У ПОШУКАХ СОБОРНИЦЬКОЇ ІДЕЇ
З особистого архіву Блаженнішого Митрополита Мефодія (2011 р., відредаговано 2013 р.)
Спитайте пересічного «патріота», хто такий Скоропадський. І почуєте: «російський монархіст», «опонент Петлюри», «ворог української ідеї». Але тим, хто орієнтується на ідеологію революційної ОУН та критикує гетьмана Скоропадського, варто пам’ятати, що саме завдяки його зусиллям були звільнені з німецьких концтаборів лідери цієї організації Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько.
Скоропадський є прикладом органічної — повільної, але справжньої та конструктивної — «українізації» східняка, входження до українського контексту представника зросійщеної Східної України. І цей приклад дуже актуальний сьогодні, коли велика частина українського суспільства тією чи іншою мірою асоціює себе з російською культурою.
Ми маємо навчитися оцінювати державних діячів не за ідеологічними кліше, а за конкретними справами. Доба романтизму минула. Перед сучасною Україною стоїть надважке завдання — подолати економічну кризу та стати одним із провідних економічних та політичних гравців у Європі. Український проект — повернути українцеві почуття власної гідності. А гідність — це не лише національна пам’ять і національні традиції. Національна гідність — це ще й гідне, заможне життя, коли для того, щоб заробити на «хліб насущний», людині не треба принижуватися, гарувати, як рабові. В Римській імперії лише 20% населення були римськими громадянами. В Україні громадянами є майже всі. Та чи можемо ми сказати, що бодай 20% наших співгромадян живуть сьогодні гідно, десь так, як жили громадяни Римської імперії? На жаль, жити гідно сьогодні доступно лише дуже заможній людині.
Що ж робити? Чи варто забрати майно та кошти у «дуже багатих» та віддати їх «дуже бідним»? Історичний досвід свідчить, що радикальні та примусові перерозподіли не створюють суспільства «однаково багатих», а збільшуюють кількість «однаково бідних». Вихід у іншому. Багаті мають змінити ставлення до країни, в якій живуть. Припинити бачити в країні, включно з її народом, — «ресурс». Я не бачу нічого кримінального в тому, що діти наших багатіїв навчаються у Британії, а самі вони лікуються в Німеччині та відпочивають в Італії. Набагато гірше те, що їхні капітали збагачують банківську систему Кіпру та Швейцарії. Зрозуміло, що тримати кошти в Україні — це ризик. Але дивитися на власну країну винятково як на ресурс — це також ризик, бо одного дня цей живий «ресурс» може піти на багатих із вилами. В історії України вже неодноразово ставалися бунти. Криваві. Нещадні. Руйнівні. Це певною мірою відповідає українській вдачі, ментальності. Українці — дуже поміркований і довготерпеливий народ. Але зворотним боком цієї вічної поміркованості української душі є нестримність і затятість у гніві.
Одним із головних завдань сучасної політичної еліти України або Росії є убезпечення народів цих країн від деструктивного сценарію. Однак це завдання вигідне не лише елітам. Голодний бунт і насильство не потрібні нікому, бо можуть відкинути країну не на декілька, а на десятки років назад.
Приватизація майна в колишніх радянських республіках після розпаду СРСР не відбувалася справедливо або цілком законно. Та це була плата народів СРСР за мирний, без пролиття крові демонтаж радянської імперії. І народи СРСР досі мовчазно погоджуються з кричущою несправедливістю приватизації, розуміючи, що варто лише поставити питання про перерозподіл не цілком законно набутої власності — і пострадянський простір може вмить вибухнути революціями, міжетнічними та міждержавними конфліктами.
Утім якщо вітчизняна олігархія та економічні еліти найближчим часом не отямляться та не переглянуть своєї колоніальної політики стосовно власного народу, то конфліктний сценарій розвитку України може стати безальтернативним. Економічна еліта України має зрозуміти: ситуацію не можуть урятувати розмови про «соціальну відповідальність бізнесу» або фахово відрекламовані, але спорадичні акції «гуманітарної допомоги». Потрібно подолати глибоке та радикальне відчуження, яке реально існує сьогодні між більшістю населення та економічною елітою. А це можливо не через ту чи іншу систему підкупу виборців або стримання гніву, а лише через спільний національний проект, що реально об’єднає громадян сходу та заходу в єдину українську політичну націю. Народ має пересвідчитися, що, незважаючи на соціальну нерівність, економічна та політична еліти України — це люди, які живуть разом із ним в одній країні, захищають його інтереси та вболівають за його майбутнє.
У багатьох азіатських країнах сучасного світу економічна еліта побудувала в центрах столиць цілі європейські квартали, прогулюючись якими,
можна впасти в оману, що ви — у заможній Європі. Однак це лише ілюзія. І рано чи пізно мешканці цих елітних, цілком відокремлених від решти країни кварталів змушені зустрічатися з голодним та злим натовпом. З людьми, які ненавидять їх не лише через те, що вони багаті, а й тому, що їхнє багатство не працює на спільне благо держави, що це багатство — абсолютно егоїстичне, самозакохане, сліпе до спільного інтересу та страждання бідного.
Сучасний Київ також поділено на квартали багатої меншості та злиденної більшості. Та й сама столиця України нагадує сьогодні своєрідний «квартал багатих» у країні бідних. Однак ані Київ, ані Печерськ та інші центральні його райони не мають права забувати про те, як живе решта українського народу. Багатство завжди викликає почуття заздрощів. Але заздрість іще не провокує революцій. Останні відбуваються не через заздрощі, а через те, що люди переконуються в тому, що країна позбавлена перспективи, що завтра буде гірше, ніж сьогодні. Коли вони відчувають, що еліта зрадила власний народ, остаточно від нього відокремилася, повністю ігнорує його інтереси.
Що ж може зробити сьогодні новітня українська буржуазія, щоб убезпечитися від революції або інших деструктивних сценаріїв? Вона має дати
суспільству переконливе свідчення того, що віднині доля багатих і бідних поєднується у спільному національному проекті. Українське суспільство може врятувати не «гуманітарна допомога» багатих бідним, в якій останні неодмінно відчують бажання «відкупитися», а «шлюб» еліти та народу країни — ідеологія національної солідарності, що передбачає спільну працю та спільні вигоди від неї в майбутньому.
Україна — не Росія, вважав Президент Леонід Кучма, якого можна вважати своєрідним батьком сучасної української державності. І з цією тезою
важко не погодитися. Але, з другого боку, Україна — це й не «анти-Росія». Вона має власну цінність в очах Божих та історії людства. І тому її не можна розглядати як країну та культуру, що є, так би мовити, «вічною альтернативою» Росії та російській культурі. А отже, визначення української ідеї через її протиставлення російській (наприклад, «на відміну від Росії, Україні властивий демократизм») щонайменше свідчить про властивий підлітковій свідомості таємний «комплекс неповноцінності»,ьколи власна унікальність пізнається через заперечення всіх інших — починаючи від батьків і закінчуючи Богом. Шлях, яким пішло багато українських патріотів і колишній митрополит Філарет на початку 90-х, — це шлях визначення власної ідентичності через протиставлення ідентичності російській.
Утім у сучасному світі така форма ідентичності є неконкурентоспроможною. Адже люди не хочуть жити в «анти-Росії» чи належати до «антиросійської Церкви». Бажання людей набагато менш ідеологізоване. Вони хочуть жити в заможній Україні та належати до Української Церкви, яку люди бажають бачити насамперед Божою та святою, а вже потім — національною.
Україна — це не «не Росія», але й не «анти-Росія». Це — Україна, тобто країна, унікальність котрої ґрунтується не на її несхожості чи схожості
з іншою країною, а на тому, що вона з Божої ласки існувала й існує як окремий, самостійний світ, самостійний культурний і політичний проекти. Іван — це не Петро. І не Микола. Але щоб пізнати, хто є Іван, нам не обов’язково вступати в конфлікт з Петром або Миколою. Нам лише варто придивитися до Івана і побачити в ньому унікальний, лише йому властивий спосіб бути людиною. Так само й Україна — це унікальний спосіб існування людства на певній території, у межах певної культури та часу. Природа всіх людей подібна. Але з Божої ласки ця природа існує у безлічі різноманітних національних та індивідуальних виявів. Петро — це не Іван. Але й не ворог Івана. Це — інший унікальний спосіб існування людини. Так само й Україна. Це не Росія. І не її антагоніст. Це — лише Україна, лише відкрита для кожного з нас можливість існувати в такому світі, як Україна, український світ, зроджений з Божої ласки «український проект».