ІСТОРІЯ УАПЦ. Частина 6. УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Із книги “Історичний шлях УАПЦ”. Олександер Воронин
Видавництво “Воскресіння”, Кенсінгтон, США, 1992
ЦЕРКВА В ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВІ
1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу, і через неповні три тижні ця країна зникла з політичної карти світу. Згідно з секретним договором між Радянським Союзом і Німеччиною, територія Польщі була поділена між новими неправдоподібними союзниками. Розчленовано і українські землі, які між двома світовими війнами були під владою Польщі. Холмщина і Підляшшя опинились в німецькому Генерал-Губернаторстві, а Волинь, Полісся і Галичину приєднано до Радянського Союзу.
Православні українці в Генерал-Губернаторстві заснували у Холмі Церковну Раду, яку визнав і затвердив митрополит Діонисій. Невдовзі після того постала Церковна Рада у Варшаві, очолена визначним українським науковцем і громадсько-політичним діячем Іваном Огієнком. Обидві організації взяли виразний український національний курс щодо церковного життя. Розпочато заходи для поверненим православним церков, силою захоплених католиками за польської влади. У травні 1940 року поляки звільнили і повернули Православній Церкві кафедральний собор Пресвятої Богородиці на Даниловій горі у Холмі.
Саме у цьому соборі 20 жовтня 1940 року відбулась урочиста хіротонія архимандрита Іларіона Огієнка на архиєпископа Холмського і Підляського. Православні українці у багатостраждальних Холмщині і Підляшші вперше за віки здобули свого власного архипастиря. А в лютому 1941 року висвячено ще одного ієрарха-українця — єпископа Краківського і Лемківського Палладія Видибіду-Руденка.
Церковне життя в Генерал-Губернаторстві швидко розвивалось. Відновлено понад 100 православних парафій. Архиєпископ Іларіон взяв курс на поступову українізацію, зважаючи на глибоко закорінені традиції, яких не можна було ламати відразу. Богослуження відправлялись церковно-слов’янською мовою, а там, де було бажання парафіян — переходили повністю на українську мову. Священики були зобов’язані виголошувати проповіді українською мовою. Українською мовою відбувалося навчання Закону Божого у школах. В українському дусі провадилось навчання в духовній семінарії і на пастирських курсах, друкувались богослужбові книжки українською мовою. Наслідком такої політики був послідовний поступ, але українська Холмсько-Підляська єпархія проіснувала лише чотири роки: їй поклав край прихід радянських військ влітку 1944 року.
ЦЕРКВА НА ВОЛИНІ ЗА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
На православних землях Західної України прихід радянської влади 17 вересня 1939 року швидко поклав край численним здобуткам українізаційних акцій 20-30 років. З церков відразу зникла українська мова. Єдиною церквою на всю Волинь, де Служби далі правились по-українському, була Чеснохресна Братська церква єпископа Полікарпа в Луцьку. Припинилась українська національно-церковна, перекладницька і видавнича діяльність. Парафіяльні школи з наказу влади були закриті. Із шкіл усунуто навчання релігії, а натомість введено інтенсивну антирелігійну пропаганду. Для розкладання і нищення Церкви, на парафії та священиків накладали непосильні податки, закривали й конфіскували церкви та монастирі. З закріпленням на ново-приєднаних землях радянської влади, почались арешти національно свідомого духовенства і церковно-громадських діячів, зокрема тих, хто відзначався працею на народній ниві та українізаційною діяльністю під Польщею. Багатьох вивезено до в’язниць і концтаборів в глибину СРСР.
Московська патріарша Церква була в той час тяжко прибита сталінським терором 30-х років. Справами патріархії керував місцеблюститель. На весь Радянський Союз були тільки 4 діючі православні єпископи; на всій Україні не було жодного. Але після приєднання до Радянського Союзу Західної України й Білорусії, а потім Бессарабії, Буковини І прибалтійських країн, Москва вирішила використати Російську Церкву для своїх політичних цілей. Розпочато кампанію за підпорядкування під її юрисдикцію православних єпископів на Західній Україні і Західній Білорусії. На новоприєднані землі надіслано архиепископа Сергія Воскресенського з дорученням працювати для збирання цих земель під московську руку.
ПІДПОРЯДКУВАННЯ МОСКОВСЬКІЙ ПАТРІАРХІЇ
Архиепископ Сергій застав на православних землях Західної України і Західної Білорусії п’ятьох ієрархів по воєнної Православної Автокефальної Церкви в Польщі, на чолі з архиєпископом Пінським Олександром та архиєпископом Волинським Олексієм. Вони продовжували свою архипастирську діяльність на засадах канонічної пов’язаності з митрополитом Діонисієм, якого вони далі вважали своїм першоієрархом. Посланець Московської Церкви переконував їх перейти під зверхність Москви, недвозначно натякаючи на те, що їх може чекати в разі відмови.
Архиепископ Олексій був першим, хто пішов на заклик архиепископа Сергія. У червні 1940 року він поїхав до Москви і там склав заяву про розрив з Православною Автокефальною Церквою в Польщі та підпорядкування «Матері-Церкві Московській». Згодом подібні заяви примушені були підписати й інші православні ієрархи із Занхідної України й Білорусії, Буковини, Литви, Латнії та Естонії Відмовились підпорядкуватися Московській патріархії лише архиепископ Олександер та єпископ Полікарп.
Влітку 1940 року Московська патріархів прислала на Волинь архиепископа Миколая Ярушевича, надавши йому титул архиепископа Волинського і Луцькою та патріаршого екзарха в західних областях України і Білорусії. Новопризначений екзарх почав швидко встановлювати свою владу, керуючись вказівками з Москви. Рукоположено нових єпископів — Дамаскина Малюту, якого вислано до Чернівців для підпорядкування Московській Церкві церковного життя на Буковині, і Пантелеймона Рудика, поставленого на єпископа Львівського з метою працювати для «з’єднання уніатів у Галичині з Православною Церквою».
НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКА ВІЙНА
Діяльність Московської патріархії, що мала на меті запровадження повної монополії на західно-українських і західно-білоруських землях, припинило вторгнення німців у Радянський Союз 21 червня 1941 року.
Німецькі війська швидко покотились вглиб України. У стероризованого сталінським режимом населення зродились надії на політичну, культурну і релігійну свободу. У своїх закликах до населення німці зокрема наголошували, що вони прийшли визволити його від комуністичної влади, яка придушувала релігію, і обіцяли, що відтепер запанує повна свобода віри.
Але спалахи надій на нову добу свободи тривали дуже недовго. Нові окупанти скоро показали своє справжнє обличчя. На початку вересня на Волинь прийшла німецька цивільна влада. Про будь-яку українську незалежність чи навіть якесь самоуправління не було й натяку. Німці створили на Правобережжі Райхскомісаріат Україна, який мав бути перехідною стадією до перетворення України на колонію, джерело рабської робочої сили і сировини.
ВІДСТУПНИЦТВО АРХИЄПИСКОПА ОЛЕКСІЯ
В умовах відносної свободи, яка існувала на початках, православні українці Волині, Поділля і Полісся взялись за відновлення церковно-релігійного життя. Вони покладали надії на те, що Церкву знову очолить архиєпископ Олексій — найстарший церковним стажем ієрарх на українських землях. Але ці надії не виправдались. 18 серпня 1941 року владика Олексій разом з трьома іншими єпископами-однодумцями влаштував у Почаєві таємний собор, на якому ухвалено залишитися в канонічній підлеглості Московській патріархії на правах автономії. Так виникла в Україні Автономна Церква, а разом з тим почалось нове церковно розбиття.
ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ
Ставши перед фактом національної зради свого старшого ієрарха, українські церковно-громадські кола звернулися до митрополита Діонисія з проханням благословити відродження незалежної Української Православної Церкви під керівництвом архиепископа Полікарпа. Митрополит Діонисій дав свою згоду декретом з 24 грудня 1941 року. І Українська Автокефальна Православна Церква стала дійсністю. У той час, як Автономна Церква не тільки була підпорядкована Москві формально, але й зберігала характер Церкви-колонїї, включно з затриманням старослов’янської мови богослужень з російською вимовою, УАПЦ твердо стояла на повністю українських національних позиціях.
В лютому 1942 року архиєпископи Олександер і Полікарп висвятили на соборі в Пінську двох нових єпископів — Ніканора Абрамовича та Ігоря Губу. їх вислано до Києва для організації церковного життя на східноукраїнських землях. У Києві група священиків та діячів УАПЦ, що уціліли під час терору 30-х років, заснувала 29 вересня 1941 року, невдовзі після того, як місто зайняли німецькі війська, Всеукраїнську Православну Церковну Раду, сподіваючись відновити в нових умовах розгромлену сталінськими богоборцями українську Церкву. Але в грудні до Києва прибув єпископ Автономної Церкви Пантелеймон і взяв під свою юрисдикцію більшість заснованих під час німецької окупації парафій. Здобувши довір’я окупаційної влади, він повів активну боротьбу з прихильниками УАПЦ. За його намовою, німці розпустили в лютому 1942 року Всеукраїнську Православну Церковну Раду та закрили її канцелярію.
Українських єпископів, що прибули до Києва березні, радісно привітало українське громадянство. 15 березня в Андріївському соборі відбулась перша з часу розгрому УАПЦ соборна Служба Божа українською мовою за участі величезних мас вірних. Православні українці Києва визнали ієрархію УАПЦ на чолі з архиепископом Полікарпом своєю духовною владою, а зверхність передали єпископу Ніканорові.
НІМЦІ І МОСКОВСЬКА ЦЕРКВА ПРОТИ УАПЦ
Німецька влада в Києві явно фаворизувала Автономну Церкву, а до українських єпископів ставилась неприхильно і навіть вороже. Українцям дали в розпорядження лише Андріївський собор і церкви на Солом янці та Деміївці, у той час, як автономісти мали 14 церков і 8 монастирів.
На причину ворожого ставлення окупантів до УАПЦ вказує знайдена у 80-х роках таємна директива чільного нацистського офіцера, підполковника СС доктора Томаса з 11 лютого 1942 року у справі Церкви на Україні: «Творенню загально-української Автокефальної Церкви під проводом митрополита належить всілякими способами перешкоджати». І далі пояснення: «У православному церковному розумінні автокефалія є завжди в самій суті пов’язана з самостійним державництвом».
Отже, німців, як і всіх окупантів протягом нашої історії, лякала перспектива єдиної національної Церкви, як об’єднуючого чинника, джерела національної самобутності і національних прагнень українського народу. У цьому окупаційна влада була співзвучною з Московською патріархією по другий бік фронту, що 5 лютого 1942 року затаврувала архиепископа Полікарпа зрадником, який, мовляв, разом «з партією петлюрівців» проголосив автокефалію. А 28 березня собор російських архиєреїв позбавив владику Полікарпа духовного сану і чернецтва, хоч не мав до того ніякої канонічної підстави, оскільки архиєпископ Полікарп ніколи не визнавав зверхності Московської патріархії.
ВІДНОВЛЕННЯ ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ
Незважаючи на дошкуляння й обмеження з боку німецької влади та тяжкі умови життя в умовах окупації, єпископи Ніканор та Ігор почали інтенсивну працю над організацією церковно-релігійного життя, яким керувало Вище Церковне Управління. За перші три місяці висвячено 103 священиків, потім багато більше. Нові громади виростали по всій Україні і посилали делегації до Києва з проханням про духовну опіку.
У травні 1942 року в Києві було висвячено шістьох нових єпископів: Фотія Тимощука, Мануїла Тарнаваського, Михаїла Хорошого, Мстислава Скрипника (теперішньою Патріарха Київського і всієї України), Сильвестра Гаївського та Григорія Огійчука. Хіротонії відбувались поспішно, майже таємно, у нижній церкві Андріївського собору, бо надійшла чутка, що німецька влада мас заборони на висвяту єпископів. Поспіх був виправданий: вже 20 травня райхскомісар України заборонив висвячувати єпископів без узгодження з владою, а у вересні заборонив будь-які дальші єпископські рукоположения. Все ж протягом літа 1942 висвячено ще чотирьох єпископів УАПЦ: Геннадія Шиприкевича, Володимира Мальця, Платона Артем’юка і В’ячеслава Лісіцького. До УАПЦ приєднався також 77 річний митрополит Харківський Феофіл Булдовський, висвячений ще 1923 року. Отже, до кінця літа ієрархія УАПЦ складалась з 14 єпископів, а Автономна мала 16.
Під керівництвом новопоставлених єпископів на Україні швидко розвивалось церковно-релігійне житія. Десятиліття жорстоких гонінь не вбили у народу віри в Бога. «Ніколи церкви так не відвідувалися, як після повороту цієї можливості знову молитися і єднатися з Богом — писав єпископ Ніканор. — «Люди масово приступили до виконання Святих Таїн, що були ними пропущені, Вінчались, охрещувались, справляли християнські похорон для рідних, що давно одійшли з життя. Люди жадібно, всією істотою вбирали Слово Боже, як спрагнена земля цілющу росу».
До 1 вересня 1942 року на Київщині і областях, де не було ще українських єпископів і церковним життям керував владика Ніканор — уповноважений архиєпископа Полікарпа на всю Східну Україну, організовано 513 парафій УАПЦ, у Полтавській єпархії – до 150 парафій, у Дніпропетровській — понад 150, на півдні України — понад 100.
УТИСКИ З БОКУ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ
Умови діяльності єпископів і священиків УАПЦ були нелегкі. Траплялись випадки, що німецька влада, віддаючи перевагу Автономній Церкві, не допускала автокефальних владик до призначених їм місцевостей. Архипастирські візитації парафій часто відбувалися в надзвичайно тяжких умовах транспорту. Німці забороняли священикам провадити добродійну діяльність, зокрема допомагати полоненим чи навіть відвідувати їхні табори.
Влітку 1942 року німецька влада почала втручатися у відправи богослужень. Заборонено було служити у свята (навіть великі), що припадали в будень. Траплялось, що німці наказували кінчати Службу Божу раннім ранком, після чого гнали людей на роботу. В разі непослуху людей розганяли і замикали церкви. Були випадки побиття священиків.
Окупаційна влада дуже неохоче давала дозвіл на відкриття пастирських курсів для підготовки священиків, а коли й давала, то з великими обмеженнями. Майже повністю було заборонено друкувати невідкладно потрібні для відродженої Церкви богослужбові книжки та іншу церковно-релігійну літературу. Коли у Києві надрукували підпільним способом Вечірню й Утреню і про це довідались німці, вони конфіскували і спалили увесь наклад.
На початку жовтня 1942 року райхскомісаріат не дозволив відбути скликаний архиєпископом Полікарпом собор єпископів в Луцьку. Єпископи, що з’їхались туди, влаштували тоді неофіційний собор, під виглядом зустрічі. Ухвалено кілька важливих рішень, з яких найголовнішим було зробити спробу об’єднати Автокефальну й Автономну Церкви. Заходи в цьому напрямку виявились успішними, бо зацікавлення об’єднанням виявив і першоієрарх Автономної Церкви. 8 жовтня 1942 року митрополит Олексій від Автономної Церкви та архиєпископ Ніканор і єпископ Мстислав від УАПЦ, підписали Акт Поєднання на основі існування об’єднаної Української Автокефальної Православної Церкви в духовному єднанні з митрополитом Діонисієм. Але проти Акта негайно виступили деякі єпископи-москвофіли Автономної Церкви, і під їхнім тиском, а також під тиском німецької влади, якій об’єднання було невигідне, митрополит Олексій відкликав свою згоду. Отже, Церква і надалі лишилась роз’єднаною.
На початку 1943 року райхскомісаріат наказав реорганізувати УАПЦ й Автономну Церкву, позбавляючи їх центральної влади (голови Церкви і Собору єпископів) та підпорядковуючи єпископів німецькій адміністрації генерал-комісаріатів, в яких вони жили. Це було брутальним порушенням церковних канонів, безпрецедентним втручанням влади в життя Церкви.
НІМЕЦЬКИЙ ТЕРОР НА ВОЛИНІ І ПОЛІССІ
Влітку і восени 1943 року життя Української Автокефальної Православної Церкви на західноукраїнських землях проходило в умовах дедалі зростаючої партизанської війни проти німецьких окупантів, яка особливо розгорілась на Волині й Поліссі. Німці відплачували жорстокими репресіями, що часто захоплювали і Церкву, її служителів та вірних. У липні 1943 року, під час масових арештів української інтелігенції на Волині, гестапівці заарештували кількох найближчих співробітників митрополита Полікарпа. Заарештованих тримали, як заложників. Коли в жовтні партизани вчинили замах на одного з урядовців райхскомісаріату, німці розстріляли кількасот в’язнів у рівненській в’язниці, серед них члена адміністратури УАПЦ о. Миколая Малюжинського і члена єпархіального управління в Рівному о. Володимира Місечка.
Понад 100 українських православних священиків упали жертвами німецького терору, багато інших опинилися у в’язницях і концтаборах. Окупанти палили села й церкви, розстрілювали невинне населення. Були жахливі випадки палення людей у церквах. Те саме, більшою чи меншою мірою, діялося і на інших землях України.
ВИЇЗД УКРАЇНСЬКИХ ІЄРАРХІЙ ЗА КОРДОН
З наближенням фронту, єпископат УАПЦ виїхав на Захід. Це рішення може, здаватися контроверсійним: чи не мусіли б духовні керівники залишатися із своєю паствою, розділяючи з нею те, що несло майбутнє? Безсумнівно, ієрархи УАПЦ покидали Україну з тяжким серцем і неминучими докорами сумління. Але евакуюватися вони мусіли, бо німці не залишили в цьому вибору. Крім того, було ясно, що після повернення більшовицької влади усіх єпископів відродженої Церкви чекала б явна смерть, а тим самим і нова смерть Церкви.
Виїхали на Захід усі, крім митрополита Харківського Феофіла Булдовського, який невдовзі помер. Митрополит Полікарп покинув Луцьк у січні 1944 року, а в липні виїхав з Холму митрополит Іларіон. Після того на українських землях не лишилося українських православних єпископів, і всі православні священики й віруючі опинилися під владою Московської патріархії.
Виїхали на Захід і єпископи Автономної Церкви, підлеглі Московській патріархії, не маючи віри, що в ній вони знайдуть надійного охоронця.