Пам’ять преподобного отця нашого КОНСТАНТИНА
Святий Константин народився у IX ст. в Сінаді (Фрігія). Він походив з юдейської родини. Одного дня мати взяла його на базар. Там увагу 9-літнього хлопчика привернув християнський купець, який часто позіхав та, за звичаєм, щораз осіняв рот знаком хреста. Хлопчик став робити так само, анітрохи не розуміючи смисл хресного знамення. Утім, він повторював цей жест постійно, і мало-помалу звичка осіняти себе хрестом сповнювала його життя Христовою благодаттю.
Хлопець з дедалі більшою ревністю та вірою наслідував й інші дії християн, які мешкали поруч. Згодом він почав чути в собі таємничий голос, який нашіптував йому смисл святих таїн християнства та розпалював у його серці гарячу любов до Господа, Якого Константин часто закликав на ім’я. Впокорюючи своє тіло суворою аскезою, він дійшов до того, що міг протягом кількох днів обходитися без їжі.
Коли померла його мати, йому з’явився святий мученик Трофим [2 жовт.], покровитель міста Сінада. Втішаючи юнака, святий сказав: «Дитя моє, не оплакуй свою матір, не будь рабом цього смертного єства, ти, що вже досягнув задатків благодаті!». Оскільки відтепер Константина вже не зв’язували узи сімейної любові, юнак сповнився рішучості йти шляхом, який йому вказав Бог, і таємно покинув рідне місто, аби уникнути шлюбу, що на нього очікував.
Він попрямував на гору Олімп у Віфінії, що у IX ст. була визначним осередком чернецтва. Шлях Константинові вказував стовп світла, який зупинився поблизу Нікеї, у Флувутійському монастирі, де досвідчені у чесноті монахи практикували аскетичне життя. Вислухавши його історію, ігумен велів йому поцілувати хрест і присягнутися, аби переконатися в його щирості. Коли святий підвів голову, у нього на чолі був викарбуваний незгладимий знак хреста.
Його було охрещено Константином – іменем святого, який також прийшов до пізнання Істини завдяки славному явленню Чесного Хреста [3 черв.]. Коли преподобний виходив з купелі, його ступні залишили глибокі сліди на мармуровій підлозі хрестильні. Відтоді, попри свій юний вік, Константин палко поривався у бій на арені чесноти. Невдовзі він перевершив у чеснотах і передусім у смиренні навіть більш загартованих в аскезі монахів. Де б він не зупинявся Для молитви, повітря одразу сповнювалося приємними пахощами, двері церкви самі відчинялися, щойно він підходив до них, а за чистоту серця він здобув дар бачити таємницю людських сердець. Діставши благословення продовжувати подвиги в усамітненні , св. Константин пішов на схили гори Олімп. Утім для обрання нового ігумена його повернули монастиря як утікача і суворо покарали.
Якось під час молитви Константанові з’явився святий Спиридон Триміфунтський [25 груд.] і наказав йому здійснити прощу на острів Кіпр, батьківщину святителя. Дорогою подвижник відвідав Міри Лікійські та Атталію, здобувши там велику користь для душі, і зрештою дістався до Кіпру. Тут йому з’явився св. мч. Паламон і звелів взяти чудотворну реліквію – його руку – та принести її у монастир Іакинфа, що поблизу Нікеї.
У провінції Віфінія св. Константин зустрів багато юдеїв. Пробувши там певний час, він намагався привести і їх до пізнання Христа. Але навернення кількох із них збудило ненависть його колишніх одновірців, які навіть спробували його вбити. Врятований чудесним втручанням Пресвятої Богородиці, він облишив ці місіонерські зусилля та вирушив в усамітнене місце на горі Олімп. Там святому довелося пережити такі випробування від бісів, що йому здавалося, наче він приніс туди із собою ціле пекло. Проте він не втрачав наснаги й невтомно відбивав атаки ворогів знаком Хреста. Константин зморював свою плоть суворими подвигами: одного разу він провів сорок днів без їжі, занурений по пояс у болото.
Провівши рік у таких подвигах, він облишив цю пустелю і перейшов у місцевість Атрої, де оселився у келії поблизу монастиря св. Андрія, куди він приходив на великі свята. Там на нього теж безперестанку нападали біси, але єдиним результатом цього було те, що святий здобував усе нові й нові трофеї перемоги і зрештою виборов собі вінець безстрастя. Відтепер з’єднаний із Богом непохитною любов’ю, святий Константан залишався байдужим до спокус і вже не настільки потребував усамітнення для ведення невидимої брані.
На певний час він приєднався до маленької громади подвижників, які мешкали біля Валійської обителі, а потім знов оселився на самоті, в місці, куди його Привів вогняний стовп. Гам увесь його прожиток становила скибочка хліба й трохи води. Попри своє бажання до усамітнення, він приймав відвідувачів та щедро і з великою турботою ділився з ними спасенними порадами. Змушений поступово прийняти кількох учнів, він опікувався своєю маленькою громадою, докладаючись в усьому на божественне Провидіння. Бог часто виявляв через нього Своє благовоління численними дивами, що відбувалися у повсякденному житті громади.
У своєму усамітненні чоловік Божий інколи отримував одкровення, що комусь загрожує небезпека впасти у тяжкий гріх. Тоді він, не вагаючись, вирушав у путь і долав пішки великі відстані, аби врятувати брата від вічної смерті. Так, 884 року він прийшов у Константинополь, аби заспокоїти збентежених вчинками імператора Василія Македонського (862-886). Правитель мав слабкість дослухатися до наклепів. Тож прийняв він і наклеп на свого улюбленого сина Лева, звелів ув’язнити його та загрожував смертю. Народ же прагнув бачити Лева спадкоємцем, тож поведінка імператора спричинила обурення. Св. Константан передвістив спокуту імператора та його близьку смерть. До кінця своїх днів св. Константан не переставав дивувати своє оточення чудесами та пророцтвами. Передбачивши свою смерть за вісім років, він спочив у мирі з Богом на свято Різдва, сказавши своїм учням: «Ось Господь запрошує мене увійти в радість свята Його». Під час кончини преподобного його келія сповнилася чудовими пахощами.
Згодом від його святих мощей точилося миро, що мало властивість зцілювати численні хвороби.
Пресслужба Патріархії