Пам’ять преподобного отця нашого ЄВАРЕСТА, константинопольського монаха
Святий Єварест, у миру Сергій, народився у Галатії у день Пасхи 819 р. Коли йому сповнилося 23 роки, батько взяв його до Константинополя і там доручив далекому родичу Феоктистові Врієннію, який мав високу посаду при дворі, сподіваючись таким чином забезпечити синові кар’єру державного службовця. Невдовзі Феоктист оцінив здібності юнака і взяв його із собою у посольство до болгар, куди його відрядила імператриця Феодора [24 лют.].
Під час подорожі, коли вони зупинилися у містечку Проваті у Фракії, Єварестові потрапило до рук «Слово про Страшний Суд» преп. Єфрема Сиріна. Неусувна перспектива звіту за свої справи, що його кожен матиме представити Богові, розбудила в ньому давнє бажання чернечого життя, знайоме йому ще з першої юності. Таємно залишивши супутників,
він вирушив до святого подвижника скіфського походження Іоана, який мешкав з одним учнем неподалік, на горі Скопел. Через шість місяців, 843 року, духовний отець відправив Євареста у Константинополь, спорядивши рекомендаційним листом до ігумена уславленого Студійського монастиря. Перша людина, на яку юнак натрапив біля брами обителі, був преп. Навкратій [і трав.], наступник преп. Феодора [24 лист.]. Навкратій за зовнішнім виглядом прихожого одразу осягнув його надзвичайне душевне налаштування, прийняв Євареста до численного воїнства студійських ченців і без жодних узвичаєних випробувань зодягнув його в ангельський образ.
Новому монахові було доручено ведення господарства й служба у трапезі. Він служив братії, цілковито зрікаючись своєї волі, дивлячись на кожного як на Самого Христа. Безупинно розмірковуючи над Божим словом, Єварест так ревно боровся з бажаннями плоті, що невдовзі перевершив інших. Вкупі з іншим мужнім подвижником, Єввіотом, вони проводили усі ночі в молитві, потай від інших братів, а на ранок першими приходили до церкви співати службу разом з усією спільнотою. Найбільшою насолодою Для обох подвижників було постійне славослов я Богові, а харчувалися вони самим лише ячмінним хлібом і маленькою кількістю овочевого соку.
За благословенням преп. Навкратія, двоє друзів усамітнилися на острові Пропонтида, аби продовжувати вправляння в безмовності (ісихії). Але невдовзі їх попросили повернутися до монастиря, аби решта братії не була позбавлена потужного стимулу до подвижництва, яким був для всіх їхній спосіб життя. Після смерті Навкратія 8 квітня (1 травня) 848 р. його наступник преп. Миколай [17 лют.] доручив Єварестові важливий послух помічника економа Студійської обителі.
Коли минуло десять літ, 858 року, під час хвилювань, що сколихнули Церкву внаслідок обрання на патріарший престол святителя Фотія [19 лют.], преп. Миколай з частиною монахів, серед яких був і Єварест, були змушені залишити Студіон. Аби уникнути переслідувань від імператора, вони розійшлися маленькими групами, як то бувало за часів іконоборства. Після численних перипетій Єварест та його сподвижник Пафнутій знайшли пристановище у милостивого та монахолюбивого чоловіка на ім’я Самуїл. Вони перебували в нього доти, поки тяжко хворий Миколай не покликав Євареста до свого одра в Ексамілій, що у Фракії, де опальний ігумен перебував у вигнанні.
Повернувшись у Константинополь зі своїм ігуменом, вони знову скористалися гостинністю Самуїла, який запропонував їм щойно придбаний ним маєток поблизу міста Кокоровії як тимчасову обитель для великої кількості студитів, що нарешті змогли зібратися тут разом.
866 року Миколай за наказом імператора був змушений повернутися у монастир із більшістю братії, а прибувши до столиці, був ув’язнений. Але за два роки, коли на престол зійшов Василій І (867-886), а на патріаршу кафедру повернувся святитель Ігнатій [5 лист.], Миколай був відновлений у званні ігумена. Він залишив Євареста із кількома ченцями у Кокоровії, але не забував регулярно відвідувати цю пустинь, дорогу його серцю. Саме там Миколая спостигла остання хвороба. Після його смерті обитель набула повної самостійності, а ігуменом її став Єварест, найближчим помічником якого – його вірний другПафнутій.
Дбайливо облаштовуючи свій монастир та прикрашаючи його новими будівлями, Єварест водночас був цілком байдужим до усього мирського. Його єдиним бажанням було перебувати в усамітненні й прикрашати образ Божий, накреслений у його душі. Саме для цього Єварест оселився у крихітній келійці, де приборкував свою плоть важкими залізними кайданами, аби перебувати тілом із розіп’ятим Христом. Він стояв перед Богом вдень і вночі, освячуючи небо піднесенням рук, а землю потоками сліз, що невпинно текли з його очей. Не залишаючи нічого про запас, він роздавав бідним та роздарював нужденним усі надлишки спільноти.
Як променистий образ божественного світла, він приймав із радістю усіх грішників, які приходили до нього, примиряючи їх з Богом благодаттю своїх слів, солодких, наче мед.
Сяючи численними чудесами та різноманітними пророцтвами, він віддав свою душу Богові 897 року, У віці 78 років, при великому зібранні народу, що зійшовся попрощатися з ним, і народився для життя небесного у святу ніч Різдва Спасителя.
Пресслужба Патріархії