СЛОВО В ДЕНЬ ЗАЧАТТЯ СВЯТОЮ АННОЮ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ.
Від Апостольських часів і до наших днів всі ті, хто істинно любить Христа вшановують і Його Матір, Котра народила Його, виховувала та оберігала в дні Його дитинства. І якщо Ії вибрав для цього Бог Отець, зійшов на Неї Дух Святий, а Бог Син вселився в Неї, корився Їй в дні Свого дитинства, піклувався про Неї, висячи на Хресті, то чи не повинен поклонятися Їй всякий, хто сповідує віру у Святу Трійцю. Тому сьогодні всі християни, будучи відділені один від одного простором і віками, об’єднуються своєю любов’ю до Тої, Котра народила Того, хто поєднав в одному небесне та земне. Воістину збуваються слова Пресвятої Богородиці: «Віднині ублажат Мя всі роди», бо в Її лоні поєдналися Бог і людина, і Вона була Тою, Котра явилася східцями для Сина Божого, Котрий зійшов з неба ради нашого спасіння.
Сьогодні ми з вами святкуємо особливий день, – зачаття Пресвятої Богородиці або ж, празник «святия праведния Анни, єгда зачат Пресвятую Богородицу», тобто сьогодні звершується пам’ять святої Анни, матері Богородиці, та батька Приснодіви – Іоакима. Хто ж вони, як жили, як зберігали непохитними свою віру й надію на Бога в той час, як почався моральний занепад в ізраїльському народі? Мати й батько Тої, Котра стала «Чеснішою Херувим і Славнішою без зрівняння Серафим», – нащадки благословенних Богом родів. Іоаким – син царського роду Давидового і Анна – первосвященницького роду Левіїного по батькові, з коліна Іудиного по матері, жили в Назареті Галілейському. Будучи поєднані союзом любові в чесному шлюбі, вони зберігали його як велике Таїнство, яке давало новий початок і людській, і священній історії. Відносячись до шлюбу як до вінця й завершення Божественного домобудівництва, вони очікували благословенного плоду як виконання свого призначення на землі. Ця вища ціль життя – народити й виховати потомство для Бога й в Бозі – підігрівалася ще й всезагальним очікуванням в ізраїльському народі Месії – Спасителя світу. Й потаємні, що гніздилися в підсвідомості думки: «Чи не я раптом знайду благовоління Боже послугувати цій великій цілі» – наповнювали сердечні надії багатьох ізраїльських жінок.
Явним було Боже благовоління, що відобразилися на домі цього подружжя: багатство й всякий достаток супроводжували їх. Та ні для кого було збирати їм майно, бо дім їхній залишався бездітним. Але ці обставини укріпляли й надихали їх на духовні подвиги, старанність та постійність в молитовному подвигу. Благочестя подружжя, народжене цілковитим зверненням до Бога в надії дістати жадане, обдаровувало й Божий храм, і Божий народ – вбогих та подорожніх – щедрими жертвами. Саме в цей час невидимим образом і вибудовувався дім їхніх душ. Терпіння, звикнувши в часі, породило найглибше смирення, котре росло й утверджувалося в надії на волю Божу, огороджувало їх від ремствування в момент важкого випробовування, крізь яке належало їм пройти в своїй старості. Витриманий іспит цілим життям, яке виховало й явило праведників. Вони все своє життя вірно служили Богу, вони безупинно й невідступно звали Його в своїх молитвах, вони кликали Його й тоді, коли очікувати виконання прохань вже виявилось беззмістовним. Скорбота Іоакима і Анни, яку вони терпіли на протязі багатьох літ, – це образ тієї скорботи, яку тисячоліттями відчувало все людство, очікуючи спасіння. Це образ і тієї скорботи, яку відчуває всякий, хто не дістає допомоги ні від кого й ні від чого і усвідомлює, що ніщо вже ні земне, ні людське йому допомогти не в змозі. Та раптом він дістає цю поміч від Самого Бога. Іоаким і Анна повинні були пережити цю скорботу на собі й для того, щоб відчути, що відчувають люди, й щоб мати співстраждання до всього людського роду, й до кожної людини зокрема.
Події, які являються темою сьогоднішнього свята, мають для нас велике прикладне значення, бо несуть в собі духовний та душевний зміст й навчають нас, смиренню, послуху, лагідності й любові до ближнього, а також розповідають нам про те, що повинно відбуватися в нашій душі, й коли ми все це віднесемо до себе, то побачимо, що кожному з нас необхідно здобути найважливіший плід, яким являється спасіння нашої душі: «Неплодствующія мислі моєй неплодіє всякоє отжени і плодоносну добродітельми душу мою покажи, Всесвятая Богородице, вірних помоще».
Ось про це ми перш за все молимось. Коли ми звертаємось до Бога з просьбою про те, що стосується спасіння нашої душі, ми ніколи цього не дістаємо відразу ж, так як спасіння душі потребує багато праці над собою, а це, в свою чергу, потребує відповідного часу. Більш цього, щоб по справжньому прийняти цей дар, ми повинні відчути й зрозуміти, що цей дар саме від Бога, і не тому ми дістаємо його, що так склалися обставини, чи нам хтось в цьому допоміг, хоча Бог діє Своїм Промислом і через обставини і через людей. Особливо великим обманом являється те, коли думаємо, що ми дістаємо цей дар тому, що ми його достойні, й своїми силами та чеснотами можемо його досягнути. Ми повинні відчути в боротьбі зі страстям особисте безсилля, а від цього в своїй душі й особисте безпліддя, страх відсутності в своїй душі Бога. Цей страх відображається через описані в «Протоєвангелії Іакова» страждання, які терпіли батьки Божої Матері, коли вони переносили презирство від членів своєї Старозавітної Церкви, і коли саме за те, що не могли мати плоду лона, вони були відлучені від можливості приносити жертви Богу. Вони постилися, плакали, багато молились й на кінець дістали відповідь на свою молитву.
На відміну від батьків Богородиці, котрі були великими праведниками Старозавітної Церкви, й котрі так старанно піклувалися про плід свого лона, ми, будучи обтяжені гріхами, повинні особливо ревниво піклуватися про свій особистий плід, тому що наше піклування полягає в здобутті плоду, яким являється спасіння нашої душі. Ми дійсно ніколи не повинні мати спокою, постійно призиваючи Бога, відчуваючи своє безпліддя, тобто перебувати в постійній молитві, не обов’язково багатослівній, а хоча б коротенькій – «Господи, Іісусе Христе, Сине Божий, помилуй мя грішнаго», або ж просто – «Господи, помилуй». Коли ж наш розум зайнятий невідкладними справами, й ми не можемо повторювати слова молитви, то молитва може виражатися покаянним почуттям, смиренним, душевним потягом до Бога.
І сьогодні, згадуючи благочестиву сім’ю Іоакима і Анни й народжену ними благословенну Дщерь, чи не оглянемося ми на себе, на наш час, пройнятий не творчим, а руйнівним духом. Й чи не задамо собі питання: в чому причина, де корінь жорсткої й похмурої негоди, що обійняла весь світ й веде його до краю загибелі? Чи не ми руйнівники домашньої церкви, чи не ми – порушники древніх благочестивих правил сімейного ладу, чи не ми своїм безбожним життям створили те середовище, куди віддаємо на виховання своїх чад, де вони споживають всяку гидотну страву, окрім хліба життя, відходячи й від Отця Небесного й від своїх рідних батьків, впиваючись гріховним життям, кам’яніючи серцем та стаючи вбогими розумом?
Життя – не легка справа, й воно стає невимовно важким, коли з нього виганяється Бог. А коли з дому виганяється Бог, на Його місце приходять злі духи, розсіваючи свої смертоносні плевели. Морок і пітьма вже давно почали здійснювати свої смертоносні задуми, повставши на сім’ю, на материнство, котре несе в собі майбутнє світу – виховання потомства. Й ми повинні це ясно усвідомлювати, бо це – наше теперішнє й наше майбутнє і в цьому наша страшна відповідальність перед Богом. Вслухаймося в слова великого вчителя Церкви, святителя Іоанна Златоустого: «Батьки, котрі нехтують християнським вихованням своїх дітей, являються гіршими за дітовбивць, бо дітовбивці відлучають тіло від душі, а ті й душу і тіло ввергають в вогняну геєну». Скільки поколінь за час сімдесятилітнього безбожного полону Церкви виросло поневолених мороком безбожництва й заражених матеріалістичним духом надбань й накопичень. Народ виріс без Бога, виріс поза Його спасенними заповідями в темряві світського вчення. Й тепер ми з вами повинні входити в реальні обставини нашого життя, терпеливо в трудах та молитві пробувати виправити те, що було порушено. Сьогодні всім необхідно зрозуміти, що найважливішим моментом нашого християнського життя являється спасіння сім’ї від гнилісного духу часу й почати повертати Богу нашу малу церкву, нашу сім’ю. Потрібно в ній запалити лампадку християнського життя в Бозі. І тільки в цьому – спасіння світу й наше спасіння. Це досить важка праця, яка стосується, в першу чергу, самих батьків, котрі повинні явити для дітей зразок високого християнського життя. Ми повинні в цій світській пустелі, де зацарювали одинокість, марнота й бездушність, тривожна невпевненість й злоба, створити молитовний затишок, де душа, звільнившись від турбот, зможе ясно побачити свої язви й в покаянні звернутися до свого Спасителя. Потрібно пам’ятати, що де двоє чи троє зібрані в Ім’я Боже, там і Господь посеред них. Тоді оживе дім, спочатку один, далі другий, третій і так влаштуються розладнані безбожництвом порядки внутрішнього сімейного життя й кожної людини зокрема. І царство Боже, повернувшись в душу, знову почне перевтілювати світ. Й повернуться діти до Бога та до своїх батьків з негоди оточуючого світу. В Священному Писанні Господь дає й неодноразово нагадує батькам про їхню особливу владу й право у відношенні до дітей, дає їм особливу силу піклування про них перед Богом. Тож давайте користуватися цією силою й цією владою. А для цього всім нам потрібно мати безсумнівну віру й дерзання в молитві. Наступною умовою, без якої не буде плоду – це наша повсякденна праця в ділі виховання дітей. Море материнських сліз проливається сьогодні над дітьми й від них. Яку невимовну тугу й біль несе серце матері, коли вона бачить своїх дітей, котрі відкидають благість й свідомо вибирають зло. Мати молиться й просить Бога про поміч, та не дістає її. Чому? Тому, що не варто перекладати на Бога те, що зобов’язані створити ми самі. Саме батьки, в першу чергу, повинні піклуватися про дітей, засівати землю їхніх сердець добрим насінням віри й страху Божого. А посіявши, ретельно вирощувати посіяне й оберігати від негоди недобрих впливів. А для цього потрібна праця, духовне напруження, повсякчасна пам’ять про дітей та свою відповідальність за них перед Богом.