Коментує Наталія Шевчук

Три роки наша Церква живе без Митрополита Мефодія. А по суті — і без Предстоятеля. Бо людину, яка у червні 2015 року була обрана на цю посаду і впродовж останніх трьох років намагається виконувати ці обов’язки, можна назвати ким завгодно, але не Предстоятелем, не Головою Помісної Церкви.

Що сталося за ці три роки?

Наша Церква втратила своє добре ім’я. Ми були Українською Автокефальною Православною Церквою. Меншою чисельно від інших, але гідною церковною спільнотою — Церквою зі власною історичною пам’яттю, власною ідентичністю, власним баченням майбутнього Українського Православ’я та шляхів його об’єднання. А за останні роки ми перетворилися на «УАПЦ». Тобто на абревіатуру, яка виникає у стрічці новин, коли йдеться про п’яний дебош архієрея у шинку. Про незаконний продаж церковного майна… Або про ще один згаяний шанс об’єднати Українське Православ’я.

Минуло лише три роки після кончини Блаженнішого Митрополита Мефодія, а наша Церква лежить у руїнах. Ми перетворилися на Церкву-ізгоя, Церкву, що втратила свій авторитет у суспільстві, Церкву, що втрачає, а не набуває.

Наші єпископи продають монастирі. Але не вміють проповідувати Євангеліє. Конфліктують з державною владою. Але не вміють ефективно захищати інтереси своїх громад. Таємно дружать з Московським Патріархатом і щодня поглиблюють конфлікт зі своїми братами з Київського Патріархату, які є нашими однодумцями у питанні канонічної незалежності Української Церкви від Москви.

Звісно ж, і я, й чимало інших друзів Митрополита Мефодія розуміли, що втрата Предстоятеля стане важким випробуванням для Церкви, яку він очолював 15 років. Але ми навіть не могли подумати, що його відхід призведе до таких масштабних проблем.

Повірите? Мені вже давно набридло повторювати ті ж самі слова. Набридло казати про те, що завдяки ганебній політиці Митрополита Макарія УАПЦ втратила свій Кафедральний Собор. Про те, що продавати церковне майно, нехай це майно й хочуть отримати у власність впливові у регіоні особи, — це ГРІХ.

Але що має робити церковна опозиція в УАПЦ? Мовчати? Робити вигляд, що у нашій Церкві все гаразд?

«Митрополит Макарій — не гравець», — сказав мені якось один експерт. Я не сприймаю такої лексики, бо вважаю, що церковне життя, включно з церковною політикою, не варто порівнювати із грою в покер. Але річ у тім, що стан речей в УАПЦ значно гірший. Митрополитові Макарію дійсно не відомі правила «гри» у церковній політиці або у церковно-державних відносинах. Але ж історія з «продажем» монастиря (до якого він має певний стосунок) свідчить, що Владика Макарій також не знає правил християнської етики. А кожний його указ або розпорядження, кожний текст, який ним написаний або авторизований, свідчить про те, що він не знає ані норм літературної української мови, ані правил орфографії.

Владика Макарій — не Предстоятель. Не Митрополит. Не архієрей. Це — пародія. Пародія на Предстоятеля, Митрополита та архієрея.

Мені боляче, коли я чую недобрі слова на адресу нашої Церкви. Боляче, бо я розумію, що УАПЦ — це не лише Митрополит Макарій та його оточення. Це ще історія сторічної боротьби за українську автокефалію. Це ще сотні тисяч вірних, які живуть побожним християнським життям. Це ще благочестиві священики, які мірою своїх сил та компетенції роблять все, аби УАПЦ жила і розвивалася. Це ще гідні єпископи, які пам’ятають про свого спочилого Предстоятеля та про трагічну історію УАПЦ у ХХ столітті.

Але доки Церквою керує неосвічена, темна та незацікавлена в об’єднанні Українського Православ’я людина, всі ці прекрасні люди по суті є заручниками. Заручниками руйнівної та непатріотичної політики Митрополита Макарія. Заручниками його аграрної ментальності та культури. Заручниками того, що на Київську кафедру обрано чемпіона християнського світу з неуцтва — обрано людину, яка інтелектуально неспроможна керувати не лише Церквою або єпархією, а й столичною парафією.

Мене запитують: «Чи дійсно все було так чудово за Митрополита Мефодія?» Звісно ж, не все. Блаженніший Митрополит Мефодій добре усвідомлював становище УАПЦ й усі ризики, пов’язані з її сучасним станом. Блаженніший розумів, що духовні школи УАПЦ потребують реформи. Розумів, що нашій Церкві бракує кадрів для просвітницької та видавничої діяльності. Розумів, що Українська Автокефальна Православна Церква потребує власних наукових та освітніх центрів, де б проводилася робота з історичного самоусвідомлення, тобто вивчення історії українського автокефального руху.

Митрополит Мефодій пішов у кращі світи зарано. Пішов з цього життя, не реалізувавши своїх задумів і не дочекавшись об’єднання Українського Православ’я, про яке він так мріяв. Але ні сам Митрополит Мефодій, ні його друзі та співробітники ніколи навіть у страшному сні не могли уявити, що наступним Предстоятелем УАПЦ може виявитися така безвідповідальна та безкультурна людина.

Минуло три роки. Три роки випробувань і ганьби…

Що далі? Священики бояться своїх єпископів. А чимало єпископів побоюються Митрополита Макарія та його агресивної манери спілкування. Але, на щастя, в УАПЦ є ще віряни, які не входять до церковної адміністрації та не бояться втратити посаду, парафію або симпатію Митрополита Макарія.

Ваше Високопреосвященство! Я Вас не боюся. І мені немає чого втрачати. Ви не можете зняти мене з парафії. Або «розжалувати». Єдине, що Ви можете, — відлучити мене від причастя, але ж за сучасних церковних умов і це «покарання» буде умовним та лише додасть мені аргументів і впізнаваності.

Отже, чекайте. Чекайте на нові журналістські розслідування.

Пам’ятайте: я та чимало інших патріотів України та Української Церкви не дадуть Вам безкарно ганьбити ім’я Української Автокефальної Православної Церкви.

Тому на Вас чекає не лише суд історії (певна новітня церковна історія Православної Церкви в Україні не знає «понтифікату», ганебнішого за Ваш). На Вас ще чекає суд патріотичного громадянського суспільство.

Триває війна. Не час зраджувати свою Церкву та свою Землю!

Подумайте про це, будь ласка, у цей сумний день.

Помоліться за душу нашого спочилого Предстоятеля та поміркуйте про своє місце в церковній історії.