Святий Максим народився 580 р. у знатній константинопольській родині. Обдарований надзвичайним інтелектом та здібністю до високих філософських розмислів, він здобув блискучу освіту й розпочав політичну кар’єру. Імператор Іраклій, який вступив на престол 610 р., оцінив таланти Максима та його християнські чесноти і зробив його своїм секретарем (протосекретіс).

Утім, почесті, влада і багатство не могли зменшити бажання, яке Максим таєм но плекав у своєму серці з юних років, — вести життя, згідне з істинною філософією. Усього лиш через три роки він залишив посаду і марні відзнаки світу цього, щоб прийняти чернечий постриг у Хрисопольському монастирі Пресвятої Богородиці, поблизу Константинополя.

Прекрасно підготовлений дослідженням Священного Писання та вивченням отців Церкви до невидимої боротьби із силами зла, св. Максим швидко здіймався сходами чеснот, що ведуть до блаженної безстрасності. Завдяки практиці аскези він мудро стримував пориви пожадливості, злагідністю гасив дратівливість, звільняючи душу від тиранії пристра стей, а ум підживлював молитвою, легко підносячись до вершини споглядання. У тиші келії, схилившись над безоднею свого серця, Максим відкривав у самому собі велику таїну нашого спасіння. Божествене Слово Боже, керуючись безмежним людинолюбством, змалів настільки, що добровільно поєднався із нашим єством, відєднаним від Бога та внутрішньо розколотим через самолюбство; зійшов, щоб повернути йому єдність, щоб серед людей за панувала гармонія братерської любові, щоб відкрити нам шлях єднання з Богом, адже Бог є любов (Пн. 4:16).

Провівши десять років у безмовності, Максим разом зі своїм учнем Анастасієм оселився у маленькому монастирі св. Георгія у Кизику. Там він почав писати свої перші твори – аскетичні трактати про боротьбу з пристрастями, про молитву, безстрастя та святу любов. Проте спільний наступ аварів та персів на Константинополь (626 р.), відбитий лише завдяки чудесному втручанню Пресвятої Богородиці, змусив монахів розійтися.

Для Максима настав новий період у житті – мандри заради істини. Відтепер він мав своїми писаннями та справами нести свідчення про Божественне милосердя у візантійському світі, що опинився на грані катастрофи після перських наскоків. Певний час він мешкав на Криті, де мусив захищати православну віру від монофізитських богословів, а звідти перейшов на Кіпр. Зрештою преп. Максим зупинився у 632 р. у Карфагені, де зустрів преп. Софронія [24 бер.), ве ликого знавця чернечих традицій і богослова, шанованого за підтримку Православія. Старець мешкав у Євкратському монастирі разом із іншими монахами, які втекли з Палестини після взяття Єрусалима персами. Св. Максим став учнем преподобного.

Протягом цього періоду (626-634) Максим, перш ніж вступити у боротьбу за чистоту віри, мав змогу проникнути у таїну обоження так глибоко, як це не вдавалося ще нікому, й викласти у своїх творах філософські та богословські засади православної духовності. У насичених і вдумливих коментарях загадкових місць Святого Письма, неясних виразів у Діонісія Ареопагіта й Григорія Богослова, а також коментарях на Божественну Літургію преподобний досягнув грандіозного богословського синтезу. Людина, згідно з його баченням, введена у всесвіт, щоб бути священиком космічної літургії. Вона покликана споглядати смисли (логоси) усіх створінь, приносячи жертву Божественному Слову (Логосу), їхньому Началу, в добровільній співбесіді любові. Таким чином, втілюючи задум, за яким створено її саму, – єднання із Богом, вона водночас приведе цілий всесвіт до досконалості у Боголюдині Христі.

Коли на престол зійшов імператор Іраклій, він доклав зусиль, щоб реорганізувати імперію, яка опинилася під загрозою, та підготувати контратаку на персів, вдавшись до низки адміністративних та військових реформ. Але понад усе він бажав відновити єдність християн, побоюючись, щоб візантійські монофізити не перейшли на бік персів або арабів. Константинопольському патріарху Сергію було доручено розробити з цією метою компромісну догматичну формулу, здатну задовольнити монофізитів, водночас відверто не пориваючи з рішеннями Халкідонського Собору. Патріарх запропонував доктрину моноенергізму, за якою людська природа у Христі є бездіяльною та нейтральною, бо властива їй діяльність (енергія) була поглинута енергією Слова Божого. По суті, це було просто завуальоване монофізитство, тільки замість категорії «природи» на перший план вийшла категорія «енергії».

630 р. імператор нарік Кира Фасизського патріархом Александрійським, поклавши на нього обов’язок досягнути унії з монофізитами, яких було особливо багато в Єгипті. У 633 р. унію було підписано, і народ i у тавернах Александрії гомонів про перемогу монофізитів над халкедонітами. Тільки преп. Софроній здійняв голос на захист вчення про дві природи Христа. Він пішов до Александрії, щоб зустрітися із Киром, та той, уникаючи відкритої сутички, направив старця до Сергія у Константинополь. Після довгих безрезультатних дебатів Софронію було надалі заборонено порушувати питання про природи та енергії.

Повернувшись до Палестини, він був прийнятий народом як опора Православія та обраний патріархом Ієрусалимським саме в той час, коли араби продовжували вторгнення, здійснивши низку завоювань, що всерйоз поставило під загрозу долю імперії. Щойно він був обраний патріархом, Софроній оприлюднив Окружне послання, де наголошував, що усяка природа має власну енергію, відтак Христос має одну Особу, але дві природи з притаманними їм енергіями.

Тим часом, Максим залишався у Карфагені й поступово долучався до догматичної полеміки, підтримуючи свого духовного отця. Не порушуючи заборону дискутувати про дві енергії, він тонко про водив думку, що «Христос по-людськи звершує божественне (тобто чудеса), і по-Божественному людське (тобто живоносні Страсті)». Проте коли 638 р. Іраклій видав едикт (Екфесис), який прямо забороняв казати про дві енергії й наказував усім сповідувати єдину волю у Христі (монофелітизм), преподобний змушений був залишити усамітнення та виступити публічно на захист істини. Оскільки свт. Софроній помер того ж року, Максим залишився найбільш авторитетним сповідником Православія. Як і за часів свт. Афанасія чи свт. Василія Великого, підтримка віри тепер залежала від однієї-єдиної людини.

В обширній кореспонденції, зверненій до папи Римського, до імператора та впливових посадовців, а також у трактатах незрівнянної глибини премудрий Максим демонстрував, що Слово Боже з безмежної любові та поваги до своїх створінь сприйняло людську природу в усій її повноті, анітрохи не зменшивши людської свободи. Мігши вільно ухилитися від Страстей, Він добровільно підкорився як люди на Божому волінню та задуму, Своїми покірливістю та слухняністю відкривши нам шлях до спасіння (Мф. 26:39). Людській свободі, цілковито поєднаний із абсолютною свободою Бога в Особі Христа, таким чином благодаттю було повернуто її природний рух до єднання з Богом та іншими людьми. Максим викладав те, що йому дозволив осягнути його досвід молитви та споглядання, засновуючи своє вчення про обоження людини на богослов’ї Воплочення. Жодному з отців Церкви досі не вдавалося так Ґрунтовно проаналізувати людську свободу та її союз із Богом в Особі Ісуса Христа, а також у житті святих. У св. Максима православна доктрина Воплочення знайшла якнайповніше вираження. Згодом преп. Іоану Дамаскіну залишилося тільки викласти її більш доступним чином, щоб передати прийдешнім поколінням як незмінне Передання.

Сергій Константинопольський помер у 638 р., а новий патріарх Пірр виявився гарячим прибічником нової єресі. Утім, попри всі утиски, значна частина християн опиралася запровадженню царського декрету, тож незадовго до своєї смерті 641 р. Іраклій змушений був визнати поразку своєї релігійної політики. Пірр опинився в немилості після зміни влади і змушений був тікати в Африку.

У Карфагені він вступив у публічний диспут з Максимом на тему Особи Христа (645). Преподобний висвітлив православне бачення таїни нашого спасіння, і бездоганна точність його аргументації змусила патріарха визнати свою помилку. Зрештою Пірр запропонував особисто піти в Рим, щоб там, перед гробом Апостолів анафематизувати монофе літизм. Утім невдовзі він повернувся до своєї блю вотини (2 Пет. 2:22) і втік у Равенну. Папа Феодор негайно відлучив його та засудив у єресі його наступника на Константинопольському престолі, Павла. У відповідь на цю дію папи імператор Констант (641-668), побоюючись, що відкрите протистояння з Римом може дедалі ускладнити політичну ситуацію, вже і так вкрай напружену після арабського завоювання Єгипту, видав Типос (648), що забороняв усім християнам, під страхом суворого покарання, говорити про дві природи та дві волі. Розпочалися переслідування та утиски православних, передусім монахів і друзів преп. Максима.

Тим часом преподобний зустрівся у Римі з новим папою, Мартином I [16 квіт. ], твердо налаштованим підтримувати істинну віру. Святий папа був ініціатором Латеранського собору 649 р., де монофелітизм було засуджено, а царський едикт відкинуто. Найвищою мірою роздратований таким опором, імператор надіслав до Рима екзарха на чолі армії (653). Вони заарештували хворого та безсилого папу й, корстоко з ним поводячись, доставили його у Константинополь. Там його судили, наче злочинця, і, під давши публічному приниженню, вигнали у заслання в Херсонес Таврійський. 

Там сповідник опинився у дуже скрутних обставинах і помер у вересні 655 р. Преп. Максим також був заарештований незадовго до папи, разом зі своїм вірним учнем Анастасієм та іншим Анастасієм, папським легатом (апокрисіарієм) [3 жовт.]. Святий провів довгі місяці у темниці, перш ніж постати перед тим же судом, що так суворо засудив святого папу. Суд над главою православних хотіли представити як політичний процес, тому Максима звинуватили у виступі проти імперської влади, у підтримці завоювання Єгипту та Африки арабами. Крім того, йому закидали, що його вчення сіє розділення Церкві.

Перебуваючи духом у Богові й сповнений любові до ворогів, святий із незворушним спокоєм відповідав на наклепи, спростовуючи звинувачення у проповіді якогось особливого вчення. Він проголосив, що ладен увірвати молитовне спілкування із усіма патріархами світу й навіть померти, радше ніш обтяжити сумління зрадою віри. Усі троє звинувачуваних були засуджені на заслання: Максима відправили у Ві зію (Фракія), його учня Анастасія – у Перверу, а іншого Анастасія – у Месемврію. Попри крайні злидні, що y чекали на них, вони не втрачали радості, страждаючи за ім’я Господне, в очікуванні на воскресіння.

Дізнавшись під час судового процесу, що новий папа, Євгеній І, готовий прийняти компромісну формулу, яка передбачала наявність у Христі якоїсь третьої енергії, св. Максим написав догматичне по слання. Завдяки цьому тексту римський народ повстав, змусивши папу обійтися без згоди імператора на його інтронізацію. Збагнувши, що йому не вдастся підкорити православних, доки він не зламає Максима, імператор надіслав до нього єпископа Феодосія з двома придворними. Страждання у засланні й тривале ув’язнення не послабили самовладання святого сповідника. Він без зусиль відповів на усі їхні аргументи, знов сповідав православне вчення і зрештою зі сльозами благав імператора та патріарха покаятись і повернутись до правої віри. Після кожної відповіді святого царські посланці кидалися на нього, немов дикі звірі, осипаючи його лайками та покриваючи плювками.

Після того св. Максима перевели у Перверу, де він протягом шести років перебував в ув’язненні разом із Анастасієм. У 662 р. сповідника знову притягли до суду, цього разу перед Константинопольським патріархом та його синодом. Максима запитали: «То якої Церкви ти належиш: Константинопольської? Римської? Антіохійської? Александрійської? Єрусалимської? Адже ось – усі вони єдині з нами». 

Максим відповів: «Кафолична (тобто вселенська) Церква це правдиве і спасенне сповідання віри у Бога все ленної». Йому загрожували смертю, та він відказав: «Хай звершиться наді мною те, що Бог визначив передвічно, і принесе Йому славу, що належить Йому раніше всіх віків!».

Осипавши Максима та його соратників прокляттями та лайкою, члени церковного трибуналу віддали їх міському префекту. Той засудив страждальців на бичування та велів відтяти їм язик та правицю, за допомогою яких вони сповідували віру. Залитих кров’ю, їх провели вулицями міста, по тому префект відправив їх на далекий Кавказ, у Ла зік, де вони були ув’язнені в різних фортецях. Там 13 (26) серпня 662 р. у віці 82 років преп. Максим остаточно возз’єднався зі Словом Божим, Якого він так возлюбив і живоносні Страсті Якого він насліду вав своїм сповідництвом та мучеництвом. Кажуть, що кожної ночі три лампади, символ Святої Трійці, самі собою запалюються над його гробом.

Чесна десниця святого Максима зберігається у монастирі Ап. Павла на Горі Афон.

Молитвами святих Твоїх

Господи Ісусе Христе

помилуй нас!

Амінь

Джерело “Житія святих укладені на Святій Горі Афон. Синаксар. Т.2. Лютий”

Видання здійснена за підтримки Фонду пам`яті Блаженнішого Митрополита Володимира