7455                               Улюблені у Христі браття і сестри!

Ми з вами багато раз читаємо і перечитуємо Євангеліє, слухаємо його в храмі, знайомі й з тлумаченням. Але досить часто стається так, що читання Євангелія не викликає в нашій душі ніякого зворушення. Тлумачення цьому явищу дає апостол Павло, котрий говорить: «не слухачі закону праведні перед Богом, а виконавці закону виправдані будуть» (Рим.2.13). А апостол Яків пише: «Бо хто слухає слово і не виконує, той подібний до людини, яка розглядає природні риси свого обличчя в дзеркалі; вона подивилася на себе, відійшла і відразу ж забула, яка вона» (Як.1.23-24). Дійсно, Священне Писання повинно бути для нас дзеркалом. Ми повинні розглядати в ньому свій душевний стан, порівнювати його з Євангельськими вимогами і виправляти ці недоліки, котрі в собі побачили.

Голос Церкви приніс нам сьогодні одну з притч Господа, котра читалася за сьогоднішнім Богослужінням. Вона звернена до людей, котрі не прийняли проповіді слова Божого, відкинувши Христа Спасителя, Котрий прийшов для спасіння світу.

В минулу неділю ми чули притчу про злих виноградарів. А сьогоднішньою притчею Господь кличе всіх нас на весільну трапезу віри в Царство Христове через спасенну Церкву. І між цими двома притчами існує глибокий внутрішній змістовний зв’язок. В притчі про виноградарів Христос нагадав нам, що людям вручений виноградник – земля нашого існування, щоб ми трудилися в ньому, приносячи плоди своєї праці Богу і людям. Зміст сьогоднішньої притчі про званих на вечерю перегукується зі змістом притчі про злих виноградарів.

Господь Ісус Христос уподібнює весілля, про котре розповідається в притчі, Небесному Царству. В притчах Спасителя під Царством Небесним розуміється царство благодаті. І весільна трапеза притчі також являється царством благодаті зі всіма її незчисленними дарами, зі всією тією радістю, котра дається людині її силою. Та царство благодаті – це Церква Христова. Ось чому весільна трапеза в цій притчі означає Церкву Христову.

Під образом весільного союзу Священне Писання являє союз Христа з Церквою, котрий здійснився у Втіленні Сина Божого, коли в Ньому, в Його Лиці, поєдналися дві природи, Божественна і людська. Тому весільну трапезу євангельської притчі потрібно розуміти і як Христову Церкву, і як велике таїнство іпостасного єднання Божественної природи Сина Божого з людською природою, котре дарувало стільки незчисленних благодатних дарів людству. «І Слово стало плоттю, і вселилося між нас» (Ін.1.14). Це вселення і утворило царство благодаті, цей союз небесного з земним, подібний до весільного союзу, і принесло на землю істинну радість, вищу, найдосконалішу: єднання з Богом. І весільна трапеза притчі означає радість цього єднання, участь в ній – участь в істинні і досконалій радості. Відізвися, людино, на заклик стати учасником цієї весільної трапези, і ти будеш мати вищу і найдосконалішу радість, дістанеш всі дари благодатного царства! А відкликнутися потрібно, перш за все, вірою. Віруючий стає чадом Божим (Ін.1.12). Віруючий удостоюється особливої любові Божої, котрою Бог перебуває в нас (1Ін.4.13). Дух Святий при цьому стає«даним нам» (Рим.5.5). Від цього в серце вступає глибокий мир, з ним же тиха, світла радість. Приходить істинне щастя, істинне блаженство, котре почавшись в єднанні з Богом тут на землі, переходить в інше життя, котре вводить нас в вічність.

Батьківським піклуванням Бога про людей проникнутий зміст сьогоднішньої притчі. Царство Небесне подібне до чоловіка-царя, котрий приготував весільну трапезу для свого сина. Отець Небесний посилає в світ Сина Свого Єдинородного з проповіддю Святого Євангелія. І звучить в Євангелії запрошення для всіх людей на трапезу віри, на трапезу любові Божої в палатах Царства Небесного. Звані не відмовилися від запрошення, але, коли прийшов час явитися на весілля, то в їхній земній марноті раптом віднайшлися більш «важливі», на їхній погляд, справи: польові роботи, торгові заняття, сімейні обставини. І просили вибачити їх за відмову.

А трапеза готова, і гаяти часу неможна. І теля вгодоване заколене, і одяг весільний, все очікує гостей. І на повторне запрошення пролунала повторна відмова, та тепер вже більш груба. Звані образили і декого вбили з посланих до них. І що ж це за люди, котрі так знехтували Божою любов’ю? Чи не ці це люди, в котрих світські справи і інтереси тимчасового життя приспали самі поняття добра й зла, тимчасового і вічного, земного й небесного? Ось так відкидається призвання Боже, і людина замикається у всьому земному. Але людська істота – це не тільки тіло, в ній ще й є відблиск Божественного Духа – жива душа, від чого виключна прив’язаність до земного являється спотворенням її природи, і це не може пройти безкарно. Тому й грізним застереженням для всіх нас звучать слова святителя Іоанна Златоустого: «Не стільки безчеститься Бог нечистим життям язичника, скільки розбещенням християнина».

Притча розкриває й причини такої поведінки. Їх дві: знищення душею в собі Бога, а друга – зняття з душі Божого покрову і в результаті – її погибель. Короткими словами притчі «образили й убили» розкривається великий процес озлобленості душі, котра відкидає поклик Бога. Цей процес закінчується повним відмежуванням душі від всього Божого і мовби убивством в собі Бога. Наступає односторонність життя душі – спотворене життя в злі та гріху. Вслід за цим приходить і другий наслідок зречення Бога – зняття з душі Божого покрову і її погибель. Бог знімає Свій покров і залишає душу на саму себе, і вона, залишена Його захисту, як гілка, відірвана від свого коріння та живлення, приречена на скору загибель.

І тоді Господь зрікся їх. Він відкинув тих, хто зовсім не побажав почути голос Божий в Святому Євангелії, хто забув про свою відповідальність перед Богом і про своє призначення в житті. Але весільна світлиця прикрашена і повинна бути заповненою. І ось Цар-Господь посилає Своїх слуг – апостолів і вчителів віри і Церкви на «роздоріжжя» скликати вже не шановних гостей, а всіх і кожного, хто лишень зустрінеться їм на шляху, щоб спасти й наділити благодаттю хоча б декого. І зібралися люди: «І раби ті, вийшовши на дороги, зібрали всіх, кого тільки знайшли, і злих і добрих; і весільна світлиця наповнилася гостями» (Мф.22.10). Не дивиться Цар на убозтво гостей, і всім однаково роздається святкова одежа, і всім однаково прислуговують царські слуги. І зібрані ввійшли в весільні палати без всякого права, без всякої заслуги, лишень за одним покликом Божої любові та милосердя. Ця любов покрила все, все урівняла – убогих з багатими і обраними. Як при баченні всього цього не вигукнути: «О велич Божої любові! О безмежність Божого милосердя»!

Але згадаймо ще одну подію із притчі. Цар, ввійшовши глянути на гостей, побачив там чоловіка, не одягнутого в весільний одяг. І говорить йому: «Друже! Як ти ввійшов сюди без весільного одягу»? Що ж це за такий одяг, про котрий запитує Цар Небесний? Одяг цей – це страх Божий, це і внутрішня чистота і покірність Богу, це благочестиве життя, це правда, мир і радість в Дусі Святім.

Святі отці повчають, що «весільний одяг» в духовно-моральному смислі – це любов. І дійсно, немає нічого прекраснішого за неї. Любов до Бога та ближнього робить навіть закоренілого в минулому грішника, прекрасним перед Богом. Доброчинність любові так прикрашає людину, що просвітлює навіть риси її лиця, світиться в її очах, змінює міміку та жестикуляцію людини, а найбільше відображається в її ділах. Тому ми повинні всіма силами прагнути надбати цю доброчинність. Нехай в нас ще закам’яніле серце, але будемо, по крайній мірі, старатися творити те, що повинна робити любляча людина. Не маючи любові до Бога, будемо силувати себе до діл любові: молитві, виконанню заповідей. Не маючи любові до ближнього, будемо старатися виявляти йому милосердя та поблажливість, коли нам видається, що він не справедливий по відношенні до нас. Це зовсім не буде лицемірством, бо, силуючи себе до любові, ми будемо поступово розм’якшувати своє серце, поки, на кінець, благодать Божа не дарує нам щиру, сердечну, дійсну любов.

Під «весільним одягом» можна розуміти і покаяння. Це доброчинність, котра можлива для всіх, вона прикриває наше душевне убозтво, наш моральний сором деякою благообразністю, роблячи нас в очах Божих достойними, не дивлячись на нашу минулу гріховність і внутрішню порочність. Покаяння, це духовний труд. Це не тільки сльози і сердечна скруха, це ще й постійна напружена боротьба з самим собою, зі своєю гріховністю та порочними нахилами, це протистояння самому собі. В кожному з нас живе мовби дві людини. Одна – християнин, а друга – грішник. Один – новий чоловік, а другий – старий, вітхий, тлінний. Тлінний, земний, завжди противиться духовному, небесному, як злочинець кату. Він ніяк не може погодитися з тим, що його хочуть стратити. Тому ми повинні бути готовими до особливо напруженої боротьби з самим собою. В цьому і полягає покаяння. А сльози – це тільки зовнішнє проявлення внутрішньої і невидимої боротьби.

Ось і ми з вами, дорогі браття і сестри, почули заклик Божий, голос Церкви Христової, і ми прийшли до Бога через купіль Святого Хрещення, і ми одягнулися в Христа. Ми ввійшли в весільну світлицю і стали учасниками весільної трапези. А дальше кожному з нас на своєму життєвому шляху потрібно одягнутися в духовний одяг згідно нашому земному покликанню та полю діяльності. Тому ми ніколи не повинні забувати про це, а щоденно, погодинно, кожну мить перевіряти себе – чи ми являємося тими, ким нам повинно бути, тобто учасниками весільної трапези? Чи ми такі, якими обіцяли бути Богу? Чи не почуємо ми грізне – «візьміть його і вкиньте в тьму кромішню»? Саме ці слова сказані Царем-Господом тому, хто виявися на вечері любові без весільного одягу – без християнських доброчинностей. Як і всі, введені в світлицю, так і ми з вами, дістали осяйні хрещальні ризи – ризи весільні, але не одягнулися в їхнє світло та чистоту, залишившись в своєму старому одязі гріха та пороку, не виправивши себе в подвигу життя в Бозі. І в цей останній час на звернення до грішника Господа: «Друже! Як ти ввійшов сюди без весільного одягу»? – припасти б йому до ніг свого Спасителя і викликнути: «Просвіти одяг душі моєї, Господи, і спаси мене»! Але він мовчав. Зверніть увагу, дорогі браття і сестри на те, що Бог називає грішника другом. Цим словом Він кличе його до синівства. Грішник, не будь впертим, не живи в гріхах, відгукнися хоча б в останню мить покаянням і скрухою про безплідно прожите життя і прощення вже готове для тебе. Але немає відгуку на цей останній заклик… І тільки після цього виголошується суд, і душа лишається Царства Божого. «Вкиньте його в тьму кромішню, там буде плач і скрегіт зубів», – говорить Цар слугам. І виганяється душа в невиносну муку перебування в мертвенній пітьмі. Туди, де вона не знаходить Бога. Так само поступить Правосудний Цар Небесний з тими, хто тільки називає себе християнином, але не одягається в світлий одяг християнських доброчинностей.

А хто ми? Кожен сам собі може відповісти на це запитання, прискіпливо вдивившись в своє життя. Святитель Феофан Затворник говорить нам так: «Що ми звані – це ясно, але чи віруючі? Дехто зовсім не думає про віру, так, мовби її й не було; дехто дещо знає про неї і цим задоволений; дехто криво тлумачить віру; дехто зовсім вороже відноситься до неї, а всі належать до християн, хоча в них зовсім нічого християнського немає. Коли ти віруєш, розсуди, чи відповідають вірі твої почуття, твої діла, одяг душі – ради котрих Бог бачить тебе, весільно чи не весільно, одягнутим. Можна добре знати віру і ревнувати по ній – а в житті працювати страстям, одягаючись в сороміцький одяг душі гріхолюбства… На язику: «Господи, Господи»! – а в середині: «Май мене як такого, котрий відмовився від весільної трапези»». Подивімося тверезо, наскільки наше зовнішнє і внутрішнє життя відповідає Євангелію, чи є в нас дійсне, повне, глибоке покаяння, любов до Бога і до ближнього? При такому тверезому погляді на себе, ми, напевно, і почнемо прясти цей духовно-моральний одяг, в котрий одягнемося, і котрим прикриємо свій гріховний сором. Тоді ми станемо достойними перебування в Церкві і дістанемо надію на милість Божу.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж обробляти землю нашого душевного винограднику й частіше відповідати собі на запитання: «Чи є в нас жива віра в Христа? Чи творимо ми діла для Бога, ради Бога і в славу Божу? Чи працюємо ми страстям і своїй самості? Чи виправляємо, чи очищаємо своє життя Христом? Чи є в нас ревність та рішучість бути з Христом на віки?». Ці благочестиві роздуми повинні частіше торкатися струн нашої душі і нашого серця, щоб всі євангельські притчі, а їх багато, щоб саме вони могли розчулити нас, щоб вони заставили нас глибоко замислитись на істинним змістом життя, особливо ж в наші тривожні, апокаліптичні дні.

І коли ми з вами частіше будемо собі нагадувати про те, тоді це стане ближчим до нашої душі, до нашого серця. І тоді ми зможемо переконатися, чи в весільному ми одягу, чи в безсоромнім одязі гріхолюбства.

Поспішімо ж на поклик Божої любові. Потрудімось, щоб бути не тільки званими, до числа котрих ми належимо, але й обраними. Ради чого ми живемо на землі? Ради того, щоб успадкувати нескінченне вічне життя. «Блаженний, хто пильнує і береже одежу свою» (Откр.16.15). Тому що він буде в Бозі і Бог буде в ньому. Амінь.