УКРАЇНА ПЕРЕД ВИКЛИКОМ РОЗДІЛЕННЯ
З особистого архіву Блаженнішого Митрополита Мефодія (2011 р., відредаговано 2013 р.)
Чимало з нас пояснюють власні невдачі діями уявних або цілком реальних «ворогів». Насправді головним ворогом людини є вона сама — її слабка воля, страхи, невміння знайти та розкрити власні таланти. Те саме стосується і життя народів. Зрозуміло, що вони не живуть в ідеальній ситуації та зустрічаються на своєму шляху не лише з добрими сусідами, а й із конкурентами або ж із недоброзичливцями. Втім головною проблемою народу нерідко є він сам — його гріх, непослух Божій волі та втрата внутрішньої єдності.
В чому полягає головна історична проблема сучасної України? Серед інших варіантів відповіді я хотів би відзначити відсутність національної солідарності, брак єдності, внутрішні суперечки. Як і решта народів, ми маємо занадто мало друзів і забагато конкурентів. Утім головним ворогом сучасного українця виявилися не «зажерливі сусіди», а вади менталітету: безмежний індивідуалізм, слабка воля та слабкодухість, а головне — брак внутрішньої єдності нації, що призвів до антагонізму сходу та заходу.
Україна має історичне серце — давній Київ, та існує декілька полюсів тяжіння, серед яких можна виокремити сучасні Львів та Донецьк. Це — нормальне становище. Адже ми теж бачимо двома очима, користуємося двома руками та ногами, чуємо за допомогою двох вух. Утім це «подвоєння» не ускладнює, а навпаки, полегшує життя та діяльність людини. Адже людське тіло підпорядковується єдиній волі, а єдина воля — єдиній свідомості, єдиному серцю (котре у християнській традиції сприймається як осереддя буття людини та обитель Святого Духа).
Напруга, конкуренція — все це нормально. А ненормальним є лише стан, коли праве око або рука сваряться з лівими. Впродовж останніх двадцяти років ми живемо в умовах певного психологічного, культурного та політичного розділення. Схід і захід. Ліві та праві. Прихильники й противники Першого та Третього Римів. Дехто вважає, що Україна розколота за цивілізаційною ознакою, що в межах унітарної держави нині об’єднано принаймні два несполучних культурно-політичних центри: Львів та Донецьк (до яких за цією ж логікою можна легко долучити й культурно та політично виокремлений від решти України Крим).
Однак, на нашу думку, говорити про цивілізаційний розкол — невиправдано. Україна розділена. Але не розколота остаточно. Ми стоїмо перед викликами розділення. Але фатального, остаточного розділення сходу та заходу або України та Криму, дякувати Богу, не сталося.
Україна стоїть перед викликом розділення, а отже — потребує загальнонаціональної об’єднавчої ідеології. Нам потрібна не партійна ідеологія, а ідеологія всеукраїнська, соборницька. Ідея, яка об’єднає всіх. Від найбагатших до найбідніших. Вона об’єднає Львів і Донецьк, Тернопіль і Луганськ, Київ і Крим. І ця ідея, з одного боку, має бути історично легітимною, а з другого — цілковито близькою та зрозумілою народові. Сучасній Україні потрібна не лише спільна пам’ять і символи, а й спільний проект — проект «Україна», що здатний об’єднати всіх її громадян незалежно від етнічного походження, соціального стану чи віросповідання.
Президент Віктор Ющенко наполягав на тому, щоб Україна пригадала патріотичні вчинки гетьмана Мазепи та його історичних послідовників — Симона Петлюри та лідера революційної ОУН Степана Бандери. Втім, незважаючи на всі зусилля третього Президента України, і на початку, і наприкінці його каденції ці постаті були героями та символами Західної України, користувалися певною популярністю в Центральній Україні й зовсім не сприймалися у Криму та на сході.
Ющенко пропонував зробити «іконою нації» Степана Бандеру, а його політичні опоненти пропонували «канонізувати» Богдана Хмельницького, який, згідно з їхньою версією, «навічно об’єднав два братні слов’янські народи». А постаті, які могли б реально об’єднати схід та захід, наприклад, святий рівноапостольний князь Володимир Великий або його син — благовірний князь Ярослав Мудрий, — залишалися в тіні, нібито їх ушанування спричинене не актуальністю їх історичної справи та живою любов’ю, а дипломатичною необхідністю. Не варто забувати ще й давній, княжий період в історії України.
Серед українців заходу є такий стереотип: справжня Україна — це Галичина. Це — абсолютно невиправдана ідеологія. Галичина — це лише один із полюсів культурної напруги, лише одна з моделей українськості. Втім, взята сама по собі, у розриві з Києвом, його соборницькою ідеєю і традицією, Галичина набуває ознак провінційності, пориває свій зв’язок із тисячолітньою візантійською спадщиною, втрачає духовну та культурну унікальність серед інших країн Східної Європи.
Аналогічні стереотипи панують і на сході, де також присутня власна «сепаратистська» культурницька та політична тенденція. Однак якщо Галичина без Києва тяжіє залишитися «провінцією Польщі», то Донбас без Києва — це «далека», позбавлена культурних перспектив «провінція Росії».
Майбутнє України — у подоланні цих двох сепаратизмів. Але для того, щоби це сталося, обом командам потрібно припинити намагання зробити з Києва політичну колонію Галичини чи Донбасу та спробувати знайти у вічному Києві цінності та традиції, здатні об’єднати країну довкола її автентичної, не переробленої «під себе» тією або іншою командою історії.
Війна символів сходу та заходу призвела до того, що ми забули про постаті, належна увага до яких сьогодні могла б допомогти об’єднати країну. І це
стосується не лише державних та релігійних діячів княжої України, а й діячів минулого століття. Зокрема вихідців зі Східної України, зі світу російської культури, які поклали життя на вівтар української ідеї та державності. Наприклад, гетьмана Павла Скоропадського, який увійшов до українського світу з російської культури, але став саме українським державним діячем.
Наша історіософія звикла применшувати державницькі досягнення Скоропадського. Та це несправедливо. Зрозуміло, що гетьман був заручником певних історичних обставин, які не сприяли розбудові української державності. Втім, у той час як«стовідсоткові українці» сварилися, хто з них «сто-
відсотковіший» і має очолити національний пантеон, «проросійський» Скоропадський робив конкретні українські справи. Видавав мільйонними накладами україномовні підручники. Заснував в Україні цілу мережу наукових, освітніх і культурних установ — Українську Академію Наук, два державних українських університети, 150 українських гімназій, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку тощо.
ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ