Святий Єварест, у миру Сергій, народився у Галатії у день Пасхи 819 р. Коли йому сповнилося 23 роки, батько взяв його до Константинополя і там доручив далекому родичу Феоктистові Врієннію, який мав високу посаду при дворі, сподіваючись таким чином забезпечити синові кар’єру державного службовця. Невдовзі Феоктист оцінив здібності юнака і взяв його із собою у посольство до болгар, куди його від­рядила імператриця Феодора [24 лют.].

Під час подорожі, коли вони зупинилися у містеч­ку Проваті у Фракії, Єварестові потрапило до рук «Слово про Страшний Суд» преп. Єфрема Сиріна. Неусувна перспектива звіту за свої справи, що його кожен матиме представити Богові, розбудила в ньо­му давнє бажання чернечого життя, знайоме йому ще з першої юності. Таємно залишивши супутників,

він вирушив до святого подвижника скіфського по­ходження Іоана, який мешкав з одним учнем непо­далік, на горі Скопел. Через шість місяців, 843 року, духовний отець відправив Євареста у Константино­поль, спорядивши рекомендаційним листом до ігумена уславленого Студійського монастиря. Перша людина, на яку юнак натрапив біля брами обителі, був преп. Навкратій [і трав.], наступник преп. Феодора [24 лист.]. Навкратій за зовнішнім виглядом прихожого одразу осягнув його надзвичайне душев­не налаштування, прийняв Євареста до численного воїнства студійських ченців і без жодних узвичаєних випробувань зодягнув його в ангельський образ.

Новому монахові було доручено ведення госпо­дарства й служба у трапезі. Він служив братії, цілко­вито зрікаючись своєї волі, дивлячись на кожного як на Самого Христа. Безупинно розмірковуючи над Божим словом, Єварест так ревно боровся з бажан­нями плоті, що невдовзі перевершив інших. Вкупі з іншим мужнім подвижником, Єввіотом, вони прово­дили усі ночі в молитві, потай від інших братів, а на ранок першими приходили до церкви співати службу разом з усією спільнотою. Найбільшою насолодою Для обох подвижників було постійне славослов я Богові, а харчувалися вони самим лише ячмінним хлі­бом і маленькою кількістю овочевого соку.

За благословенням преп. Навкратія, двоє друзів усамітнилися на острові Пропонтида, аби продовжувати вправляння в безмовності (ісихії). Але невдовзі їх попросили повернутися до монастиря, аби решта братії не була позбавлена потужного сти­мулу до подвижництва, яким був для всіх їхній спосіб життя. Після смерті Навкратія 8 квітня (1 травня) 848 р. його наступник преп. Миколай [17 лют.] дору­чив Єварестові важливий послух помічника економа Студійської обителі.

Коли минуло десять літ, 858 року, під час хвилювань, що сколихнули Церкву внаслідок обрання на патрі­арший престол святителя Фотія [19 лют.], преп. Ми­колай з частиною монахів, серед яких був і Єварест, були змушені залишити Студіон. Аби уникнути пере­слідувань від імператора, вони розійшлися маленьки­ми групами, як то бувало за часів іконоборства. Після численних перипетій Єварест та його сподвижник Пафнутій знайшли пристановище у милостивого та монахолюбивого чоловіка на ім’я Самуїл. Вони пе­ребували в нього доти, поки тяжко хворий Миколай не покликав Євареста до свого одра в Ексамілій, що у Фракії, де опальний ігумен перебував у вигнанні.

Повернувшись у Константинополь зі своїм ігуме­ном, вони знову скористалися гостинністю Самуїла, який запропонував їм щойно придбаний ним маєток поблизу міста Кокоровії як тимчасову обитель для великої кількості студитів, що нарешті змогли зібра­тися тут разом.

866 року Миколай за наказом імператора був зму­шений повернутися у монастир із більшістю братії, а прибувши до столиці, був ув’язнений. Але за два роки, коли на престол зійшов Василій І (867-886), а на патріаршу кафедру повернувся святитель Ігнатій [5 лист.], Миколай був відновлений у званні ігумена. Він залишив Євареста із кількома ченцями у Кокоровії, але не забував регулярно відвідувати цю пустинь, дорогу його серцю. Саме там Миколая спостигла остання хвороба. Після його смерті обитель набу­ла повної самостійності, а ігуменом її став Єварест, найближчим помічником якого – його вірний другПафнутій.

Дбайливо облаштовуючи свій монастир та при­крашаючи його новими будівлями, Єварест водночас був цілком байдужим до усього мирського. Його єдиним бажанням було перебувати в усамітненні й прикрашати образ Божий, накреслений у його душі. Саме для цього Єварест оселився у крихітній келійці, де приборкував свою плоть важкими залізними кай­данами, аби перебувати тілом із розіп’ятим Христом. Він стояв перед Богом вдень і вночі, освячуючи небо піднесенням рук, а землю потоками сліз, що невпин­но текли з його очей. Не залишаючи нічого про за­пас, він роздавав бідним та роздарював нужденним усі надлишки спільноти.

Як променистий образ божественного світла, він приймав із радістю усіх грішників, які приходили до нього, примиряючи їх з Богом благодаттю своїх слів, солодких, наче мед.

Сяючи численними чудесами та різноманітними пророцтвами, він віддав свою душу Богові 897 року, У віці 78 років, при великому зібранні народу, що зійшовся попрощатися з ним, і народився для життя небесного у святу ніч Різдва Спасителя.

Пресслужба Патріархії