10 листопада 2017 року Божого, в місті Тернопіль відбулись урочисті заходи з нагоди 100-річчя відродження УАПЦ.

На запрошення керуючого Тернопільською єпархією УАПЦ Преосвященнішого єпископа Одеського і Чорноморського Тихона (Петранюк) участь у святкуванні прийняли Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви Блаженніший Макарій (Малетич) Митрополит Київський і всієї України, архієпископ Житомирський і Поліський Володимир (Шлапак), єпископ Донецький і Слов’янський Сава (Фризюк), численне духовенство, миряни УАПЦ та представники місцевої влади в особі очільника Тернопільської ОДА Степана Степановича Барни.

Першим до присутніх з вітальним словом звернувся Блаженніший Макарій (Малетич) Митрополит Київський і всієї України Предстоятель УАПЦ:

“Радий, я радий, що я сьогодні перебуваю в Тернополі в такому патріотичному українському містечку і, можна сказати, в цілій області. Тому, що буде голосування і тим підтверджуєте, що ви є патріотами своєї держави. А сьогодні цю історичну подію яка сталася тому сто років ми визначаємо. Я дещо написав але читати не буду… деякі уривки уривки із життя Церкви від 17 по 27 рік. А цікаво… цікаво і для мене, єпископа цікаво певне, і для вас отців, бо дійсно патріот митрополит був України митрополит Липківський – натхнений українець! Якби там інші церкви про нього не говорили самосвят або так або поіншому але це патріотист! Ви знаєте сльози деколи наступають на очах от перебуваючи у Вінниці він звертається такими 24 року словами, багато молоді зійшлося, а він скаже до молоді: ” Дорогі мої друзі!”. Можна ставитися так до молоді так скіптично, що молодь не відвідує церкву і так дальше і критикувати, а її не треба критикувати з ними треба розмовляти. Деколи їх треба похвалити, хоть вони і не заслужують.

А він каже до них: “Дорогі мої друзі! Я Вас прошу мати гарне, щире серце, мати любов до своїх батьків, мати любов до своєї батьківщини рідної і серцем любити бо серце ніколи не старіє. Коли він так сказав, то молодь, зараз ми можемо побачити, як кричать ВІВА ПАПА ВІВА у Римі, було піднесення і тоді у Вінниці в 24 році.

От сьогодні 10 листопада. Дев’ятого листопада 1917 року Третій Всеукраїнський військовий декому на з’їзді прийнять резолюцію про автокефалію УАПЦ її незалежність від Держави та українському мовою богослуження. 21-24 рік Липківський відвідав усю по Україні 500 порофій !!! Зараз я, як єпископ, можу казати от-от мені я не маю можна від єпископа отримати від я не маю коштів, я не маю іншої транспорту щоб я їхав він на то не дивився в полотняній рясі, декуда на фірі, декуда пішком від церкви до церкви патріотично піднімав український дух до автокефалії.

Трагічна, як голова висловився, трагічна, і інші виступаючі, трагічне життя в УАПЦ… І зараз сі не маємо чим дуже ся похвалити, що ось Голова міської адміністрації, Голова держобласної прийшов, заступник, але то на обласному рівні. А бачимо, що в Києві третю зиму ми ся молимо під сходами Андріївської Церкви. Президент, прем’єр-міністр пише, що до 2020 року буде церква закрита, а дехто із міністерства каже, що то політична справа. Знаєте політична справа була в 17 по 27 рік бо то комуністично! Це було боляче тим людям, священникам, митрополитам незалежної України. Зараз відноситися так і казати, що то політична справа це прикро дуже!

Але ось хочу спинитися на одних словах колишнього працівника в Канаді, який з України виїхав, священника у канадській церкві у УАПЦ в Канаді був членом митрополичої ради. Він пише, що Василь Липківський це була постать яка могла підняти парафію, найти розраду і пораду і як учитель, як духовна особа і як просто патріот України! Він пише: “один раз я прийшов в митрополичі палати біля Софії. Зажурений, засмучений бо получив повістку від такого собі повноваженого по релігії на той час Сидоренка…”, як він пише це було гарне українське прізвище, але ними прикривались ті які працювали від Росії. “І коли мене Митрополит Василь Липківський зустрів в митрополичих палатах і каже до мене подивився на мене отче Петре ви захворіли, чому ви такі на обличчя так виглядаєте?” А він каже: “священник Петро Манявський начебто ні Владико, та в мене інше горе.. в мене горе бо я від Сидоренко получив повістку, що я проповідую проти Радянського Союзу до нас прийшло”. А він каже, що він на него подивився отець Петро подивився на мене і каже: “я тут говорити не буду, ви зайдіть до мене в моє помешкання в мій кабінет”. Коли зайшов він став продовжувати каже отець Петре я вас прошу знаю, що то за особа я знаю, що хто там піде він вже там не вертається і не знаємо де пропадають певно в підвалі там і залишаються. Я з ним багато мав розмов, то тип не простий він самим зовнішнім виглядом впливає на людину. Сам червоний, очі випуклені, навипуклі. Буде кричати несамовитим голосом, буде наставляти на вас револьвер. Буде кидати його до стола і такі слова буде находити. Буде кулаком бити по столі і каже ви отче Петре знайдіть в собі сили, він буде бити по однім стоїть, а ви по-другому, бо коли він побачить, що  людина не ламається тоді він не бере, а коли побачить, що жертва в страху він стає страшнішим, він готовий застрілити, як не там в своєму кабінеті то в підвалі. І ось описує Митрополит, що коли Митрополит мені так порадив до того я не їв, не спав – чекав смерті. Коли так мені Митрополит порадив я мовби євангелівську… купіль попався… я став веселішим, став їсти, спати і очікувати дня повістки. Помолившись, перехрестившись, попросив у Бога і Святого Духа так вирушив на вул. Катеринівську в Києві. Дружина зосталася під  приміщенням, а я зайшов. Ранком на 9 год. бо так на 9 було призначено. Я цілий день простояв аж до вечора. До 7 год. В семій розмова до дев’єтої. Так я коротко він пише, я коротко розказую. Як сказав Митрополит так і було. А поза 9 годиною я вийшов, жінка моя дружина з плачем сльозами на очах зустріла мене, а я зустрів на другий день з сльозами на очах митрополита. Ота світла постать перед моїми очима це була все моє священиче життя у моїй рідній українській автокефальній православній церкві.

Дорогі мої, в серпні місяці 24 року, як описує один київлянин, що митрополита дзвонили царську зустріч коли повернувся з в’язниці із Харкова. Уявіть собі, що у Києві не було в магазину, ні крамниці, де б найти могло після 11 год. єдну квітку. Всі квіти було розкуплено. Бо зустрічали так Митрополита він описує, що це було вавелонське царство, було вавелонська зустріч!

Дорогі мої не хочу вас задержувати. Ми тут уже дві години. Є що сказати. Але сьогодні я щиросердечно дякую керуючому Тернопільської Єпархії Владиці Тихону, дякую архієреям, що приїхали. Хоча це можна було зробити, цю дату і в Києві, але в Києві певне ніхто був з уряду би був не прийшов, а тут маємо Голову облдержадміністрації!!!

Вірте Богу, що ми тілько, певно ви священослужителі і я надіюся, що ми з такими як може онде Львівський Голова адміністрації і Тернопільських ми вижиєм! Виживем-виживем. Я маю надію, що ті люди мені, нам допоможуть і дякуємо дорогі декани, отці вірте Богу я маю ся вклонити перед вами, отцю декану обласному, іншим деканам ті події які відбулися у Тернополі. Вірте Богу хтось багато думав багато – багато думали, що у Тернополи УАПЦ впаде! Все. Але я думаю, шо за підтримку вашої за підтримку віруючого божого народу, патріотичного міста і области і голови обласної і міської адміністрації – вистоять!

Я архієрей, прикро, що то сталося. Дай Боже, щоб того сі не ставалося. Я, як єпископ, я прошу пробачення за це, але вірте Богу, що не буду судити нікого, але ми всі люди. В Церкві є два, можна сказати, компоненти – є Божий, святий це сама Церква, а є людський, а до людського відноситься я – грішний, і архієреї, і священники, і декани недозволино собі дозволяють. Але вірте Богу, що я думаю, що УАПЦ вона пережиє, вона буде кришталеве після того, тих подій, після того всього провірок, телебачень, інтернету буде кришталеве і, дай Боже, щоб так і було і інші тягнуться, щоб вони ся не розслабляли. І сьогоднішній день я дякую колективам, отцю Лучишину і дочкови.

Вірте Богу, що ми приємно, бо ми маємо не тілько може деколи проповідувати в Церкві, служити, але йти і на сцену і виконувати Божі, церковні, а може патріотичні твори. Щоб нас не називали, що ми промосковські або інші. Але ще одно: знаєте прикро, що дещо пишуть і так дальше може правду деколи пишуть, щоби нас ми стали сильніші ставали, може ми на то заслуговуємо деколи бо ніхто не святий, оден Господь був святий, але вірте Богу, що УАПЦ і до вас звертаюся отці якби хто нас не називав, що ми нічого не варта, ми коли нас так називають, а ми молімся!!! Молімся, терпім бо Господь сказав хто терпен той спасен! Вірте Богу, вірте Богу, що давайте працювати на то щоби не судити, не конфліктувати, як Голова облради казав золоті слова, а єднатися, іти на зустріч один-одному. Тоді ми будемо зміцнювати свою українську державність! Ви знаєте прикро, що мене називають – ПРОМОСКОВСЬКИЙ, я в Адміністрації Президента і то сказав, Він ся розлютив, а я сказав. Я сім раз був на передовій і об’їхав всі пости скілько я не об’їхав закім був 10 років на Донеччині. Бо я не мав коли я будував в той час – сім років я служив, що об’їхав Донецьк за 7 раз….

Мені деколи боляче стає прикро але коли Митрополит бачив Василь Липківський, що священники розслабляються він казав: “Отці, не розслабляйтесь, не давайте поводу нашій патріотичній УАПЦ своїм переживанням, щоб вона страждала за нас! Піднімайтеся ідіть вперед! І тілько вперед!”. Богу моліться за український нарід, за українське військо і за Україну!

СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!..”
Прес-служба Патріархії УАПЦ