Слово на пошану святителя Петра Могили, митрополита Київського, Галицького і всієї Русі – Олександр (Драбинко), митрополит  Переяславський і Вишневський 13 січня 2015 року з видання «Бути вдячним Богові» – К.: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира

Христос рождається! Славімо Його!

Яким буде майбутнє українського Православ’я? Це запитання ставлять сьогодні багато хто з тих, хто не байдужий до України Церковної. Чи вистачить у нас, православних християн України, сил простити одне одному і порозумітися? Чи досягнемо ми церковної єдності, і яким буде її місце та статус у родині Православних Церков? Нарешті, який вигляд матиме наша Церква: музею старожитностей чи юної Нареченої, як описує Церкву біблійна Пісня пісень?

«Українська Церква – мовчазна Церква», – пише один відомий священик, який покинув Україну та свою паству і переїхав у Росію торік після перемоги Революції гідності. «Вона не проповідує, вона звершує треби: відспівує, хрестить, співає «Многая літа». Любить вихвалятися тим, що «нас багато». Чи справді це так?

Сумно чути такі слова… Проте, можливо, нам дійсно варто уважніше придивитись до певних тенденцій у нашому церковному житті? Українське суспільство стрімко змінюється. А Церква? Чи не викликає сьогодні у багатьох наших співвітчизників здивування ( і навіть розчарування) наша «мовчазна» позиція з актуальних питань? Чи не втрачає сьогодні Церква довіру суспільства? На жаль, дані соціологічних досліджень свідчать: довіра до Церкви в суспільстві зменшується. Так, якщо в березні 2013 р. Церква відкривала рейтинг суспільної довіри, то дослідження кінця 2014 р. засвідчило: новим лідером суспільної довіри в Україні стали волонтери та добровольчі батальйони.

Зрозуміло, що місія Церкви не полягає в тому, щоб усім подобатися. Але не варто легковажити й суспільною довірою. Адже вона суттєво полегшує головне завдання Церкви – залучати людей до благодатних дарів Святого Духа в Церкві Христа Воскреслого.

Яким чином Православна Церква в Україні може дати відповідь на виклики нашої доби? Чи може вона осучаснитися, не пориваючи живого зв’язку з тисячолітньою традицією? Як проповідувати сучасною мовою, але зберегти неушкодженим сам зміст християнської проповіді? Шукаючи відповіді на ці не прості питання, варто звернутися до історичного досвіду Петра Могили, однієї з центральних постатей нашої церковної історії.

Святителю Петру вдалося майже неможливе: зберегти вірність святому Православ’ю і вивести Київську Митрополію із кризи, в якій вона опинилася внаслідок Берестейської унії 1596 р. Обрання освіченого аристократа Петра Могили спочатку архімандритом Києво-Печерської Лаври, а згодом і митрополитом Київським було здійснено за підтримки патріотичної частини православної шляхти й духовенства. Головною причиною цього обрання було прагнення домогтися офіційного визнання Православної Церкви з боку польського уряду. Проте історична місія Петра Могили не обмежується справою легалізації православної ієрархії в Речі Посполитій. Йому вдалося зробити набагато більше. Завдяки своїй активній освітній та просвітницькій діяльності святитель не лише легалізував Православ’я  в українських, білоруських та литовських землях, а й зробив його, як сказали б сьогодні, конкурентоспроможним. Більш того, як вважав Михайло Грушевський, Петро Могила «зумів вибрати перспективу розвитку народу й країни».

Це був час зустрічі українського Православ’я із Заходом. На жаль, ця зустріч відбувалася за вельми драматичних для Православ’я  обставин, і першою реакцію православної спільноти на західний виклик була реакція захисту. Однак велич постаті Петра Могили полягає в тому, що він зумів усвідомити: виживання та розвиток Православної Церкви можливі лише за умов виходу його одновірців із психологічного та культурного гетто. « Петро Могила, – писав Блаженніший Митрополит Володимир, – був людиною великого розуму та широкого світогляду і добре розумів потреби часу. Великий борець за інтереси Православ’я, але чужий фанатизму, він усвідомлював, що не все в іновірців погано, а багато є в них і доброго. І передусім добрим, відповідним потребам часу, Могила вважав західну науку, яку він перейняв у заснованій ним колегії . Хоча широкі запозичення Петра Могили з латинських джерел безсумнівні, але вони пояснюються не прихильністю його до унії, а потребою вести полеміку з інослав’ям “західною ж мовою”».

«Схід проти Заходу». Ми звикли шукати у подіях XVII ст. драматичне зіткнення православного Сходу та католицького Заходу. Але церковне життя не можна розглядати виключно крізь призму теорії «конфлікту цивілізацій». Схід – це не завжди синонім Православ’я. А Захід – це не завжди синонім католицизму (або ж протестантизму). Пам’ятаючи про це, ми вже не зможемо запідозрити в неправославності головну ідею Петра Могили: висловити істину Православ’я мовою сучасного йому суспільства.

Петра Могилу дійсно не можна назвати москвофілом. «Переказують, – пише Ігор Шевченко, – що коли в розмові з Могилою Андрій Борецький (брат митрополита Іова Борецького) начебто натякнув на можливий союз між Москвою і Руссю, Могила буцімто відповів, що вже тільки за це Андрія варто було б посадити на кіл». Утім, послідовна лояльність Петра Могили до Польської корони не заважала йому бути ревним борцем за Православ’я. Справою життя святителя Петра були не ті чи інші політичні проекти, а збереження та розвиток Православ’я.

Зодягнути східне Православ’я у західні культурні шати. Це був досить ризикований експеримент. Проте святитель Петро Могила не побоявся ані величності, ані складності цього історичного завдання. Православ’я, вважав святитель Петро, універсальне за своєю природою. А отже, воно може і має успішно розвиватися як у східному, так і в західному культурному контекстах, говорити як давньою східною, так і сучасною йому – західною – мовами.

«Місія України аж ніяк не вичерпується функцією буферної зони між Сходом та Заходом, – стверджував в одному зі своїх програмних текстів Блаженніший Митрополит Володимир. – Україна – це самодостатній соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайти внутрішню цілісність через синтез спадщини Сходу та Заходу. У XVIIст., у добу святителя Петра Могили, перед українським народом та українською Церквою вже поставало глобальне завдання культурної реформи на основі синтезу західноєвропейської та східнослов’янської культур. Сьогодні Церква також покликана ініціювати народження соціокультурного простору, в якому антагонізм західних і східних елементів культури буде творчо переплавлений у синтетичну єдність на основі православної традиції.

На захист політичних інтересів, а захист інтересів Православ’я. Не вірність культурній традиції  Сходу чи Заходу, а вірність істині православ’я. Не розчинення  в чужій ідентичності, а вироблення власної. Не консервація, а розвиток Православ’я через освіту та просвітництво… Саме  так бачили суть проблеми розвитку Православної Церкви в ситуації XVII ст. і сьогодення святитель Петро Могила та отець сучасного канонічного українського Православ’я – Блаженніший Митрополит Володимир.

Справою життя Петра Могили та його сподвижників стало заснування в Україні вищої школи, яка б за своїм рівнем не поступалася європейським взірцям, – а саме Києво-Могилянської колегії ( що згодом отримала статус академії). Справою життя Блаженнішого Митрополита Володимира було подолання трагічного церковного розділення. На жаль, церковна єдність не була відновлена за життя Блаженнішого. Але ми знаємо: саме за його предстоятельства було закладено основу майбутнього примирення…

Яким буде майбутнє українського Православ’я? Чи знайдемо ми шляхи єдності, заповіданої Христом? Чи зможе українське Православ’я сприяти новій культурній цілісності України? Сьогодні це залежить не лише від Божої милості та молитов святих нашої давньої землі, але й від того, чи збережемо ми, сучасні православні, вірність ідейним заповітам святителя Петра Могили та Блаженнішого Митрополита Володимира.

Господи Ісусе Христе, молитвами Пречистої Своєї Матері та всіх святих Русі-України об’єднай розпорошених, утверди нашу Церкву, сподоби нас зберегти і примножити її велич, просвіти наші серця незгасаючим Світлом Твоєї благодаті.

Святителю наш Петре, церкви Київської світильнику і похвало! Поглянь із висоти на паству твою, схвильовану бурею напастей та розколів, зглянься на благання нас, недостойних, і вблагай Господа Вседержителя, щоб ми до кінця нашого життя твердо і незмінно зберігали Православну віру.

Христос рождається! Славімо Його!