Пам’ять святої діви і мучениці АНІСІЇ із САЛОНІК

Свята Анісія була дочкою багатих та шляхетних християн міста Салоніки. Дівчинку виховували у дусі віри і благочестя, що надихнуло її любов’ю до чеснот і мудрості. Відтоді, як у юному віці Анісія залишилася сиротою, вона остаточно відмовилася від задоволень світу цього, а душа її стала палати любов’ю до вогню, який приніс на землю Христос (Лк. 12:49). Позбувшись від усього, що пов’язувало її із земним, вона прагла лише до зустрічі з Небесним Нареченим. За прикладом купця, який продає усе своє майно, щоб придбати одну дорогоцінну перлину (Мф. 13:46), тобто Царство Небесне, Анісія відпустила рабів, видавши кожному значну суму грошей, роздала поля, худобу та увесь свій спадок. Вона розпродала всі свої прикраси й дороге вбрання, перевдягнулася у просту грубу одіж, і ходила містом, відвідуючи хворих, втішаючи удовиць та сиріт, годуючи та одягаючи жебраків. Але особливу увагу вона приділяла жертвам переслідувань. Зневаживши небезпеку, вона відвідувала у в’язницях тих, хто заради любові Христової терпіли голод, спрагу, страждання від ран та жорстоке обходження. Дівчина цілувала їхні рани, немов би сліди Страстей Самого Христа, підтримувала та лікувала страждальців.

 Анісія облишила все, лише смертне тіло пов’язувало її із землею; її єдиним бажанням було досягнути досконалості – прийняти смерть за Христа. Але оскільки вдостоювати такої честі може лише Сам Бог, вона не стала наражатися на небезпеку.

Зачинившись у маленькій келії, вона присвятила свої дні та ночі посту, сльозам та безперестанній молитві. Вона дедалі більше виходила за межі земного стану, підіймаючись ліствицею чеснот до споглядання божественного життя. Бачачи таку боротьбу, диявол скреготав зубами і докладав усіх зусиль, щоб залякати святу й змусити її покинути свою келію. Але він наразився на таку непохитну рішучість, якій позаздрив би і наймужніший воїн. Він силився приголомшити її стрілами зневіри, наводячи неміч тіла та хвороби; але юна дівчина, озброївшись хресним знаменням, змусила його до втечі бичами молитви.

Коли у 305 р. гоніння від імператора Діоклетіана дійшло свого піку, Анісія, яка вже міцно укріпилася у чеснотах та вдосконалилася у спогляданні Христа, наважилася звернутися до Господа з палкою молитвою про те, щоб у свій час долучитися до животворної смерті святих мучеників. Її благання було почуте. Одного разу дорогою до церкви її перестрів римський воїн і почав суворо допитувати. Без будь-яких вагань дівчина оголосила себе рабою Христовою. Тоді воїн брутально схопив її та поволочив до язичницького капища, вимагаючи принести жертву ідолам. У відповідь свята плюнула йому в обличчя. Розлючений язичник вихопив меч і навиліт пронизав бік святої. Її душа з радістю навіки відійшла до Господа, щоб знайти вічне блаженство у єднанні з Небесним Нареченим. Благочестиві християни забрали тіло Анісії і поховали його поблизу міста. Коли гоніння на християн припинилися, на місці поховання побудували церкву на честь святої мучениці.

Пам ять преподобної

ФЕОДОРИ КЕСАРІЙСЬКОЇ

У знатного та впливового патриція Феофіла і його дружини Феодори довго не було дітей. За молитвами до св. Анни, матері Пресвятої Богородиці, Бог послав їм доньку Феодору, і вони вирішили присвятити її Богові як дорогоцінний дар. Тож, щойно Феодора досягла належного віку, її було доручено насельницям монастиря св. Анни, званого Ригідійським. Там вона проводила життя у тиші, вправляючись у чеснотах.

Утім сталося так, що візантійський імператор Лев III Ісавр (717-741) обрав її за дружину своєму сину Христофорові, якому він щойно дав титул кесаря. Імператор-єретик за ніщо мав усі церковні установи й анітрохи не шанував дівоцтво заради Христа, тож він велів силоміць забрати дівчину з монастиря й привезти до Константинополя, де вже готувалося її весілля. Але Бог не залишив Свою рабу.

Саме у той час варварські війська скіфів (тобто слов’ян) неочікувано вторглися в межі імперії. Наречений святої Феодори, який був посланий на чолі війська боронити країну, загинув у першому ж бою. Дізнавшись про це, Феодора, взявши лише те, що було для неї найдорожчим, потай залишила місто і вирушила до свого монастиря, де її зустріли з великою радістю.

Коли при дворі помітили зникнення нареченої, другий син Лева вирушив у монастир, аби повернути втікачку. Приїхавши в обитель, він побачив Феодору, яка вже встигла прийняти чернечий постриг. Свята була одягнена у таке огидне лахміття, що переслідувач не схотів наполягати на своєму і поїхав геть. Преподобна ж Феодора, здобувши свободу, ще більш ревно просувалася шляхом подвижницького життя. Вона настільки виснажувала своє тіло, що стала схожа на живі мощі. До кінця своїх днів Феодора носила волосяницю, ліжком їй слугувало каміння, хоча часто свята взагалі не спала, проводячи всі ночі поспіль у молитві. Вериги, які носила Феодора, впивались у шкіру, спричиняючи незагойні сморідні рани.

Таким чином преподобна Феодора, яка ніколи не залишала боротьби й завжди носила в тілі мертвість Ісусову (2Кор. 4:10), здобула істинне блаженство та досягла Царства Небесного.

Пам’ять святителя МАКАРІЯ,

митрополита МОСКОВСЬКОГО

Свт. Макарій народився 1482 року в Москві. Після смерті його батька, який був священиком, мати Макарія прийняла чернецтво, а сам він пішов у монастир преп. Пафнутія Боровського [14 трав.], відомий суворістю статуту. Прийнявши постриг, святий став провадити подвижницьке життя, при цьому виявився його неабиякий талант іконописця.

Висвячений на священика 1523 року, він тоді ж був призначений ігуменом Аухтського монастиря . Через три роки після цього Макарій був хіротонісаний в архієпископа Новгородського і Псковського. Святий узявся наводити лад в єпархії, яка на той час уже сімнадцять років перебувала без архіпастиря. Він направив на північ новгородських земель, населених язичницькими племенами, місіонерів, зокрема, свв. Трифона Печензького [28 груд.] і Феодорита Кольського [30 серп.].

У межах своєї єпархії святитель Макарій невпинно боровся з пережитками язичницьких культів і побудував багато нових храмів, з яких сорок – лише в одному Новгороді. Зібравши настоятелів усіх монастирів і скитів Новгородської єпархії, він домігся прийняття ними гуртожитного статуту прпп. Пафнутія Боровського та Іосифа Волоцького, щоб подолати поширену тоді серед руського чернецтва тенденцію до осібного мешкання.

Макарій доклав багато зусиль для розповсюдження виправлених книг і розпочав укладати Великі Мінеї Четьї – великий збірник житій усіх святих, оповіді про яких були розпорошені у численних рукописах. Дванадцять років пішло на цю справу. Він також заохочував писати житія місцевих святих та ініціював укладення нового новгородського літопису.

Будучи суворим пісником, свт. Макарій виснажував себе настільки, іцо іноді не мав сил підвестися на ноги, щоб клопотатися у пастирських справах. Смиренний та лагідний за будь-яких обставин, святитель однаково ставився до багатих і бідних, з батьківською любов’ю піклуючись про всіх овець духовного стада. Так, він своїми руками поховав в язнів, що загинули від нещасного випадку і збирав гроші на викуп полонених із татарської неволі. У радостях і бідах залишаючись із народом, святитель сам очолював молебні в часи мору або посухи.

1542 року він був обраний митрополитом Московським і всієї Русі й п’ятьма роками пізніше вінчав на царство великого князя Івана Васильовича, майбутнього Грозного, котрий ставився до владики з незмінною пошаною. У роки свого служіння предстоятелем Руської Церкви святитель докладав усіх зусиль, аби налагодити релігійне і культурне життя Московської Русі.

Він скликав два собори в Москві 1547 і 1549 рр., які офіційно канонізували і внесли в святці багатьох руських святих й ухвалили, що відтепер канонізацію має здійснювати верховна влада Церкви. Він сам був знайомий із багатьма святими своєї епохи, був присутній на похованні св. Василія Блаженного [15 серп.], поставив преп. Макарія Римлянина [ 1 лют.] на чолі заснованого ним монастиря і товаришував з преп. Олександром Свірським [12 вер.]. Останній перед смертю доручив митрополитові опікуватися своєю обителлю.

Вінцем архіпастирської діяльності владики Макарія був, без сумніву, Стоглавий собор 1551 року, на якому засудили тогочасних єретиків, визначили основні засади християнського виховання і поведінки християнина і затвердили канони іконопису та інших видів церковного мистецтва.

Осліпнувши на одне око після великої московської пожежі 1547 р., святитель негайно взявся за відбудову храмів, що постраждали від вогню. Він сам, як і раніше, писав ікони, і з його ім’ям пов’язаний початок книгодрукування у Московській Русі. Свт. Макарій організував хрещення татар, направивши найкращих місіонерів у колишнє Казанське ханство, завойоване 1553 року. Першим серед них був свт. Гурій [17 жовт.], висвячений митрополитом на архієпископа Казанського.

Свт. Макарій задовго передбачив братовбивчі смутні часи, що насувалися на руську землю, але зумів умолити Господа, щоб ці нещастя не настали за його життя. На прохання царя надіслати йому духовну книгу митрополит вислав самодержцю заупокшн) службу. Цар розлютився, а святитель відповів йому, що це насправді найбільш душекорисна з усіх книг, бо той, хто уважно читатиме її, ніколи не згрішить.

Захворівши, свт. Макарій попросив царя відпусти ти його в той монастир, де він приймав постриг, але монарх не дав йому такого дозволу. Владика спочив у Москві 31 грудня [13 січ.] 1563 р. Під час його поховання всі присутні бачили, як чесноти святителя явлені ним за життя, просяяли на його обличчі дивовижним світлом.

Шанування свт. Макарія розпочалося відразу після його кончини. Офіційна ж канонізація того, хто багато послугував прославленню руських святих, відбулася з нагоди торжества на честь 1000-річчя Хрещення Русі 1988 р.

Пам’ять святого ЗОТИКА,

годівника голодних

та служителя прокажених

Святий Зотик народився в стародавньому Римі в іменитій християнській родині. Його вихованням займались найкращі вчителі. При цьому Зотик так швидко зростав у чеснотах, що, ледве вийшовши з юного віку, був обраний імператором Костянтином Великим одним із його радників при закладенні нової столиці Візантійської імперії. Це місто виникло на місці древнього Візантія у 330 р. і згодом стало відоме усьому світу як Константинополь. Коли розпочалась епідемія прокази, правитель, щоб уникнути поширення хвороби, звелів вигнати з міста або навіть кинути в море всіх заражених, безвідносно до чину та стану. Тоді співчутливий Зотик, охоплений жалем, попрямував до палацу та попросив імператора дати йому багато золота, аби, за його словами, «купити перлів та коштовного каміння, для ліпшої слави вашої величності, бо ж маю великий досвід у таких справах». Отримавши завдяки цим благочестивим хитрощам золото, Зотик поквапився витратити його на істинні перли та коштовності – на допомогу хворим та відкуп тих, кого виганяли або вели топити.

337 року, після смерті Константина, на престол зійшов його син Констанцій, прибічник аріанської єресі, і почав переслідувати захисників православні. Придворні, що заздрили прихильності, з якою ставився до Зотика попередній державець, скористалися нагодою і доповіли імператорові, що Зотик не поділяє його переконань, а також марнує державні кошти на піклування про прокажених. Коли ж, окрім прокази, Новому Риму став загрожувати страшенний голод, вони подвоїли наклепи, звинувативши Зотика і в цьому нещасті.

Знаючи наперед, яким буде рішення Констанція, блаженний сам прибув до палацу у блискучих шатах і запропонував імператорові піти з ним і подивитися, які коштовності він придбав. Опинившись біля підніжжя гори, Констанцій з подивом побачив, як до нього суне велика юрба прокажених зі свічками в руках. У дівчині, яка очолювала процесію, імператор впізнав власну доньку, котру теж не оминула хвороба і яку врятував від потоплення Зотик. На запитання імператора святий відповів: «Ті, що наближаються до тебе, і є дорогоцінним камінням та блискучими перлами у вінці Царства Небесного, який ти отримаєш за їхніми молитвами, о володарю. Заради спасіння твоєї душі вирішив я купити ці коштовності».

Але безжальний батько і нечестивий тиран не зрадів. Охоплений дикою люттю, він звелів своїм воїнам схопити Зотика та, прив’язавши до диких мулів, пустити їх, щоб вони розірвали тіло святого. Мули, що їх підганяли мучителі, кинулися вниз по схилу тягнучи блаженного по камінню, чагарниках та колючках. Біля церкви св. Пантелеймона св. Зотик втратив праве око, й одразу ж на цьому місці пробилося чудодійне джерело. Коли святий віддав душу Господу, мули самі повернули назад, дійшли до вершини й зупинилися, немов би шануючи бездиханне тіло святого. Кати спробували знов підганяти їх, але тварини заговорили людським голосом, як колись Валаамова ослиця (Числ. 22:28-30), і повідомили, що тіло святого має бути поховане на цьому пагорбі.

Вражений імператор розкаявся у скоєному, наказав поховати його з почестями та побудувати на цьому місці шпиталь для прокажених. Упродовж століть нещасні отримували тут не лише людську допомогу: багато хто з них чудесним чином одужав молитвою святого Зотика, якого шанують як засновника доброчинних закладів у візантійській столиці.

Пам’ять святого мученика ФІЛЕТЕРА

та його соратників –

коміта Нікейського та шести воїнів

Святий Філетер жив у Нікомідіі бизько 304 р., за часів Діоклетіанового гоніння. Хоча він був сином префекта Тагіана, його схопили разом із іншими християнами та привели на суд до імператора, який саме перебував у місті. Коли до правителя величною ходою наблизився юнак Філетер, волосся якого сяяло у сонячному промінні, наче золото, Діоклетіанові здалося, що він бачить одного з олімпійських богів або міфічних героїв. На його запитання Філетер відповіг без жодних вагань, що він – учень Христа. Почувщи , вуст тирана погрози та ганьбу, він підвів очі до неба просячи Бога явити Свою силу. Тієї ж миті земля почала трястися, а по небу прокотився жахливий грім Приготований для святого вогонь загас, а язичників охопила паніка. Діоклетіан звелів відпустити Філетера з честю.

305 р. влада перейшла до Максиміана Галерія, і він з новою силою продовжив переслідування. Тиран схопив Філетера, допитував його і велів бити батогами. Напівмертвий після мордування, святий все ж таки міцно стояв на ногах, підтримуваний Божою силою, і з нетерпінням чекав нових випробувань. Його кинули до хижих звірів, але вони шанобливо схилилися перед Христовим слугою, наче перед Адамом у Раю. Коли Божим заступництвом Філетер уникнув і обезголовлення, тирану нічого не лишалося, як вислати його на острів Проконес на Мармуровому морі. Там, попри ув’язнення, він звершував різноманітні чудеса та скидав ідолів на землю самим лише своїм словом.

Коли святого привели у Нікею, ідоли уславленого язичницького храму розлетілися вщент при його наближенні. Побачивши це чудо, правитель міста разом із шістьма воїнами та багатьма іншими язичниками сповідали Христа.

Продовжуючи творити дива, святий перейшов на гору Сігріана поблизу Кізика у Гелеспонті, де перебував непохитний сповідник Христовий і великий чудотворець Євбіот [зі груд.]. Провівши сім днів разом із Євбіотом у його келії, святий Філетер мирно Віддав свою душу в руки Господу, а одинадцятьма днями пізніше і сім його нових товаришів приєдналися до нього у вічних Небесних обителях.

 

Пам’ять преподобного ЛЕВА,

архімандрита,

який спочив у мирі

 

Пам’ять святого

новомученика ГЕДЕОНА,

монаха обителі КАРАКАЛЛУ

Святий Гедеон народився у XVIII ст. у бідній родині в селі Капурна Димитріанської єпархії. Коли йому виповнилося дванадцять років, батьки віддали його на службу до одного з його дядьків, який торгував на базарі у містечку Велестінон. Звернувши увагу на спритного і працелюбного юнака, один місцев мусульманин силою привів його і змусив служити у своєму гаремі. За рік він домігся, що хлопець прийняв обрізання й перейшов ім’ям Ібрагім.

Не минуло й двох Місяців, як бідний юнак, якого мучили докори сумління, втік і повернувся до батьківського дому. Батьки, приголомшені тим, що розповів їм син, відправили його на Крит, аби сховати від переслідувань. Послуживши певний час у суворих і жорстоких каменярів, він знову втік і знайшов притулок в одного місцевого священика. Той вислухав сповідь хлопця, відпустив йому гріх відступництва і, вказавши шлях покаяння, прийняв у себе як названого сина. Через три роки добрий пастир помер, і підліток подався морем на Святу Гору Афон, аби проводити там життя в покаянні й сльозах, спасаючи свою душу.

Подібно до багатьох інших християн, які, дозволивши ввести себе в оману, вирішили примиритися із Богом, він прийняв постриг у монастирі Каракаллу з ім’ям Гедеон й отримав послух паламаря. Юний монах одразу виявив цілковиту слухняність і швидко просувався до Бога шляхом посту, бдіння, земних поклонів, безперестанних сліз та інших подвижницьких трудів. Протягом тридцяти п яти років він являв усім приклад чернечого життя.

1797 року його відправили економом в одну із дочірніх обителей монастиря на о. Крит, де Іедеон провів шість років. Одним із його улюблених занять було читання житій святих мучеників: там він знаходив образи цілковитого самозречення заради любові Христової і шлях відродження для тих, хто відступився від неї.

У Великий Четвер св. Гедеон дістався до Велестінона і пішов у дім свого колишнього господаря-мусульманина, прикрасивши волосся і все тіло різнокольоровими квітами. Турок не впізнав його, і Іедеон нагадав, що він — той християнський хлопчик, який колись був змушений зрадити свою віру. Його одразу схопили і наступного дня, у Велику 11 ницю, він стояв перед суддею у тому ж чудернацькому вбранні. Гедеон простягнув судді два пасхальних яйця і гучно промовив: «Христос воскрес!». Йому принесли каву, але він виплеснув її в лице судді, наче глумлячись над фальшивою фізіономією магометанства. Здається, він зробив усе можливе, аби турКи розлютувалися і щонайстрашніше його покарали Проте, прийнявши хлопця за божевільного, турки обмежилися жорстокими побоями та залишили ледь живого на вулиці, де його підібрали місцеві християни.

Але блаженний Гедеон прагнув мучеництва, як лине той олень до водних потоків (Пс. 41:2). Тож невдовзі, коли селищем проходили турецькі солдати, він безстрашно пішов кинути їм виклик і стис у руках гаряче вугілля на знак того, що його віра палкіша за будь-які опіки. Потому він жив певний час у печері, провадячи час у зосередженій молитві, а згодом повернувся до свого монастиря на Афоні, де прожив іще рік.

Однієї ночі, під час богослужіння, він почув голос, що линув від ікони Спаса Вседержителя у куполі храму: Кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю і Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того і Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм (Мф. 10:33). Одразу послухавшись божественного заклику, він знову вирушив у Велестінон, де дерзновенно сповідав своє повернення до Христа.

Приведений на суд до паші Тирновоса, непода- ЛІК фессалійського міста Ларисса, він, не вагаючись, розповів йому свою історію, знову сповідав Христа і осипав турків лайкою. Тоді його повели містом голим, верхи на віслюку, із овечою шкурою на голові, але це посміховисько стало для нього тріумфальною ходою, подібною до входу Христа в Ієрусалим Зрештою йому вирішили відтяти сокирою кінцівки і Гедеон сприйняв цей вирок із радістю. Він сам простягнув ногу і підбадьорював ката, що зволікав, наляканий його рішучістю. Святий не зронив жодного скрику чи стогону, коли йому відрубували одну за одною руки і ноги, адже його душа вже приліпилася до Бога і його не турбувало нічого на землі.

Увечері, коли він був іще живий, правитель наказав чотирьом християнам кинути його у вигрібну яму, де він і помер ЗО грудня [12 січня] 1818 р. Наступного дня, викупивши його тіло, християни приготували святому гідне поховання. Багато людей бачили, як з покаліченого тіла мученика дві години текла свіжа кров, і від неї здійснилося багато чудес. 183 року після багатьох чудесних явлень святого монастирю Каракаллу вдалося обрести більшу частину чесних мощей святого.

 

Пам’ять святої мучениці

Марії Данилової (1946)

 

Молитвами святих Твоїх Господи

Ісусе Христе помилуй нас!

Амінь.