ІСТОРІЯ УАПЦ. Частина 3. РОКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ
Із книги “Історичний шлях УАПЦ”. Олександер Воронин
Видавництво “Воскресіння”, Кенсінгтон, США, 1992
НАМАГАННЯ СТВОРИТИ ВЛАСНУ ІЄРАРХІЮ
Російські ієрархи категорично відмовлялись поставляти в єпископи кандидатів, яких пропонували православні українці. Згодом виявилось, що митрополит Антоній Храповицький ще в кінці 1918 року примусив усіх своїх єпископів підписати письмову заяву про те, що вони залишаться вірними Російській Церкві і не приєднаються до автокефалії. Архиєпископ Полтавський Парфеній Левицький, давній прихильник українізації Православної Церкви на Україні, погодився у серпні 1920 року взяти під свою опіку українські православні парафії, і його почали поминати на богослуженнях, як митрополита УАПЦ. Справа здавалась на добрій дорозі: потрібно було ще бодай одного прихильного єпископа, і проблема власної ієрархії була б розв’язана.
Але тут знову втрутився російський єпископат на Україні. На його домагання, Московський патріарх Тихон прислав до Києва свого екзарха – архиепископа Михаїла Єрмакова, лютого ненависника українців. В лютому 1921 року собор єпископів у Києві позбавив священичого сану всіх священиків українських парафій, видав постанову про ліквідацію ВПЦ Ради та Спілки українських парафій. Розпочато інтенсивний тиск на архиепископа Парфенія, і він, не витримавши випробування, відійшов від українців. Подальші спроби знайти ієрархів, які погодились би звершити чин хіротонії, зазнавали невдачі.
Отже, відроджена Українська Автокефальна Православна Церква далі залишалась без жодного єпископа. Ситуація була критична — Церква користувалась значною популярністю, постійно виростали нові парафії, але для них не було священиків і не було кому їх висвятити.
Тим часом, Всеукраїнська Православна Церковна Рада провадила підготовку до Першою Всеукраїнського Церковного Собору, який мав бути завершенням руху за відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Собор мав ліквідувати “єпископсько-самодержавний устрій Церкви”, що витворився протягом століть у царській імперії та вивести Українську Церкву на шлях повної незалежності, відновлення її самобутності.
СОБОР ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ
Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор відкрився в Києві у святій Софії 14 жовтня 1921 року. На нього з’їхалися з усієї України 472 делегати, серед них 64 священики, 17 дияконів та представники парафій. Між делегатами було багато визначних українських громадських, культурних і наукових діячів. На соборі зроблено ще одну спробу порозумітися з Російською Церквою в особі патріаршого екзарха митрополита Михаїла Єрмакова. Але він рішуче відмовився взяти участь у соборі і висвятити для відродженої Української Автокефальної Православної Церкви перших єпископів. У відповідь на остаточне звернення собору екзарх заявив: «Я гадюк в єпископи не висвячую». Коли розвіялась ця остання надія на можливість по¬розуміння і традиційне поставлення ієрархів, собор вдався до практики стародавніх часів, коли в деяких Церквах, наприклад у Церкві Олександрійській, рукоположення відбувалось усім собором і часом навіть без участі єпископів. Історичну підставу цього кроку обґрунтував у своїй доповіді визначний український богослов Володимир Чехівський. Протодиякон Василь Потієнко, пізніший голова Всеукраїнської Православної Церковної Ради, підсумовує: “Висновок з доповіді В. Чехівського був такий: Тихонівський єпископат Російської Церкви на Україні йде проти волі Церкви і не хоче зробити їй прислуги традиційною висвятою для неї єпископів за її обранням, тому Всеукраїнський Собор, з твердою вірою в присутність серед нього Найвищого Архиєрея – Христа і в повноту дарів Святого Духа, має повне догматичне і канонічне право, залишаючись непохитно на православному ґрунті, висвятити обраного Єпископа-Митрополита всесоборною висвятою з покладенням рук свого пресвітерства”.
Митрополитом Київським і всієї України Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор обрав найдостойнішого кандидата — протоієрея Василя Липківського, а його заступником — протоієрея Нестора Шараївського.
23 жовтня відбулось урочисте соборне рукоположення митрополита Василя. “Надійшов головний, найважливіший момент, — розповідає протодиякон Василь Потієнко. — Обранець собору стає біля правого рогу святого престолу на коліна, йому на голову кладуть велику Євангелію в золотокованій оправі, розкривають її, всі священики кладуть свої руки на Євангелію; від священиків до солеї два ланцюжки рук дияконів, на солеї два ланцюжки рук старших, від дияконів до всіх делегатів собору… а далі кожен делегат поклав свою праву руку на ліве плече свого сусіда. І всі на колінах, вклонивши голови.
З вівтаря чути голос протоієрея Нестора Шараївського: “Божественна благодать, що завжди немочі лікує і недостачі поповнює, висвячує через покладення рук наших почесного протоієрея Василія на архиепископа і митрополита Київського і всієї України Української Автокефальної Православної Церкви. Помолімся ж за нього, щоб зійшла на нього благодать Всесвятого Духа”…
“… І, нарешті, на солеї з’являється архиепископ Василій, митрополит Київський і всієї України. Нін благословляє людей дікірієм і трикірієм на всі епюро ни, люди підводяться з колін. Люди бачать перед со бою знайденого першоієрарха своєї Церкви ознаку повноти церковного життя, символ єднаний українського народу, бачать свого духовного проводиря. Великий історичний акт відбувся”.
Хоч учасники цього історичного акту ішли за прикладом давньої Олександрійської Церкви, вони не відкидали освяченого багатовіковою практикою і зафіксованого у церковних канонах правила, що кандидат на епископа має бути поставлений руками трьох, або щонайменше двох, єпископів. Вони визнали, що соборне поставлення митрополита Василя Липківського, а потім єпископа Нестора ІІІараївського, було вимушеним актом і записали у прийнятих собором канонах УАПЦ, що надалі всі єпископські хіротонії відбуватимуться згідно з традицією Вселенської Православної Церкви. Таким, давно прийнятим у Православній Церкві способом, протягом наступних днів було висвячено ще чотирьох єпископів.
Вороги ухопились за факт невідомої в Церкві після перших віків християнства всесоборної висвяти єпископів для шаленої кампанії очорнювання та знеславлення відродженої Української Автокефальної Православної Церкви. Українських єпископів називали “самосвятами” та “безблагодатними”, а очолену ними Церкву, як “самосвятську”. Але народ не повірив у ці ворожі наклепи і об’єднався навколо свого обранця, митрополита Василя Липківського. Немає сумніву, що колись, коли питання благодатності ієрархів УАПЦ 1921 року розглядатиметься на об’єктивному, вільному від будь-яких упереджень, всеправославному церковному форумі, їхніми свідками будуть, як висловився архиєпископ Іоан Теодорович, “святість намірів учасників соборного акта і сила їхньої дерзновенної всеперемагаючої віри”. І також, треба додати, їхня мученицька смерть, якою вони освятили цю натхненну віру.
ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УАПЦ
Всеукраїнський Православний Церковний Собор проголосив автокефалію однією з основних засад відродженої Церкви. “Українська Православна Церква, — проголошується в канонах 1921 року, — яку примусово і проти-канонічно московська царська влада позбавила автокефалії, яка морально й канонічно завжди залишалася автокефальною, а ухвалою Всеукраїнської Православної Церковної Ради від 5 травня 1920 року фактично відновила свою автокефалію повністю, є автокефальна, ніякому духовному урядові інших Православних Церков непідлегла і сама порядкує своїм життям за провідництвом Святого Духа”.
Двома іншими основними засадами УАПЦ були соборноправність та українізація. Соборноправність означає участь усіх членів Церкви — єпископів, священиків і мирян — у вирішенні питань церковного життя та діяльності через своїх представників у керівних органах Церкви. Українізація, або ународнення Церкви, тобто всестороннє зближення її з народом, включає введення української мови в богослуження та всі інші сфери церковного життя, розвиток проповідництва, церковного співу. Все це притягало до відродженої Церкви народні маси, ограбовані довгою духовною неволею.
РОКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ
В перші роки після Собору Українська Автокефальна Православна Церква швидко розвивалась і ширилась по всій Україні. В містах і селах засновувались українські парафії. Швидкими темпами збільшувалось духовенство. Священиками ставали вчителі, кооператори, інтелігенція різного стану, колишні військові царської, а потім української армій, вихідці з селянських мас. За даними документів керівних органів Церкви, кількість священиків досягла 1500, а кількість парафій — 1100.
Єпископат УАПЦ дійшов за час існування Церкви до 34 осіб. Були між українськими ієрархами випускники духовних академій та університетів, люди з науковими дипломами, університетські професори, багато священиків, висвячених ще перед революцією. Єпископи були духовними керівниками у призначених їм церковних округах. Велике значення для зросту відродженої Церкви мали єпископські візитації. Перед у цьому вів митрополит Василь Липківський. Поки влада дозволяла, він невтомно об’їжджав всю Україну, відвідавши понад 500 парафій.
Народ щиро вітав відродження Рідної Церкви, яка відкривала своїм вірним широкі можливості духовної і національно-культурної діяльності. Український православний люд знову почув себе господарем свого рідного церковного дому і активно працював для його розбудови. Парафіяльні ради, як церковні братства в давнину, дбали про добрий стан храмів, про моральне життя своїх парафіян, влаштовували урочисті церковні свята. Відновлювались давні українські традиції, братерство, доброчинність.
В Українській Автокефальній Православній Церкві розгорнуто перекладницьку і видавничу діяльність, зокрема в ділянці публікації крайнє потрібних богослужбових книг українською мовою. Над перекладами особливо багато працювали митрополит Василь Липківський і архиепископ Нестор Шараївський. Талановиті композитори, серед них протоієрей Кирило Стеценко, Олександер Кошиць, Петро Гончаров, Порфирій Демуцький, Яків Яциневич та інші, збагачували скарбницю української церковної музики.