Пам’ять

ДВАДЦЯТИ ТИСЯЧ МУЧЕНИКІВ, спалених у храмі в НІКОМІДІІ

Коли імператор Максиміан Галерій 304 р. повернувся із переможної війни з ефіопами, він вирішив звершити по всій країні жертвоприношення на подяку богам. Прибувши у Нікомідію зі своїми трофеями, він наказав зібрати усіх мешканців цієї місцевості, аби вони принесли жертви богам імперії, загрожуючи смертю за відмову підкоритися. Щонайперше він стратив кількох християн, які видалися йому найбільш небезпечними, бо мали придворні чини або ж обіймали посади у місцевій адміністрації.

Після того тиран послав найбільш жорстоких зі своїх слуг в усі квартали міста, аби розшукати та піддати страшній смерті кожного християнина, де б він не переховувався. Щодня зростала кількість жертв, які безстрашно свідчили про Христа і входили у небесні обителі святих.

Коли наближався день Різдва, язичники підступно донесли імператорові, що єпископ Нікомідії Анфім, натхненник спротиву, зібрав усіх християн у головній церкві міста. Скориставшись цією нагодою, Максиміан оточив будівлю своїми загонами, аби ніхто не зміг вислизнути, обклав церкву деревиною і хмизом та встановив перед дверима ідольський вівтар. Через своїх вісників він заявив християнам, які молилися у церкві, що кожен, хто хоче врятувати своє життя, може вийти та принести жертву богам.

Диякон Агапій кинувся на амвон, охоплений божественною ревністю, палкішою, ніж усе полум’я цього світу, та вигукнув: «Згадайте, браття, скільки разів ми із захопленням вшановували Трьох отроків, вкинутих у Вавилонську піч, що закликали усе створіння оспівувати славу Божу, і як Бог Слово зійшов до них у тілесному вигляді, аби захистити їх та зробив їх невразливими для вогню, оточивши їх прохолодною росою (Дан. 3:25 і далі). Нині настав час нам наслідувати їх. Віддамо ж себе цій дочасній смерті заради любові Владики нашого, аби царювати з Ним повік!». Усе зібрання в один голос відповіло посланцям Максиміана: «Ми віруємо у Христа Бога і за Нього готові віддати життя!».

Поки солдати розпалювали величезне багаття, святий Анфім за допомогою своїх дияконів зібрав усіх катехуменів, що лише готувалися до хрещення.

Єпископ охрестив їх, помазав святим миром та розпочав Божественну Літургію, наприкінці якої усі причастилися Тіла й Крові Г оспода нашого Ісуса Христа. Озброєні божественною силою та поєднані в єдине тіло Христом, Який перебував у кожному з них, святі мученики не відчували жодного страху, спостерігаючи, як скрізь підіймається полум’я і густий дим починає заповнювати церкву. Вони у захваті співали в один голос пісню трьох єврейських юнаків: Благословіть, діла Господні, Господа, оспівуйте і прославляйте Його повіки (Дан. 3:57 ЬХХ), – доки останній з них не віддав свою душу Богові, задихнувшись від диму.

Будівля палала п’ять днів. Коли врешті-решт люди змогли наблизитися до задимлених руїн, кожен за свідчив, що все це місце було оточене яскравим світлом і замість гострого запаху обвугленої плоті воно було наповнене ніжними й дивовижними пахощами За переказом, до сонму святих там долучилися двад’цять тисяч душ. Що ж до святого Анфіма, він був чудом врятований з вогню, аби своїм свідченням ще багатьох людей привести до спасіння та нового народження у святому хрещенні, поки своєю чергою не прославив Христа мученицькою смертю.

Пам’ять святих нікомідійських мучеників:

ДОМНИ, ІНДИСА, ГОРГОНІЯ, ПЕТРА,

ЗИНОНА, ДОРОФЕЯ, МАРДОНІЯ,

МИГДОНІЯ, ГАИКЕРІЯ та інших,
які постраждали поза церквою

Свята Домна була жрицею нікомідійського храму Дванадцяти богів. Випадково прочитавши Діяння апостолів та Послання ап. Павла, вона була глибоко схвильована читанням і тієї ж ночі таємно від усіх побігла до єпископа Кирила, попередника св. Анфіма, просити його про святе хрещення. Разом із нею був хрещений і євнух Індис, який також серцем прийняв християнську віру.

Як тільки Домна була просвітлена хрещенням, вона стала старанно прикрашати свою душу різноманітними чеснотами. Наслідуючи перших християн Єрусалимської Церкви, вона роздала усе, що мала, й день і ніч перебувала у молитві та роздумах над Святим Письмом, анітрохи не піклуючись про їжу, пиття та одяг. Усі труди й подвиги розділяв із нею вірний помічник Індис.

Така поведінка не могла не привернути уваги язичників. Невдовзі начальник євнухів, однієї ночі, як вони роздавали їжу нужденним, виказав їх правителю Нікомідії. Під час обшуку в їхньому помешканні не знайшли нічого, крім двох простих циновок, що слугували їм для коротких хвилин перепочинку, чесного хреста, книги Діянь апостолів глиняної кадильниці, лампади та артофорія – скриньки зі Святими Дарами. Книгу й артофорій їм дозволили взяти із собою у в’язницю, тож Божественне Писання і Святі Тайни служили їм щоденною їжею та питвом.

Святій Домні невдовзі вдалося здобути свободу, удавши із себе божевільну. Намісник, побоюючись близької смерті відомої жриці та гніву імператора, віддав Домну християнам на чолі з єпископом Анфімом, прославленим численними зціленнями. Святий Анфім радо прийняв її та поселив у будинку, де мешкали діви, які присвятили себе служінню Богові.

Через деякий час Максиміан прибув до Нікомідії, аби відсвяткувати свою перемогу. Дізнавшись, що жриця Артеміди й Афіни більше не служить у храмі буцімто через безумство, він негайно надіслав своїх людей в обитель, аби схопити її. Домна була змушена, перевдягнувшись у чоловіче вбрання, втекти та сховатися в горах. Солдати, розлючені своєю поразкою, вщент розтрощили будинок та схопили дів, яким не вдалося втекти, аби поглумитися з них. Одну з них, Феофілу, яскрава краса якої особливо збуджу вала хіть цього натовпу, потягнули на місце дебошу; але Христос, її Наречений, прийшов на її захист, вразивши смертю всіх, хто наважився підійти до неї. Феофіла втекла і приєдналася до решти віруючих, які зібралися на нічну службу в храмі.

Після спалення храму та славної смерті такої кількості мучеників ненаситний тиран наказав арештувати усіх християн, які ще могли лишатися у Нікомідії. Св. Домна дізналася про загибель багатьох мучеників та про смерть свого вірного соратника, євнуха Індиса. Язичники кинули його в море разом зі св. Петром та св. Горгонієм, повісивши на шию камінь. Тоді свята, подвиги та безперестанні молитви якої вже давно перетворили її життя на щоденне мучеництво, вирішила залишити свій прихисток і здатися владі.

Домна пішла на берег моря, допомогла рибалкам полагодити сіті та з їхньою допомогою віднайшла тіла святих Індиса, Г оргонія і Петра. Вона з радістю поховала їх біля стін міста, а потім пішла прямісінько до Максиміана. Бог виконав її найбільше бажання- вона сподобилася прикрасити хітон її дівоцтва, вибілений щоденними сльозами, мОпорфірою своєї крові Кати відрубали Домні голову, а її тіло кинули у вогонь, аби воно не стало предметом шанування віруючих.

Коли язичники святкували смерть двадцяти тисяч мучеників, святий Зинон безстрашно став посеред натовпу і викрив їх нечестя та сліпоту перед красою створіння, яке звіщає славу Божу. За наказом імператора, Зинону розтрощили зуби та щелепи камінням, а потім обезголовили його за містом.

Святі Дорофей, Мардоній та Мигдоній обіймали високі посади в імператорському палаці у Нікомідії. Коли їх викрили як християн та видали жорстокому тирану, вони з презирством кинули до його ніг свої пояси та інші відзнаки, проголосивши себе рабами єдиного Владики та Царя всесвіту. Їх безжально били до вечора, та з їхніх вуст не злетіло ані зойку. Через кілька днів після пожежі мучеників стратили: Дорофею відтяли голову, Мардонія спалили живцем, а Мигдонія живим закопали в землю.

Святий ієрей Глікерій дерзновенно сказав тирану в очі, що всі його найжахливіші тортури для християн є лише джерелом радості та вічної насолоди. Глікерія віддали катам, які били його, доки самі не знесилилися, а потім спалили живцем за міськими мурами.

Святого диякона Феофіла закидали камінням, спершу відрізавши йому язика.

Пам’ять святого мученика СЕКУНДА
вбитого мечем

Пам’ять преподобного отця
ВАВИЛИ ТАРСІЙСЬКОГО,
у Кілікії, який спочив у мирі

Нам’ять преподобного отця
СИМОНА МИРОТОЧИВОГО,
засновника монастиря Симонос Петра
на Святій Горі Афон

Преподобний Симон розквітнув у Саду Божої Матері наприкінці XIII ст., за доби, коли Візантійська імперія була роздрібнена та ослаблена внаслідок хрестових походів, а її столицю було перенесено до Нікеї. Віддалившись від марнот цього світу, він прийшов на Святу Г ору, аби здобувати спасіння своєї душі під проводом духовного отця. Своїм наставником він обрав старця, досвідченого у подвижництві, суворого і вимогливого, та ввірив йому свої душу й тіло, наче Самому Богові. Симон виявляв зразкову слухняність, смирення й любов до духовного отця, хоча той направляв його сварками, докорами і навіть побиттям. Здобуті ним у такий спосіб чесноти викликали захоплення афонських ченців. Його старець теж сповнився поваги до нього і зрештою почав ставитися до Симона вже не як до учня, а як до соратника у духовній боротьбі.

Утім він вирішив, що ці знаки пошани не личать тому, хто обрав шлях самозречення та уподібнення стражданням Христовим. Таким чином, під тиском обставин Симон наважився на усамітнене життя Після тривалих пошуків він оселився у тісній та сирій печері на західному схилі Афону, на висоті 300 метрів над берегом моря. Вдень і вночі він перебував у боротьбі з бісами, що нападали на нього безперестанку; він долав їх єдиною зброєю – вірою, надією та закликанням всемогутнього Імені Г оспода нашого.

Однієї ночі, за кілька днів до Різдва, святий Симон побачив зірку, що раптом почала рухатись по небу і, спустившись, зупинилася над крутою скелею навпроти його печери.

Підозрюючи нові витівки лукавого, який охоче прикидається ангелом світла (2 Кор 11:14), святий поставився до цього видіння із недовірою. Але явлення повторювалося неодноразово протягом наступних ночей, аж до вечора Різдва.

Тоді осяйна зірка, подібна до Віфлеємської, спинилася над скелею, і з неба пролунав голос: « Не вагайся, Симоне, вірний рабе Сина Мого! Оце знак тобі: не облишай цієї місцини в пошуках більшого усамітнення, як ти мав намір, бо Я хочу, щоб на цьому місці ти заснував кіновію на спасіння багатьох душ». Голос Божої Матері одразу переконав самітника. І раптом він був перенесений у Віфлеєм, де опинився перед новонародженим Христом, разом із ангелами та пастирями. Коли видіння скінчилося, він, не гаючи часу, заходився зводити Новий Віфлеєм.

Невдовзі після цього видіння до Симона прийшли три молодих брати з багатої фесалійської (чи то македонської) родини, до яких дійшли перекази про видатні чесноти святого Симона. Наче нові волхви, вони поклали до його ніг усе, що мали, й просили прийняти їх в учні. Святий запросив майстрів і показав їм стрімкий та небезпечний схил, де він хотів будувати монастир. Але робітники відмовилися так ризикувати, а Симона назвали божевільним. Подаючи майстрам напій, один із братів раптом послизнувся і впав у бездонну прірву. Не могло бути й сумнівів, що він загинув, немов підтверджуючи докір майстрів. Та здивуванню наляканих робітників не було меж, коли вони побачили, що, за молитвою святого Симона, юнак тієї ж миті з’явився на іншому краю прірви, цілий і неушкоджений, із глечиком вина та повними кухликами в руках! Розкаявшись у своїй недовірі, майстри самі прийняли постриг і заходилися зводити монастир. Під час будівництва їм ще не раз випадала нагода переконатися, якою великою благодатною силою обдарував Бог Свого слугу.

Будівельні роботи невдовзі завершилися, і Новий Віфлеєм почали заселяти монахи. Він був названий Скелею Симона – Симонос Петра, і так обитель зветься досі. З часів пізнього середньовіччя поширилася також неофіційна назва монастиря – Симонопетра.

Одного разу біля стін обителі висадилися сарацинські пірати. Преподобний сам вийшов їм назустріч із дарами, сподіваючись відмовити їх від грабунку монастиря. Ті одразу люто накинулися на нього, але враз були засліплені, а в одного з них, який погрожував старцю мечем, паралізувало руку. Зцілені молитвою чоловіка Божого, вони покаялися, прийняли святе хрещення та дали чернечі обітниці.

Протягом багатьох років Господь являв Своє благовоління до преп. Симона численними дивами, пророцтвами та, понад усе, даною йому благодаттю слова. Після того святий спочив у Христі, у колі своїх учнів, яким він заповідав зберігати його настанови, зі страхом Божим, вірою, взаємною любов’ю, слухаючись ігумена й духовного отця.

Після похорону з могили святого, наче з джерела живої води, почав сочитися благовонний бальзам, що мав цілющі властивості. Тому Симона назвали Мироточивим. Та через неодноразові руйнування монастиря не лишилося жодного сліду ані від його могили, ані від його мощей. Однак святий завжди був невидимо поруч із братією, повсякчас захищаючи старанних монахів чи викриваючи та суворо виправляючи нечестивих і недбалих. У день його пам’яті декотрі ченці інколи споглядали божественне світло, що лилося з печери або вкривало, наче квіт, його ікону в монастирській церкві.

Через століття після кончини преп. Симона дочка сербського деспота Македонії Іоана Углеши була звільнена від нечистого духа заступництвом святого. На подяку за благодатне зцілення її батько збудував велику церкву та пожалував монастирю численні володіння. Завдяки цьому маленька обитель преп. Симона перетворилася на значний осередок, покликаний сяяти у віках, наче образ небесного Єрусалима на горі Божій (Одк. 21:10).

Пам’ять преподобного отця нашого НИФОНТА ХІОСЬКОГО

Преподобний Нифонт народився на о. Хіос 1736 року. В миру його звали Миколай. В юному віці він втратив батьків, які померли під час епідемії чуми. Його виховувала одна з його тіток. Щойно досягнувши зрілості, він оселився у Константинополі й працював у крамниці, яку колись тримав його батько. Там він потоваришував з іншим греком, купцем; та коли той був убитий яничаром, юний Миколай вирушив на Святу Гору.

Після короткого перебування у Великій Лаврі він прийняв чернечий постриг з ім’ям Нифонт у скиту Пантократора. Там він з великою ревністю та старанністю став вивчати труди святих отців. Св. Нифонт був висвячений на священика невдовзі після того, як на Афоні розпочалися суперечки щодо спомину померлих у неділю – так звані дебати про коливо.

Він рішуче пристав захисників давньої традиції і був обраний,аби предстати патріархові Феодосію II позицію коливадів, вкупі з їхнім сповіданням віри ( 1772). Виконавши свою місію, він не отримав жодної відповіді и повернувся на Афон. Утім, патріарх підтримав супротивників коливадів, через що багато монахів, відданих традиціям святих отців, були змушені залишити Святу Гору.

Разом з чотирма учнями преп.Нифон віддалився спершу на о.Хіос, а згодом на Самос. Через рік він вирушив на о.Наксос, де зустрів преп.Никодима. Потім він оселився на о. Патмос, де, за порадою св. Макарія Коринфського (Нотари), заснував маленьку обитель, присвячену Благовіщенню. Там він перебув лише кілька місяців і потім заснував ще два Благовіщенських монастирі – спершу на Фурні, потім на Ікарії. Навколо нього зібралося чимало ченців.

Через кілька років, на прохання свого учня Григорія з о. Скіафос, Нифонт пішов на цей острів, аби й там заснувати ще одну Благовіщенську обитель (1794), де за малий час згуртувалося вісімдесят монахів. У ті роки ця обитель мала вагоме значення, бо в ній берегли давні чернечі традиції, котрі поширювали її насельники серед грецького народу. До того ж монастир підтримував у пригноблюваних греках дух опору оттоманському ярму. Саме тут знаходили собі притулок «благородні розбійники»- клефти, які боролися проти турецької влади; там уперше підняли грецький стяг.

Преп. Нифонт спочив у мирі 28 грудня (10 січня ) 1809 р. Коли 1812 року віднайшли його мощі, вони ніжно благоухали, що було явним свідченням святості преп.Нифонта.

Молитвами святих Твоїх Господи

Ісусе Христе помилуй нас!

Амінь.