Пам’ять святого первомученика і архідиякона СТЕФАНА
Пам’ять святого первомученика і архідиякона СТЕФАНА
Після П’ятидесятниці та Зішестя Святого Духа на апостолів незліченна кількість людей навернулися до християнської віри, уловлені палкими словами апостолів та їхніми чудесами. Ставши у святому хрещенні членами Тіла Христового, віруючі залишали усі свої статки, аби покласти виручені гроші до ніг апостолів. Позбувшись таким чином всілякої залежності від світу цього та його пут, вони жили спільним життям, маючи серце одне й одну душу. Християни продовжували ретельно виконувати усі релігійні приписи в Ієрусалимському Храмі та потім вони збиралися окремо, аби слухати настанови апостолів» славословити Господа Ісуса Христа та з радістю причащатися трапези вічного життя — святої Євхаристії» печаті їх спільності з Богом та взаємної любові (Діяв. 2:42-47; 4:32-34).
Кількість учнів постійно зростала, тож дванадцять апостолів вирішили призначити сімох братів, шанованих усіма за мудрість та сповнених Святого Духа для допомоги апостолам у піклуванні про повсякденні потреби громади. Йшлося передусім про служіння братам під час спільної трапези та турботу про удовиць і знедолених. Самі ж апостоли могли, не відволікаючись на ці клопоти, цілком присвятити себе молитві та проповіді. Сім дияконів, яких висвячували апостоли, були: Стефан, Филип, Прохор, Никанор, Тимон, Пармен та Миколай; головним серед них був поставлений Стефан. Його діяльність не обмежувалася лише турботою про матеріальний статок громади. Сповнений благодаті Святого Духа, він творив чудеса і владно виголошував послання Духа, викликаючи у всіх захоплення. Одного дня юдеї, розлючені тим, що вони не могли спростувати його аргументи, звели на нього наклеп у богохульстві та заколоті проти постанов Закону й привели його на Синедріон, суд первосвященика.
Юнак безстрашно постав перед суддями, і Дух, допомогу Якого Христос обіцяв Своїм гнаним учням (Мф. 10:19), вклав у його вуста палку промову. Диякон нагадав цим людям із загрубілим серцем, яку милість і яке терпіння Бог безперестанно виявляв до
Свого народу, вірний Своєму союзу із патріархами, невідкладно захищаючи Своїх обранців. Чудесами, знаменнями, славними діяннями, обітницями, дивовижними одкровеннями, даними через Мойсея на Синаї та в пустелі, – протягом усієї історії Ізраїлю Бог усіма силами прагнув відірвати Свій обраний народ від прив’язаності до створіння та звільнити його від ідолопоклонства. Але юдеї продовжували опиратися Господу. І навіть коли на землю прийшов Спас та Визволитель, в Якому сповнилися пророцтва та обітниці, дані патріархам, вони вкотре показали, що мають необрізане серце і знову запекло чинять спротив болінням Святого Духа: Як ваші батьки, так і ви! Котрого з пророків батьки ваші не переслідували? Вони ж тих повбивали, хто звіщав прихід Праведного, Якому тепер ви сталися зрадниками та убивцями.
Благодать Божа, що наповнювала Стефанове серце і вподібнювала його небесам, струменіла з його вуст у цих богонатхненних словах і розливалася в його тілі, осяюючи його лице божественним світлом, як то було із Господом у день Преображення. Бачачи його одягненим у сяйво, подібно до ангела Божого, судді юдейські скреготіли зубами з ненависті. А святий Стефан, підвівши очі до неба, побачив Господа Ісуса Христа в усій Його славі, що буде явлена людству наприкінці віків, і вигукнув: Ось я бачу небеса відкриті і Сина Людського, що стоїть праворуч від Бога. Не здатні знести цього свідчення про вознесіння Ісуса Христа на небо з плоттю як Одного з Пресвятої Трійці, розлючені юдеї позатуляли вуха, кинулися на Стефана, вивели його за межі міста і побили камінням.
Стефан ішов на смерть спокійний, сяючи від радості, бо ж він наслідує свого Учителя. Каміння, що летіло в нього, немов сходи, підносило його до споглядання Христа у славі, яку він бачив короткочасно уже за життя. Закликаючи Ім’я Господа, він віддав останній подих, як і Христос на хресті, зі словами найвищої любові до ворогів: Господи, не постав їм цього за гріх!
Оздобивши Церкву коштовними перлами своєї крові, Стефан першим пройшов тим шляхом до неба, що його вказав Христос Своїми Страстями. Його вільна смерть за істину відкрила йому небеса й він міг споглядати славу Божу. Його досконала любов до Бога та ближнього, що доходила аж до прощення своїх катів, дала йому місце у перших рядах друзів Божих. Тому ревні прихильники мучеників, дивлячись цього дня на його світосяйне лице, що змагається в яскравості з Віфлеємською зіркою, із цілковитою довірою покладаються на його заступництво.
Тіло святого Стефана поховали віруючі, а 415 року у Кафаргамалі чесні останки знайшов священик Лукіян, якому було видіння. Мощі перенесли до Єрусалима і поклали в церкві, яку на честь первомученика спорудила імператриця Євдокія, дружина Феодосія Молодшого [26 серп.]. Згодом мощі Стефана перенесли до Константинополя, а їхні частки розповсюдили всім християнським світом.
Пам’ять святого ФЕОДОРА НАЧЕРТАННОГО, сповідника
Святий Феодор народився 775 року в Єрусалимі. Разом із братом Феофаном його відправили у монастир св. Сави. Там вони опанували як світські науки, так і духовну мудрість під проводом преп. Михаїла Синкела [31 груд.]. Обдарований унікальними інтелектуальними здібностями Феодор перевершував інших як у подвижницьких чеснотах, так і у спогляданні божественних таємниць. Тому тільки-но вони з братом стали монахами у 811 р., обидва були висвячені на священиків. Разом із духовним отцем вони вирушили із важливою місією до Константинополя та Рима, аби виступити на захист віри та просити підтримки для Ієрусалимської Церкви, яку спустошували араби.
Прибувши до Константинополя, вони зупинилися у монастирі Хори (суч. Кахріє Джамі), де зазвичай оселялися ченці з Палестини. Під час гоніння на шанувальників святих ікон, що його розпочав Лев V Вірменин, вони показали себе ревними захисниками православної віри, за що їх ув’язнили у Босфорській фортеці, де брати перебували аж до смерті гонителя.
Протягом певного затишшя, яким було відзначене царювання Михаїла II (820-829), Феодор та його брат повернулися до звичного чернечого життя та до своїх літературних праць у тиші Сосфенійського монастиря св. Михаїла, що на європейському березі Босфору. Саме там преп. Феодор написав трактат, де були зібрані свідчення Святого Письма та отців Церкви на користь шанування священних зображень.
Коли ж 834 року до влади прийшов імператор Феофіл і гоніння відновилися, братів знову заарештували, їх били та принижували, а потім заслали на острів Афусія, що в Мармуровому морі. Через два роки їх повернули до столиці. Протримавши братів шість днів у в’язниці в Преторії, 14 липня 836 р. їх привели на суд до імператора у залу, звану Хрисотрикліній. Спокійно й лагідно, але з усією авторитетністю Святого Духа, Який його надихав, преп. Феодор показав Феофілові, що шанування образів Христа й святих не суперечить Старому Завіту і не є ідолопоклонством. Навпаки, це сповідання Воплочення Господа нашого Ісуса Христа, що ґрунтується на вельми поважній церковній традиції. Роздратований цим впевненим сповіданням, Феофіл віддав мучеників катам, наказавши безжально шмагати їх батогами, а потім заклеймити: від чола до грудей накреслити розпеченим залізом дванадцять віршованих рядків, що містили висунуті проти них звинувачення.
Перш ніж виконати вирок у в’язниці Преторії, префект запропонував їм усього лише один раз причаститися разом із прибічниками імператора і надалі бути вільними. На це Феодор відповів: «Це все одно, що ти сказав би: ми тільки відрубаємо тобі голову, а далі йди, куди хочеш!». Попри жорстокі страждання; Феодор знайшов сили сказати тирану, що той клеймить лице Самого Христа, образ Якого носять Його слуги. Він подякував імператорові, що цими муками той відкрив йому двері Раю та вічного життя разом із мучениками та сповідниками Христовими.
Брати ще якийсь час просиділи у в’язниці неподалік Константинополя, а потім їх вислали до Апамеї Віфінської (сучасна Муданія у Туреччині). Там Феодор, знесилений тривалою та непохитною боротьбою, віддав душу Богові 27 грудня (9 січня) 841 р. Попри імператорський наказ залишати тіла сповідників без поховання, Феофан поховав свого брата. На похорони, незважаючи на небезпеку, прийшло багато християн, аби вшанувати пам’ять святого. Усі співали гімни, що їх склав Феофан з цього приводу. Щойно у Церкві відновився мир, чесні мощі Феодора перенесли до Халкідона, в монастир, споруджений імператором Михаїлом на честь святого сповідника.
Пам’ять святителя ФЕОДОРА, архієпископа
КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО, який спочив у мирі
Св. Феодор народився у Константинополі. За велике благочестя і чесноти його висвятили на священика Великої Церкви (Св. Софії), а згодом він обійняв посади синкела та скевофілакса і став відповідальним за всі монастирі столиці. Шанований усіма за мудрість та чуйність, 676 р. Феодор був обраний патріархом після смерті свого попередника Константина І. Протягом двох років він вів Христову Церкву правим шляхом православної віри, поки 678 р. його не усунув з посади імператор Константин IV. Після смерті свого наступника, свт. Георгія І, Феодор повернувся до своїх обов`язків. Він залишався на чолі Церкви ще близько двох років, до своєї смерті у 685 р.
Пресслужба Патріархії