13 травня 2017 року Божого, Блаженніший Макарій, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель УАПЦ у співслужінні з архієпископом Афанасієм, керуючим Харківсько-Полтавською та Черкасько-Кіровоградською єпархіями, відслужили всенічне богослужіння в храмі вмч. Юрія Переможця (м.Кривий Ріг). Також цього дня відбувся чин наречення архімандрита Сави (Фризюк) на єпископа Донецького і Слов’янського. Архімандрит Сава виголосив слово при нареченні:

«Ваше Блаженство!

Блаженнійший Владико, Ваші Преосвященства, всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Велике хвилювання охопило мене, коли я дізнався про рішення Вашого Блаженства і Архієрейського собору нашої Святої Української Автокефальної Православної Церкви, що Провидіння Боже кличе мою недостойність до високого і відповідального єпископського служіння. Не зважаючи на те, що минули ті часи страшних гонінь на Церкву Христову за віру нашу православну, наша Українська Автокефальна Православна Церква, як і в цілому наша багатостраждальна Батьківщина, переживає не найкращі часи.

В цей непростий час я знову чую голос Божий, який промовляє Вашими святительськими вустами, не зважаючи на мою людську неміч: «…що тобі до того? Ти йди за Мною» (Ів. 21, 22). Не вперше звучить для мене цей заклик. Понад 20 років тому я відгукнувся на цей голос і з того часу я служу біля престолу Божого.

Майже 17 років з 20-ти моє служіння проходить на Донецькій землі, де не тільки наша справжня Українська Незалежна Православна Церква перебуває у важких умовах існування, але йде справжня війна за волю та незалежність нашої української держави. Тому, переносячи всі тягарі священницького служіння, я не з чужих слів знаю, але маючи вже свій багаторічний пастирський досвід, можу легко здогадатися про той нелегкий хрест архієрейського служіння, який покладає на мене сьогодні Вашими святительськими руками Першопроходець і Провідник нашого спасіння Пастиреначальник Господь наш Ісус Христос. Від цього і трепет, і хвилювання в душі моїй: чи справлюсь, чи дійду до кінця, чи буду «сіллю землі і світлом для світу» (Мф. 5, 13-14). Чи вистачить моїх слабких сил і мудрости бути зразком для своєї пастви «в слові, в житті, в любові, в дусі, у вірі, в чистоті» (І Тим. 4, 12) на дорозі до Царства Божого? Хоч хвилююся, але не засмучуюся, бо милість Божа ніколи не покидала мене в моєму житті і спасаюча рука Божа завжди перебувала зі мною.

Знаючи, що випадковостей в нашому житті не буває, бо всім керує Всемогутній Бог, покладаю всю свою надію на Його всеблаге Милосердя. Ніскільки не надіючись на себе, я пригадую слова Святого Писання, які втішають мене, запалюють мій дух, надихають мене долати страх, що «сила Божа в немочі звершується» (ІІ Кор. 12, 9), додають мені мужності смиренно схилити голову під ярмо Христове, яке є благе для нас і тягар його є легкий (Мф. 11, 30). Надихаючись також тим, що наша Українська Автокефальна Православна Церква має свою давню історію не тільки в Україні, але й в Донецькому зросійщенному краї, зокрема в місті Слов’янську ще з часів Її становлення в 20-х – 30-х роках минулого століття, друге Відродження в 40-х роках і особливо третє – на початку 90-х, коли знову була заснована перша на Донбасі парафія святого апостола Андрія Первозванного Української Автокефальної Православної Церкви міста Слов’янська, в якій Господь сподобив мене нести стільки років свій пастирський послух в сані священика та далі продовжити нести його в апостольському покликанні.

Також маю добрий приклад самовідданного служіння Церкві Христовій нашого Предстоятеля Блаженнійшого митрополита Макарія, котрий багато років тому починав свій священничий шлях на Донеччині і в даний час не оминає нас своєю першосвятительською опікою. Вірю в ту всемогутню Божу благодать Святого Духа, яка буде закликана на мене, недостойного слугу Божого, і передана мені через покладання рук Вами, апостольськими наступниками, яка немічне лікує і доповнює нестачу слабких людських сил.

Молю Бога не тільки про силу Божу і мудрість, але й про смиренне, сокрушенне і милуюче серце. Прошу про дар любові в Того, Хто Сам є абсолютною Любов’ю, бо любов є основою і суттю нашого християнського життя та наповненням Святої Церкви, для блага якої має самовідданно служити кожний архієрей і «душу свою покладати за овець своїх».

Сьогодні щиросердечно дякую всім тим людям – духовним наставникам, друзям і, навіть, ворогам, всій моїй люблячій пастві, рідним та близьким, хто став інструментом в руках Божих для мого духовного становлення, а найбільше нашому Першосвятителю і Предстоятелю Блаженнійшому митрополиту Макарію та всім ієрархам нашої Церкви за ту довіру, яку вони одностайно виявили мені. Сподіваюся на всіляку підтримку і словом, і ділом, а найбільше молитвою, на мудру пораду моїх братів єпископів своєму молодшому, ще недосвідченому брату, в єпископському служінні Церкві Христовій на славу Божу для спасіння душ людських, для блага нашої багатостраждальної Батьківщини – України, для визнання нашої Української Церкви помісною і самостійною.

А зараз прошу, благословіть мене, Ваше Блаженство. Прийміть мене, дорогі Владики, до своєї спільноти, не забуваючи мене завжди згадувати в своїх святих молитвах. Амінь.»