, «петлюрівщині». Восени 1925 року в УАПЦ почали відбирати церкви у деяких містах. Були часті випадки заборони єпископам виїжджати протягом певного періоду з місця їхнього осідку та заборони проповідувати. Парафії УАПЦ обкладалися непосильними податками: у випадку неспроможності громади сплатити вимагану від неї суму, парафію закривали. У 1926 році почались арешти єпископів і священиків. Першою жертвою став популярний архиєпископ Харківський Олександер Ярещенко. За необережний вислів про утиски з боку влади його заарештували і заслали до Середньої Азії.
1926 року влада зосередила свою анти-церковну кампанію на митрополиті Липківському, якого народ шанував, як новітнього пророка. Кампанія завершилась категоричною вимогою ДПУ, щоб на Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі у жовтні 1927 року митрополита Василя було усунуто з керівного поста Церкви. Альтернативою було закриття собору владою і арешт митрополита Липківського та інших чільних діячів УАПЦ.
В умовах дедалі зростаючого терору проти Церкви, учасники собору задовольнили вимогу ДПУ, сподіваючись, що цим вони врятують існування Церкви. Митрополитом обрано Миколу Борецького. Церкву на якийсь час залишили у спокої, і вона пішла шляхом нового духовного розвитку. Любов народу до Рідної Церкви ставала дедалі сильнішою. Продовжувалась праця над упорядкуванням та поширенням богослужбового чину. З початку 1927 року виходив друкований орган Церкви, журнал «Церква і життя», але влада дозволила видати лише 7 номерів.
«Відлига» тривала недовго. Фактично, влада ніколи не припиняла боротьби проти Церкви на парафіяльному рівні, намагаючись зламати віруючих конфіскаційними податками, все зростаючою антицерковною пропагандою, утисками й арештами священиків. У 1929 році гоніння проти місії УАПЦ розгорнулись з великою інтенсивністю. В середині року відновились масові арешти. Заарештовано кількох єпископів, близько 700 священиків та численних провідних світських діячів Церкви. Митрополитові Миколі Коряцькому заборонили виїздити з Києва, за ним постійно слідкували ГПУ.
УАПЦ І ПРОЦЕС СВУ
У той час радянська влада вже остаточно вирішила ліквідувати Українську Автокефальну Православну Церкву Для того, щоб надати ліквідації Церкви характеру законності, вирішено пов’язати її з підпільною самостійницькою організацією СВУ (Спілка Визволення України), яку нібито викрило тоді ДПУ. Серед заарештованих у зв’язку з причетністю до цієї організації був Володимир Чехівський, його брат, священик Микола Чехівський і видатний церковний діяч з Полтави Костянтин Товкач. Слідчі ДПУ намагались довести, що УАПЦ знаходилась під безпосереднім контролем СВУ, а її діячі брали участь у підготовці повстання для повалення радянської влади. Процес СВУ, що відбувався у березні-квітні 1930 року, закінчився так, як це нас на перед вирішила влада. Усіх 45 підсудних визнано винними І засуджено на різні терміни ув’язнення. Володимира Чехівського засуджено до 10 років ув’язнення з суворою ізоляцією, його брата отця Миколу — до 3 років. Під час їхнього перебування у в’язниці їм без суду збільшили терміни засуду, а в 1937 році обох розстріляли. Родини мученими ми були повідомлені про їхню долю.
Як виявилось уже в добу гласності і перебудови, справа СВУ була спровокована владою з мстою винищення цвіту української інтелігенції. У 1989 році Прокуратура Української PCP, розглянувши матеріали слідства і процесу, зробила висновок про безпідставність обвинувачень Верховний Суд УРСР скасував вирок суду та реабілітував усіх засуджених.
ПЕРШИЙ І ОСТАТОЧНИЙ РОЗГРОМ
Але ще перед початком процесу СВУ влада використала сфабриковані на слідстві обвинувачення, щоб ліквідувати Українську Автокефальну Православну Церкву. ДПУ наказало скликати на 28-29 січня 1930 року надзвичайний церковний собор, на який прибуло кілька ще незаарештованих тоді єпископів і біля 40 священиків. У проекті постанов, які ДПУ приготувало наперед і накинуло соборові, УАПЦ затавровано як «явно виявлену антирадянську контрреволюційну організацію», складову частину Спілки Визволення України, а її діячів — як контрреволюціонерів та петлюрівців. Накинутий соборові проект постанов закінчувався заявою про самоліквідацію УАПЦ.
Після надзвичайного собору арешти не припинились, а ще більше посилились. Заарештовано митрополита Миколу Борецького, ще кількох єпископів та понад 800 священиків. На кінець 1930 року залишилось усього біля 300 парафій УАПЦ при не закритих ще храмах, які діяли без керівництва та зв’язку між собою, в умовах постійно зростаючого терору.
Одначе влада швидко усвідомила, що при відсутності загальної церковної організації їй тяжко буде тримати решту парафій УАПЦ під контролем. Тому, з наказу ДПУ, 9-12 грудня 1930 року у Києві відбувся другий надзвичайний собор. Українську Православну Церкву було дозволено відновити, але вже без назви «Автокефальна». Митрополитом вибрано архиєпископа Харківського Івана Павловського. ДПУ наказало йому перенести митрополичу кафедру до Харкова, де в той час була столиця УРСР. У Церкві залишилось 7 єпархій. Церковним життям знову почали керувати єпархіальні ради, під пильним контролем ДПУ.
Тимчасом влада не припиняла тотальної боротьби проти віри і Церкви. Продовжувались арешти, закриття парафій, знущання над священиками. Гоніння відновились з новою силою після того, як у вересні 1932 року Сталін проголосив початок «безбожної п’ятирічки». З Церквою боролось ДПУ, проти неї вели кампанію преса та антирелігійні організації. Під час голоду 1933 року церковні громади у багатьох селах вимирали разом із своїми парафіянами та священиками. Наприкінці лютого 1934 року влада закрила і ґрунтовно пограбувала Софійський собор.
У 1934-35 роках розпочато здійснення плану масового нищення церков. Жертвами цього нечуваного варварства упали численні пам’ятки української церковної архітектури — Михайлівський Золотоверхий монастир і Трисвятительська церква у старому місті Києва, Миколаївський собор на Печерську, Братський монастир та собор Успіння Богородиці (Пирогоща) на Подолі, Свято-Миколаївський собор у Харкові, Преображенський собор в Одесі, Успенський собор у Полтаві, Покровський собор у Запоріжжі та багато інших в різних містах та селах України.
Ліквідацію УАПЦ закінчено у 1935-37 роках. ДПУ заарештувало решту єпископів, включно з митрополитом Іваном Павловським. У в’язницях і концтаборах опинилась більшість священиків, сотні тисяч віруючих. Багатьох чекала мученицька смерть. Митрополита Василя Липківського, який протягом майже 10 років після усунення його з митрополичої кафедри провів в умовах домашнього арешту — фактичного заслання — заарештовано у 1937 році. 20 листопада його засудили до розстрілу, а 27 листопада вирок було виконано. Але це виявилося щойно у 1990 році, коли вже діяли закони гласності – до того НКВД роками твердило, що митрополита Липківського заслали до північного концтабору і про його долю нічого невідомо. Митрополит Микола Борецький не витримав довго нелюдяних умов тюремного режиму, психічно захворів і помер в Ленінградській психіатричній в’язниці. Митрополит Іван Павловський закінчив життя на засланні у Казахстані. Більшість єпископів УАПЦ загинули смертю мучеників у в’язницях і концтаборах. Така ж доля зустріла сотні священиків і незліченних мирян.
Після 1937 року на Україні не залишилося ні одного діючого єпископа УАПЦ, ні однієї парафії з українською мовою богослужбових відправ. Розгромлена богоборною владою, Українська Автокефальна Православна Церква, продовжувала жити лише в серцях віруючих.
ЗНАЧЕННЯ УАПЦ 1921 РОКУ
Сталінські богоборці сподівалися, що вони назавжди знищили Українську Автокефальну Православну Церкву. Але так не сталося. Наша дальша церковна історія була яскравим підтвердженням слів митрополита Василя Липківського, написаних 1930 року, коли полум’я гонінь уже охопило Українську Церкву: «А свята Українська Автокефальна Православна Церква — вона, як і Христос, Голова її, воскреснувша із мертвих, вже більш не вмирає, смерть над нею вже власті не має».
Існування УАПЦ залишило в народній пам’яті слід, якого ніщо не могло стерти. Нове відродження Української Церкви під час Другої світової війни не було б таким масовим і швидким на Східній Україні, якби там не пам’ятали про незалежну рідну Церкву, що ще зовсім недавно давала народові духовну поживу. Ті, хто брав активну участь у церковному житті 20-30 років — священики, члени церковних рад, диригенти, дяки, співаки і просто віруючі — включились в будівництво нової церковної структури.
Українська Автокефальна Православна Церква, відроджена у 1941-1943 роках, зберегла незмінними засади автокефалії й українізації Церкви, її близькість до народу. Ці засади свято зберігалися і Церквою, що відбудувалась після війни у Західній Німеччині, а потім розвивалась у країнах вільного світу.
На Церкву 1921 року, як свого попередника і джерело натхнення, посилались ініціатори відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в лютому 1989 року. Про історичну пов’язаність усіх трьох відроджень говориться в діяннях Першого Всеукраїнського Собору у Києві 5-6 червня 1990 року: «Українська Автокефальна Православна Церква пройшла хресну дорогу разом з усім народом: була зруйнована і репресована разом з усім народом у 30-ті роки найжорстокішого терору; всупереч волі фашистських окупантів знову підіймалась до життя. І нині, вже втретє в нашому столітті, підносить її на хвилю відродження воля українського народу».
Українська Автокефальна Православна Церкви 1921 року, визволивши з московської неволі Київську митрополію святого Володимира Великого, залишила нам Багату спадщину: волю до незалежного церковного житія, дух боротьби за очищення Церкви від шкідливого намулу, на кинутого поневолювачами, любов до рідної мови, стародавніх українських церковних і релігійних звичаїв, прагнення зберігати і розвивати український характер церковної архітектури і мистецтва, пошану до святих землі української. Ми завдячуємо їй скарбницю українського церковного співу, богонатхеннні проповіді золотоустого митрополита Василя Липківського, багато богослужбових книжок, перекладених у той час, якими й досі користуються у наших церквах. А що найголовніше — ми цінимо УАПЦ 1921 року та її діячів, як світлий дороговказ усім тим, хто боровся і бореться за рідну Церкву, як приклад відданості Богові і народові аж до мученицької смерті.