Храм святого Архангела Михаїла села Таранівка — єдиний на території Зміївського району в колишніх його межах, що перейшов в юрисдикцію Харківської єпархії Православної церкви України з УПЦ МП. Це сталося майже 4 роки тому — 27 лютого 2019 року. З його настоятелем — протоієреєм Димитрієм Шостенком — ми мали нещодавно розмову. Говорили про віру, війну та кохання.

У часи, коли важко, коли боляче, людина завжди звертається до Бога. Навіть коли позиціонує себе як атеїст.

Сьогодні боляче нам усім, бо йде війна, яку розв’язала проти України Росія. Ця війна триває не 350 діб, а 350 років. Кілька століть московія намагається знищити Україну фізично, ментально, історично і духовно. А боротьба за душі — не менш, а може й більш жорстока, ніж боротьба за  території.

Останнім часом в інфопросторі виникало багато новин, пов’язаних з церквою та вірою. Одна з останніх — зміна титулу архієрея з «Харківський і Богодухівський» на «Харківський і Слобожанський» Православної Церкви України та возведення у сан архієпископа владики Митрофана.

До цієї єпархії відноситься дві парафії ПЦУ Зміївської громади — Свято-Успенський храм села Соколове та храм Архистратига Михаїла в селі Таранівка.

З настоятелем останнього — протоієреєм Димитрієм Шостенком ми мали нещодавно розмову. Говорили про віру, війну та кохання.

— Отче, я бачу, що під час великої війни все більше пар беруть шлюб. Але як світська людина я була певна, що, попри це, пари зараз не спішать вінчатися. Натомість все частіше натрапляю на повідомлення в спільноті храму Архистратига Михаїла у фейсбуці в про вінчання молодят.

Скажіть, чи збільшилася кількість охочих взяти шлюб у Таранівці загалом  та стати удвох перед Богом зокрема? І хто ці люди – більше цивільні чи військові?

— Так, під час війни люди хочуть закріпити свої стосунки, всі посерйознішали перед лицем воєнної загрози. Хлопці і дівчата їдуть у зону бойових дій, і від цього боляче щемить серце, але залишимо свої емоції до перемоги, тоді про це поговоримо.

— Отче, ті, хто стежать за Вашою діяльністю та діяльністю громади Вашого храму, знають, що перед богослужіннями Ви звертаєтеся до жителів громади, щоб вони писали імена своїх рідних (живих та спочилих) для поминання. Не всюди є така публічність.

З якою метою Ви це робите онлайн?

— Таку практику ми ввели в зв’язку з пандемією, коли не рекомендувалося збиратися в великих кількостях. З того часу ми її і продовжуємо. Імена надсилають звідусіль, особливо — воїнів, наших захисників. Нехай береже їх Господь! Хоча Бог чує всі молитви, але люди наполягають, щоб це було в храмі ПЦУ, а не в церквах країни-окупанта.

—  Таранівка у війні Росії проти України втратила уже як мінімум вісім своїх синів. Це — непоправна втрата. Отче, яка Ваша думка: чи не буде вона марною? У нашу перемогу вірять усі, а от чи житимемо ми з Богом у серці після неї, адже наші військові напевно прийдуть травмовані війною. Чи стане їм сил повернутися до мирного життя?

— Таранівка, як і вся країна, також втрачає у цій війні своїх синів. Це — герої, і їхня жертва — свята. Саме так до цього ставляться люди. Коли виголошуються імена наших воїнів — живих і загиблих, полонених, поранених і зниклих безвісти, душею відчуваю, як церква наша молиться за них «єдиним серцем і єдиними вустами». Такою великою ціною згуртовується і міцніє наша нація, прокидається свідомість, люди вертаються до Бога.

Я вірю, що травми, нанесені війною, неодмінно уврачуються, і в цьому повинна виконати свою роль Православна Церква України, що зараз також впевнено несе своє служіння у військах.

На наших очах постає велика і могутня європейська держава — Україна. Цей народ обов’язково переможе. Низький уклін всім країнам цивілізованого світу, що надають нам зброю, але найважливіше — це мужність і звитяга наших воїнів, наших героїв.

—  Чи збільшилася Ваша парафія після 24 лютого? Узагалі чи стали більше зараз люди ходити до церкви? Чи, може, навпаки?

— Так, з’явились нові люди, багато переселенців, нові знайомства просто вражають, чуєш вживу історії неймовірні. І вже ніхто не питає, чи є для нас ворогом Росія.

—  Ваша парафія — єдина в усьому Зміївському районі в його колишніх межах, що перейшла з промосковської церкви до Православної церкви України. І Вас підтримали парафіяни. Наскільки свідомим був цей вибір — Ваш особисто та ваших прихожан?

— Цей намір вийти у нас не сьогодні, і, звичайно, була цьому велика протидія. Це сила інерції, це низька свідомість, яка була на той час. Сьогодні вже не так.

Я сам люблю церковнослов’янську мову, її форми, її звучання,  з повагою ставлюся до спадщини Кирила і Мефодія, наших просвітителів. Але коли ми перейшли в богослужінні на українську мову, народ це сприйняв з ентузіазмом. Служба стала зрозумілою для всіх, у нас співає вся церква.

Врешті-решт, все розставить на місця наша перемога на полі бою, яка вже невідворотна.

Сьогодні є нагода привітати нашого архієрея, владику Митрофана, з новим саном. Віднині він — архієпископ Харківський і Слобожанський.

Ще хочу побажати кожному з нас зберегти себе, вціліти в цій війні, не втратити душевну рівновагу. У нас попереду майбутнє! За нами правда — і значить з нами Бог!

— Дякую щиро за розмову.

На головному фото: Отець Димитрій проводить обряд вінчання в Архангело-Михайлівському храмі, с.Таранівка Православна Церква України