Із книги “Історичний шлях УАПЦ”.  Олександер Воронин
Видавництво “Воскресіння”, Кенсінгтон, США, 1992

ДОМАГАННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ЦЕРКВИ

Лютнева революція 1917 року, поваливши царську самодержавну владу, збудила й сили національною відродження в Україні. Одночасно з прагненням державної самостійності прокинулось прагнення до церковної незалежно­сті. По єпархіях України проходили собори, у яких вперше брали численну участь і миряни. Нa них лунала українська мова, висловлювались вимоги духовного відродженим Православної Церкви на Україні, її розмосковлення та відокрем­лення від Церкви-поневолювача. На Подільському і Полтав­ському єпархіальних соборах у квітні і травні 1917 року висловлено бажання мати Українську Автокефальну Право­славну Церкву.

Полтавський собор висловився за відновлен­ня у Православній Церкві в Україні традиційного соборного устрою, призначення українців на єпископські кафедри, українізацію богослужень, повернення в богослужбову практику скасованих Москвою давніх українських чинів, обрядів і звичаїв, українізацію духовних шкіл. На 3-му Всеукраїнському військовому з’їзді у Києві в листопаді 1917 року вже конкретно поставлено питання про незалежність Української Православної Церкви.

Особливо активну діяльність в русі за усамостійнення Української Православної Церкви провадив протоієрей Василь Липківський, ще задовго до революції відомий, як ревний українофіл. З його ініціативи пізньою весною 1917 року засновано «Братство воскресіння», що згодом перетво­рилось на Всеукраїнську Православну Церковну Раду. На чолі своїх завдань Рада поставила скликання Всеукраїнсь­кого Православного Собору з метою вирішити питання не­залежності Української Православної Церкви.

ОПІР МОСКОВСЬКОЇ ІЄРАРХІЇ

Досягнути цієї мети було нелегко. Російська Церква зовсім не бажала зрікатися своєї найбільшої, найбагатшої і найбільш розвинутої колонії. Проти незалежницьких дій українського національно-церковного руху з самого початку майже суцільним фронтом виступили російські єпископи в Україні. Єпископа Олексія Дородницина — єдиного ієрарха, що приєднався до цього руху і увійшов до Всеукраїнської Православної Церковної Ради — вони без подання будь-яких причин заборонили у священнослужінні саме напередодні відкриття собору, щоб позбавити його права участі в ньо­му. Собор відкрився 19 січня 1918 року. Українські делега­ти мали значну силу. Якщо б праця собору провадилась нормально, то справа українського церковного відродження, можливо, пішла б бажаним шляхом, тим більше, що саме у той час у Києві проголошено IV Універсал про незалеж­ність Української Народної Республіки. Але собор тривав усього два тижні і примушений був припинити працю, коли 1 лютого Київ здобула червона армія.

Справа унезалежнення Православної Церкви на Украї­ні напевне була б значно легшою, якби її підтримала того­часна українська державна влада — Українська Центральна Рада. Але вона була опанована неприхильними до релігії і Церкви соціалістами і виявила в церковному питанні повний нейтралітет, байдужість, а часом навіть ворожнечу.

Собор відновився у червні 1918 року, вже за гетьман­ської влади і за цілком відмінних обставин. Митрополитом Київським на місце убитого червоними військами митропо­лита Володимира став запеклий українофоб, архsепископ Антоній Храповицький. Він подбав, щоб більшість делега­тів на собор була про-московської орієнтації, і це дало можливість усунути з собору українських делегатів. Со­бор, запланований як форум для проголошення незалежно­сті Української Православної Церкви, перетворився на зна­ряддя закріплення дальшої її підлеглості Москві. Він ухва­лив, що Церква на Україні далі залишається в юрисдикції Московського патріарха з правами обмежної автономії. До Вищої Церковної Ради, яка мала керувати життям Церкви, вибрано виключно прихильників про-московського курсу.

На третій і останній сесії собору, що розпочалась у жовтні, з повною силою виявилась непримиренна позиція російських шовіністичних сил. Ллє під час цієї сесії пролу­нав також перший авторитетний заклик до автокефалії Ук­раїнської Православної Церкви. Його виголосив новопризначений міністр ісповідань гетьманського уряду Олексапдер Лотоцький, довголітній український діяч, історик, знавець церковного права і письменник. «Основна засада… полягає в тому, — говорив він, — що в самостійній держані має бути і самостійна Церква… Українська Церква має бути автокефальною під головуванням. Київського митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними Церквами».

ЗАКОН УНР ПРО АВТОКЕФАЛІЮ

Цією заявою міністр Лотоцький від імені уряду від­кидав автономію Православної Церкви на Україні і проголо­шував засаду автокефалії єдиною прийнятною для інтересів української держави та української православної людності. Про-московські кола собору зустріли його заклик неприхо­вано вороже. Але через кілька днів після виступу міністра Лотоцького гетьманський уряд упав, і до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки. З тим закінчилась і праця собору, який був первісно покликаний для унезалежнення Української Церкви, але перетворився па знаряддя дальшого її поневолення Москвою.

Уряд Директорії, до якого увійшли такі рішучі борці за автокефалію, як Володимир Чехівський і Олександер Лотоцький, поставив незалежність Української Православної Церкви на чільне місце у своїй програмі. І січня 1919 року, усього через два тижні після приходу до влади, він проголосив “Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд”. Найважливішою у ньому була стаття шоста: «Українська Автокефальна Православ­на Церква з її синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського патріарха не стоїть».

Уряд УНР мав на увазі повну незалежність Українсь­кої Православної Церкви, на яку український народ, як і всі інші народи, має законне право. Не мав він наміру повер­татися і до фактичної автокефалії в юрисдикції Царгороду, яка проіснувала сім століть і була припинена відірванням Київської митрополії від Церкви-матері у 1686 році. Але автори акту 1 січня 1919 року усвідомлювали, що хоч дер­жавний уряд має право встановлювати незалежність Церкви на своїй території, ця Церква стає членом родини Вселенсь­кого Православ’я лише тоді, коли її визнають Церкви-сестри. Тому в кінці січня 1919 року уряд УНР доручив ново-призначеному послові до Туреччини Олександрові Лотоцькому просити Царгородську патріархію про визнання авто­кефалії Української Православної Церкви. Одначе очолена Лотоцьким дипломатична місія прибула до Царгороду в час, коли патріарший престол був вакантний після смерті патріарха Германа, а його наступника не дозволяла обрати турецька влада. Місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Дорофей, покликаючись на цей факт, заявив про неможливість вирішення прохання посла України за та­ких обставин, але висловив прихильність до українського народу і надію, що «він стоятиме далі міцно в батьків­ській Православній вірі, чекаючи з цілковитою певні­стю здійснення свого бажання згідно із священними канонами та правилами».

Так чи інакше, справа автокефалії і так напевне не була б вирішена у той час з огляду на зміну політичної ситуації на Україні. 5 лютого 1919 року Київ знову зайня­ли червоні війська і з того часу, за винятком кількох міся­ців, коли столиця України перебувала в руках денікінців, радянська влада закріпилась там напостійно. Боротьба за автокефалію відновилась як церковно-громадський рух уже за радянської влади.