31 січня в Успенському соборі Володимира вперше пролунає українська літургія. Собор повертається до українського духовного простору. Архієпископ Матфей — про дитячі спогади, складний спадок і необхідність єдності.

У своєму інтерв’ю архієпископ Матфей говорить про відповідальність, віру і шлях відродження святині

Архієпископ Матфей — про Успенський собор у Володимирі, пам’ять, віру і початок відродження

31 січня в Успенському соборі у Володимирі відбудеться подія, на яку місто чекало десятиліттями: перше богослужіння українською мовою. Його очолить Предстоятель Православної Церкви України — Блаженніший митрополит Київський і всієї України Епіфаній.

Напередодні історичного богослужіння кореспондентка сайту «Район.Історія» поспілкувалася з архієпископом Володимирським і Нововолинським Матфеєм — про особисті спогади, сакральну вагу Мстиславового храму, складний спадок минулого і відповідальність за майбутнє святині.

«Він завжди був домінантою»

Архієпископ Матфей зізнається, що Успенський собор супроводжує його з дитинства.

«Від найменших років пам’ятаю: як тільки ми проїжджали через Володимир — не було жодного разу, щоб я не подивився на Успенський собор. Він — домінанта. Хто б не приїжджав у місто, знав про Мстиславів храм».

За словами владики, це не просто архітектурна споруда, а стрижень історико-культурного середовища міста, пам’ятка з майже тисячолітньою історією.

«Князь Мстислав не будував на голому місці. Храми ніколи не з’являються випадково. Тут було городище, вали, своя передісторія. Не думаю, що навіть за князя Володимира це було порожнє місце».

Перший крок — молитва

Уперше архієпископ Матфей зайшов до Успенського собору ще молодим священником Київського патріархату.

«Я зайшов буквально на хвилину — помолитися, перехреститися й вийшов. Усвідомлював, що там панує московський дух і мене там не дуже раді бачити».

Зовсім іншими є відчуття тепер — після передачі собору Православній Церкві України.

«Наразі емоцій ще немає. Думаю, вони прийдуть після першого богослужіння, яке очолить Блаженніший митрополит Епіфаній. Саме тоді ми всі відчуємо справжній дух і мету Мстиславового собору».

Архієпископ не приховує — стан храму важкий: «Коли ти заходиш у собор, який пограбований, розкрадений, і не знаєш, за що хапатися — часу на абстрактні роздуми про вічне просто немає».

Починати з нуля

Успенський собор передано не громаді, а єпархії — і це означає повну відповідальність за все: від богослужбового життя до організаційних питань.

«Нам усе потрібно робити з нуля. Не очікуємо швидких результатів. Перший крок — богослужіння митрополита Епіфанія. Другий — формування штату священників».

Богослужіння в соборі відбуватимуться щонеділі та у святкові дні. Владика порівнює цей процес із випіканням хліба:

«Хліб не виростає готовою хлібиною. Потрібен час — від зернини до столу. Так само і тут. Малими кроками, з вірою, з молитвою».

Урок 1992 року

Архієпископ Матфей нагадує маловідомий, але показовий епізод: у 1992 році, під час святкування тисячоліття Волинської єпархії, в Успенському соборі вже звучала українська літургія.

«Тоді служили Філарет і митрополит Антоній. Московський патріархат просто розбігся. Але після цього не знайшлося кому взяти відповідальність. Через кадровий голод ключі передали іншому священику — і собор остаточно закріпився за Московським патріархатом».

Цей досвід, за словами владики, не можна повторити.

«Ми хочемо миру, а не проклять»

Особливо болісно архієпископ говорить про агресію та ненависть у коментарях і публічному просторі.

«Серце кров’ю обливається, коли бачиш, як православні християни однієї віри проклинають одне одного, бажають зла, принижують».

Він наголошує — позиція єпархії принципова: «Ми нікого не виганяємо, нікого не проклинаємо, нічого не крадемо і не вивозимо. Хай люди повертаються і моляться. Наша агітація — не політика. Наша агітація — Христос і Царство Боже».

Відродження — справа спільна

Для багатьох жителів Володимира передача собору ПЦУ стала емоційною подією: «Збулася мрія», «буду стояти гордий на службі», «це велика радість» — кажуть люди.

Та архієпископ наголошує, що відродження святині — це не гасло, а щоденна праця: «До храму треба йти. Допомогти йому морально і матеріально. Не повторімо долю 1992 року. Ходімо до собору».

ДЖЕРЕЛО