В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Улюблені у Христі, браття і сестри!

Наріжний камінь життя – Бог. Коли забрати Його з цього місця, то обвалиться вся споруда життя, про що свідчить історія народів старозавітних, нового часу і історія нашої Батьківщини.

Дивний рай насадив Господь – Великий Виноградар, і ввів в нього людину, щоб вона доглядала і працювала в ньому. Але вона згрішила, і вічна радість і насолода райського життя в присутності Божій змінилися на важку земну працю, де поодинокі радості перемішані з горем і гріх стоїть на варті добра.

Гріхом смерть ввійшла в світ. І віддав Господь – Великий Виноградар виноградник життя – землю – людині. І огородив він життя від смерті надійною огорожею – Законом Божим і заповідями, щоб ніщо чуже не викрадало людину у Бога. І поставив Господь у винограднику сторожову вежу – совість – непідкупного і неусипного хранителя душевної чистоти і правди. І заповідав Господь людині володіти цією землею, обробляти її, вирощувати плоди і радіти життю. І знову ж таки, як колись в раю, дав Господь заповідь людям – пам’ятати, що життя душі, її щастя, тільки в Бозі. Господь віддав людині виноградник життя, щоб плоди його, вирощені нею, творили спасіння її душі. Навчив Господь людину, як обробляти землю виноградника, щоб плодів було в достатку для життя, навчив, як доглядати землю і своєї душі, щоб живий виноградник людський жив в мирі, любові та достатку.

Але що робить людина? Як колись в раю вона забажала стати богом, і спішно пішла за порадою ворога роду людського, так і сьогодні вона прагне будувати свою «вавилонську вежу», замислює насадити свій виноградник, не бажаючи доглядати виноградник Божий. Стихія зла, отруюючи життя, розбещує землю душі людини, послаблює зв’язок людини з небом, ставить своєю задачею вигнати з людини і саму пам’ять про Бога як про єдине Джерело життя, про Владику душі. І зло в людській душі, вирощене злом світу – сатаною, поширюється, розростається, і людина, як проданий раб гріху, котрого щоденно підганяє гріх, перестає відчувати і розпізнавати удари Промислу Божого. Їй уявляється, що тільки вона одна і являється дійсним хазяїном свого життя. «Душа – моя, життя – моє, здібності, сили життя і всі таланти – мої. Я думаю, я переконаний, я вважаю, я хочу, я роблю…, все «Я», «Я», «Я». Все від мене і все моє». І завертілося людське життя, в якому немає місця Богу. Та не може змінитися в світі природа існуючого. Виганяючи з виноградника свого життя Життя Вічне – Господа, людина пожинає смерть, запустіння і тлін. І чуємо ми слова сьогоднішнього Євангелія: «Отже коли прийде Владика виноградника, що Він зробить з цими виноградарями? Злочинців цих покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть Йому плоди в свій час» (Мф.21.40-41).

Ці Євангельські слова вже неодноразово збувалися в історії різних народів. У всій своїй силі вони проявилися в історії юдейського народу, котрий зрікся Ісуса Христа як Месії і Сина Божого. Діставши в спадок від Бога обіцяну землю, цей народ поринув в безумних веселощах життя, скам’янів серцем, пригасив совість, приспав почуття і удари Промислу Божого сприймав як випадкові невдачі, продовжуючи утверджуватися в незалежності і самолюбивому егоїзмі. Посланці Божі – богонадхненні Пророки, котрі приходили в руб’ях, а не в золоті, були вигнані як непотріб світу. Син Божий, Котрий приходить до Свого народу, що гине, відкрити обійми Отця Небесного, нагадати про зміст життя, гине від їхніх рук: «І, схопивши Його, вбили і викинули геть з виноградника»(Мк.12.8). І в цю ж мить закінчилося життя, бо вигнаний Бог, і ввійшла смерть. Відійшла милість Божа, даючи місце власній людські злобі. І відразу по Вознесінні Христа на небо стали проявлятися в Ізраїлі незвичні явлення природи і страшні народні біди, і смертоносна, всепожираюча війна поклала кінець юдейському царству.

Пішов Бог, і смерть зацарювала там, де цвіло життя. Прийшов Владика виноградника – Бог – і віддав на смерть виноградарів і віддав виноградник іншим. І назвав Господь нових робітників християнами – Новим Ізраїлем і прикликав, щоб вони працювали в Божому винограднику, приносячи плоди Господу в свій час. І ось вже понад двадцять століть обробляється новий сад життя, де все від Бога, все Ним, і все до Нього. А камінь життя – Христос Бог, Котрого зреклися і розіп’яли попередні виноградарі, став наріжним каменем в основі даного нам нового виноградника – засновником нашої християнської Церкви, котру ніякі сили пекла не зможуть здолати.

І Закон Божий – Святе Євангеліє – нова огорожа. І нове точило виноградника – благодатні Таїнства Христової Церкви відроджують, освячують і укріпляють сили працюючих в ньому. І стовп і утвердження істини посеред винограднику – Свята Церква, храм Божий, де щоденно приноситься безкровна Жертва за гріхи людей, і святі Христові Тайни несуть Вічне Життя працюючим у винограднику Христовому. І як колись в раю, так і тепер совість людська високою вежею знову стоїть на сторожі всякої чистоти.

Але чому ми, Новий Ізраїль, знову відчуваємо на собі подих Божого гніву? Бо якщо книжники і фарисеї гнали Спасителя тілесно, не осягаючи розумом тайну Відкуплення, то ми, працюючи у винограднику Христовому – Святій Церкві – гонимо Його в наших серцях. «Де багатство ваше, там і серце ваше», – сказав Господь. І хоча ми нібито визнаємо, що багатство наше на небесах, але душею ми далеко стоїмо від Небесного Єрусалиму. Жорстокими і злими виявилися виноградарі, що вбили слуг і Сина Владики. Вони втратили страх і совість, думали тільки про себе і про своє благополуччя. Ми також, уподібнившись цим наємникам, працюємо гріху. Називаємо себе християнами, але не бажаємо бути з Христом. Навіть тут, в храмі, маючи Ім’я Боже на вустах, розумом знаходимося в пагубному стані. Часто говоримо про Небесне, а помишляємо про земне. «Наближаються до Мене ці люди своїми вустами і шанують Мене словами, – виявляє нас Господь, – а серцем своїм знаходяться далеко від Мене». Таке серце не в змозі виростити небесний виноград, бо від нього виходять «злі помисли» (Мф.15.19).

Огляньмося на себе, загляньмо у виноградник своєї душі, адже кожному з нас вручений Господом свій сад, свій виноградник, плоди котрого також дістануть належну відплату. Чи є в нашому винограднику Бог, чи є в ньому діяння по Богу? Чи буде що нам принести Господу, сказавши Йому: «Ось Твоє від Твоїх, Господи»! Чи не трудиться вже наша душа в одній парі зі злими діячами? А раптом нічого Божого не відшукається в нас? Раптом виявиться, що при зовнішній подобі християнського життя внутрішнє в нас, це в кращому випадку – наша байдужість і незалежність від Бога, а то і відверта ворожість до Нього.

Більшість з тих, хто знаходиться в стінах Церкви, холодним розрахунковим розумом сповідуючи Бога, не пригорнулися до Нього любов’ю свого серця, залишаючи серце в полоні страстей і своїх примх, віддаючи його не Небу, а всеціло землі. І, залишаючись зовні віруючими, ми в житті своєму уподібнюємося до вибілених гробів, котрі розсипаються в порох при першому ж дотику до них найменшої спокуси й випробовування.

Притча розповідає, як Владика винограднику, Властитель душ наших – Бог, посилає Своїх слуг за плодами душі. Він посилає Ангелів Своїх, Ангелів Хранителів наших, голос котрих постійно звучить в нашій душі. Вони збуджують голос нашої совісті, і ми завжди чуємо у відповідь на свої поступки і думки: «Не так живеш, виправся». Цей голос Ангела Божого – слуги піклувальника Промислу Самого Бога – звучить в найбільш благоприємні моменти життя людини, коли душа легше всього відгукується на нагадування Промислу Божого.

Але ми спочатку просто не звертаємо уваги на ці, неприємні для нас нагадування. Нам ніколи зайнятися цим ділом – подумати про добре, осмислити наші поступки і слова в світлі Божественної істини, у нас свої справи, більш для нас важливіші в теперішній час. І добро, і сама думка про добро стають для нас чужими. Істина виганяється з душі ні з чим. А голос совісті поступово слабне. Це перший крок знищення Бога в своїй душі. З цього починається хвороба душі. Постійне нехтування голосом Божим в душі переходить в її озлоблення. Докори совісті починають дратувати нас. І в цьому стані, людина озлоблюючись на все святе, на все Боже, переходить в наступ на Бога. По слову притчі, людина в злобі накидається на те, що було святим, що очолювало її життя, камінням – грубими, важкими ударами, що виходять з її тваринної природи, розбиває те ніжне й велике, що жило в глибині душі і освітлювало її життя. Впиваючись насолодою пороку, вона перестає бачити безодню, що розверзлася під її ногами. Людина з цинізмом топче святиню, безчестить її, як ніби сила зла, що вже розрослася в ній, боїться святині. І після цього душа робить наступний крок до самознищення. Святе зовсім не допускається в душу. Поклик совісті припинився. Згасло світло, в людині зацарювало і захазяйнувало тваринне, звірине, плотське. Це стан повного духовного закосніння. І в притчі звучить: «…знову іншого послав: і того вбили…» (Мк.12.5). І ось в душі, котра звільнилася від сторожової вежі – совісті, розгортається безшабашний, нестримний розгул зла. Зло зацарювало в людині і повинне задовольнити себе. А людина стає жалюгідним покірним його рабом. В чаді цього круговороту вона вже не звертає уваги на тьму, що оточує її, руйнування та сморід, вона стрімко летить до урвища, до кінцевої загибелі. І знову звучить притча: «і багатьох інших то били, то вбивали» (Мк.12.5). Так людина приходить до своєї погибелі. Але цій погибелі передує остання і найсильніша дія на людську душу Промислу Божого. Останній раз відкриває Бог для душі Свої обійми, відкриває, що ради неї Він дав землі все найкраще, найцінніше, віддав Єдинородного Свого Сина, любов Котрого до грішної людини здатна покрити всі її злочини.

І ось на цей останній заклик Божої любові до людини душа, що тоне в гріху, звершує останній акт свого падіння: вона вбиває в собі Бога. Останнім натиском розбещеного розуму і жорстокого серця об’являється, що Бога немає, що життя людини Йому не підвладне, і Бог виганяється з думки і свідомості. «І, схопивши його, – тобто Сина Божого – вбили і викинули геть з винограднику»(Мк.12.8). Тепер зло зацарювало в душі безроздільно і владно. А зі злом зацарювали тьма, розпад, погибель і смерть. Немає Бога – і життя немає у винограднику. Зруйнована огорожа – Закон Божий, повалена сторожова вежа – совість, спустіло, засмітилося і загнило точило – добрі діла, народжені Божою благодаттю. І в бувшому саду душі зацарювала смерть. Зло підточило животворні коріння, страсті висушили зелень, повіяло гнилісним смородом – тут нічого чекати плоду! Виноградник душі витоптаний пороком і всох. А з погибеллю душі бліднуть в людині і природні властивості, блідне спаплюжений розум, блідне в її серці образ Божий. Жалюгідна, безсильна, одряхліла воля повзає по землі. Природна смерть тільки довершить діло. Страшна картина погибелі душі, смерті всього живого.

Але саме тому і залишив для нас Господь цю притчу, щоб ми змогли уникнути смерті, щоб не запустів, не загинув виноградник наших душ. Бо саме з погибелі душі людини починається загибель цілого народу, починається загибель світу, загибель всього Всесвіту. І те, що ми переживаємо зараз, свідчить, що наші душі мертві, що все менше у світі живих Божих душ, а значить, все ближче до нас час, коли Господь «прийде і покарає злих виноградарів смертю» (Мк.12.9).

А закінчив Спаситель притчу словами старозавітного Писання. Вони звернені і до нас. Запам’ятаймо їх міцно. Вони – загальний вивід притчі: «Чи ви не читали в Писанні: «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем!» (Мк.12.10).

Дорогі браття і сестри! Господь очікує від нас покаяння, як очікував владика від свого винограднику плоду. Наш виноградник – це лобне місце, де б ми з вами не знаходились: в храмі, дома, на робочому місці. Слуги, що посилаються Богом, це ті люди, котрі постійно оточують нас. А плоди, котрі ми повинні принести – це непохитна віра, сердечна чистота і добрі діла, що виражаються піклуванням про своїх ближніх як про братів і сестер у Христі. Ось саме цієї братерської теплоти і уваги очікує від нас Господь в нашім земнім житті. Будемо ж завжди пам’ятати, що ми живемо у винограднику Христовім, що ми – слуги Бога і один одного, і що від нас вимагається постійне піклування один про одного і послух волі Божій.

Тому не забуваймо, що наріжний камінь життя – Бог. Поспішімо ж творити діла Божі, допоки ще є час, поки є час збирання плодів. Віддаймо Богу доспілі грона добрих діл наших для Бога, ради Бога і во славу Божу створені. Будемо жити в Бозі і з Богом, зв’язуючи на всякий час своє свавілля і самість, жахаючись участі відкинутих Богом, щоб не віднялося від нас Царство Боже. Амінь.

????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????