ІСТОРІЯ УАПЦ. Частина 8. НОВІТНЄ ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ
Із книги “Історичний шлях УАПЦ”. Олександер Воронин
Видавництво “Воскресіння”, Кенсінгтон, США, 1992
КОМІТЕТ ЗА ВІДНОВЛЕННЯ УАПЦ НА УКРАЇНІ
Перший вогник руху за визволення поневоленої Української Автокефальної Православної Церкви з московської неволі спалахнув 15 лютого 1989 року. Того дня Ініціативний комітет у Києві на чолі з отцем Богданом Михайлечком опублікував звернення до Верховних Рад СРСР та УРСР і до міжнародної християнської громадськості. Нагадавши про довголітню неволю і безправність Української Церкви під пануванням Москви, п’ять засновників комітету висловили і обґрунтували вимогу відновлення її повної автокефалії: «Ієрархія Російської Православної Церкви… і досі не визнає: існування окремішньої релігійної традиції… з її культурою, мовою, обрядовістю… Православна Україна не може миритися з такою антиєвангельською, антиканонічною практикою. Як кожна цивілізована нація, ми маємо невід’ємне право на свою незалежну автокефальну Православну Церкву».
Протягом року ця ініціатива розгорнулась в рух за національно-церковне відродження. Початки були нелегкі. На Великдень 1989 року заснована у Києві українська православна громада відправила святкове богослужения у приватному домі. Це була перша українська відправа в столиці України з 1943 року. Але на початку червня київська міська влада відмовилась зареєструвати парафію УАПЦ на Подолі, мотивуючи це тим, що «такої Церкви, як УАПЦ, ніколи не було і немає, а тому неіснуючої Церкви зареєструвати не можна». Це — дослівне повторення шовіністичної тези, яку залюбки висловлював московський екзарх України митрополит Філарет.
СПАЛАХ ВІДРОДЖЕННЯ
Віховою датою в історії новітнього відродження УАПЦ стало свято Преображення Господнього 19 серпня 1989 року. У той день парафія апостолів Петра і Павла у Львові проголосила про свій вихід з підлеглості Московському патріархові і створила першу діючу громаду Української Автокефальної Православної Церкви. У заклику до ієрархії, духовенства, церковнослужителів та віруючих, підписаному понад 1800 особами на чолі з настоятелем, отцем Володимиром Яремою, рішуче наголошено: “Патріархи чужинці не наведуть у нашому домі ладу. Це мусимо зробити ми самі”.
20 жовтня 1989 року до відродженої Української Автокефальної Православної Церкви приєднався і очолив її єпископ Іоан Боднарчук, що вийшов з підпорядкування Московській патріархії. Висловлюючи почуття тих, хто прагне незалежності Рідної Церкви, він, у зверненні “До усіх християнських синів і дочок українського народу”, виголошеному на своїй першій Божественній Літургії в ролі архипастиря УАПЦ, закликав «нарешті, усвідомити те, що пора вже самому стати господарем у своєму домі, без вказівок і керівництва зі сторони, а направду вільними, направду самостійними. Під домом твоїм, Україно, я розумію храм, твою Церкву Українську Незалежну Самостійну, тобто Автокефальну Церкву».
Дальший розвиток Української Автокефальної Православної Церкви пішов швидким темпом. У Львові створено Церковну Раду — керівний орган відродженої Церкви, прийнято статут УАПЦ. До УАПЦ почали приєднуватись парафії Російської Церкви на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині і Волині. Поставали окремі українські автокефальні православні громади на Східній Україні. До кінця 1989 року Українська Автокефальна Православна Церква мала вже понад 100 парафій.
9 грудня 1989 року у Києві засновано Всеукраїнське Православне Братство св. апостола Андрія Первозваного, яке стало дійовим центром відродження Церкви. На початку 1990 року почали засновуватись крайові та місцеві Братства у західних, а згодом і в інших областях України. Великою мірою завдяки ініціативам та старанням Братств, Українська Автокефальна Православна Церква ставала щораз то більш видимою у Києві та інших містах України. Відбувались прилюдні богослуження, відзначення пам’яті визначних постатей української церковної і національної історії. Священики УАПЦ брали участь в загально-громадських урочистостях, відкривали молитвою з’їзди. 10 березня у Києві відбулась перша православна Літургія у церкві св. архистратига Михаїла на території Музею народної архітектури і побуту. Відтоді служби відправляються там щонеділі. У Львові, крім парафії-піонера свв. апостолів Петра і Павла, на початку 1990 року було вже кілька українських автокефальних православних громад, включно з історичною Успенською церквою. 22 січня до УАПЦ перейшло одночасно понад 200 парафій на Івано-Франківщині, а за їхнім прикладом пішло багато інших громад у Галичині. Сумним побічним наслідком цього швидкого росту УАПЦ став міжконфесійний конфлікт між православними українцями і українцями греко-католиками, що триває ще й досі.
РЕАКЦІЯ РПЦ
Російська Православна Церква спочатку зреагувала на відродження УАПЦ традиційними заборонами у священно-служінні, відлученням від Церкви. Коли ж це не зупинило національно-церковного руху, Церква-поневолювач почала йти на поступки: дозволено відправляти богослуження і виголошувати проповіді українською мовою, де того бажає більшість парафіян, видано українською мовою Новий Заповіт і требник. У Києві відкрито духовну семінарію, хоч теж майже повністю з російською мовою викладання.
В кінці січня 1990 року Архиєрейський Собор Московської патріархії, усвідомивши факт серйозної загрози її пануванню над Православною Церквою в Україні, пішов ще далі — Український екзархат перейменовано на Українську Православну Церкву, створено Синод з п’яти єпископів, як власний орган церковного управління. Висловлювались обіцянки більшої самостійності церковно-релігійного жили.
Ці облудні кроки Російської Православної Церкви, спрямовані на загальмування розвитку відродженої національної Церкви українського народу, не принесли бажаних наслідків: національно свідомим українцям було ясно, що це — лише зміна вивіски на тій самій старій церковній будівлі. То ж вони продовжували швидким темпом відбудовувати свою тисячолітню Українську Автокефальну Православну Церкву.
СТВОРЕННЯ ВЛАСНОЇ ІЄРАРХІЇ
31 березня 1990 року у житті відродженої Церкви сталась подія історичної ваги: архиєпископ Іоан разом і двома іншими канонічний єпископами висвятили для УАПЦ нового єпископа — владику Василія, призначеного на Тернопільсько-Бучацьку кафедру. «Хіротонія стала знаменною подією серед віруючих, — розповідав очевидець. — Чуючи урочисті звуки дзвонів, радісні люди повсюди виходили з будинків на вулиці та подвір`ї… Поістину зворушлива, урочиста і епохальна подія». 8 квітня відбулась хіротонія єпископа Івано-Франківського і Коломийського Андрія. Українська Автокефальна Православна Церква стала ієрархічно завершеною, а її життєвість забезпеченою. Розбудова власної ієрархії тривала у наступні місяці. 28 квітня висвячено єпископа Чернівецького і Хотинського Данила, 29 квітня — єпископа Ужгородського і Хустського Володимира, 19 травня — єпископа Луцького Миколая, 25 травня — єпископа Чернігівського і Сумською Романа, а 15 вересня — єпископа Рівненського і Житомирською Антонія. Первісні призначення деяких ієрархій були пізніше змінені; процес поділу Церкви на єпархії не закінчений ще й донині.
ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ СОБОР УАПЦ
5-6 червня 1990 року у Києві відбувся Всеукраїнський Собор УАПЦ з участю понад 700 делегатів з усієї України, серед них 7 єпископів на чолі з архиєпископом Іоаном і понад 200 священиків. Собор формально затвердив факт відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні та ухвалив історичне рішення про піднесення її до рівня патріархату. Так, вперше в історії, Українська Православна Церква одержала право честі, належне Церкві кожного народу. Першим патріархом Київським і всієї України обрано митрополита Мстислава, що очолює Українську Автокефальну Православну Церкву в діаспорі і носить титул місцеблюстителя Київського митрополичого престолу. Архиєпископу Іоанові надано титул митрополита Львівського і Галицького.
Всеукраїнський Собор прийняв ряд інших важливих постанов, в яких утверджується автокефальний статус Української Православної Церкви та проголошуються її засади. Визнано недійсним акт приєднання Української Церкви до Московської у 1686 році, як такий, що суперечить канонам Вселенської Православної Церкви. Проголошено недійсними і неканонічними всі санкції, накладені на владику Іоанна Синодом Російської Православної Церкви. Підтвердивши засаду незалежності Української Автокефальної Православної Церкви від будь-якого чужого церковного центру, Собор підкреслив, що відроджена УАПЦ, керуючись українськими історичними традиціями, «проголошує незмінно толерантне ставлення до всіх віровизнань, християнських конфесій та автокефальних Церков і закликає до злагоди і любові». Учасники Собору заявили про невідкладну потребу духовного оновлення та нової християнізації України. Українській мові, яку в соборній постанові названо «однією з найдосконаліших мов світу в колі слов’янської групи мов», надано статус «мови богослужіння УАПЦ». Прийнято постанову про розвиток духовної освіти. Ухвалено заснувати при УАПЦ закордонний відділ для зв’язків з іншими автокефальними Православними Церквами.
Історичною подією у зв’язку з Всеукраїнським Собором УАПЦ був дозвіл влади відслужити молебень перед відкриттям Собору та вдячний молебень після його закінчення у святій Софії. Вперше після 1934 року, коли древня святиня нашого народу була закрита і пограбована, в її стінах полинула молитва подяки Богові за Його велику паску. Хресний хід 5 червня від Софійського майдану до місця Собору залишиться в пам’яті киян незабутнім спогадом.
ПАТРІАРША ІНТРОНІЗАЦІЯ
Запрошений на Всеукраїнський Собор митрополит Мстислав не міг прибути, бо не одержав в’їзної візи. Не змінило ситуації і обрання його патріархом Київським і всієї України: візу не видавали чотири місяці. А влада, незважаючи на численні звернення, уперто відмовлялась визнати і зареєструвати УАПЦ. І лише постійний тиск з боку віруючих та Всеукраїнського Православного Братства, який включав ланцюгове голодування протягом серпня-вересня, пікети, мітинги і петиції, а також зусилля групи депутатів з демократичного блоку Верховної Ради УРСР, зламали опір ворожих УАПЦ сил.
2 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР визнала і узаконила Українську Автокефальну Православну Церкву по всій Україні. 19 жовтня патріарх-елект Мстислав прибув до Києва, де його радісно зустрічали тисячі віруючих. Знову відкрилась брама Софійського собору, і владика Мстислав відправив у ньому вдячний молебень. Протягом понад місячного перебування на Україні перший український патріарх об’їхав багато місцевостей; під його керівництвом відбувся собор єпископів УАПЦ.
18 листопада в Софійському соборі при участі тисяч віруючих, що по вінця виповнили майдан навколо храму, патріарха Мстислава урочисто введено на Київський патріарший престол.
ЗРІСТ І РОЗВИТОК УАПЦ
1991 рік був роком дальшого становлення та утвердження Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Наприкінці березня до Києва повернувся патріарх Мстислав і цим разом провів на Україні понад чотири з половиною місяці. Він багато подорожував, відвідував громади віруючих в різних місцевостях України, очолював релігійні та національні святкування, провадив переговори у справі розвитку УАПЦ з представниками влади. Під час його перебування в Україні створено патріаршу канцелярію з рядом комісій. Ієрархія УАПЦ збільшилась у 1991 році на трьох єпископів: 23 червня рукоположено єпископа Кам’янець-Подільського і Хмельницького Антонія, 30 червня — єпископа Лубенського Полікарпа, а 21 липня — єпископа Дніпропетровського і Запорізького Пантелеймона.
Протягом року продовжувалось поширення Української Автокефальної Православної Церкви на Поділлі, Волині та в областях Східної і Південної України. Після довгої боротьби, одержали у своє розпорядження храми парафії у Харкові, Чернігові, Житомирі, Одесі та багатьох інших містах; розгортається будівництво нових храмів. УАПЦ передано трапезну церкву св. Івана Богослова — єдину, що уціліла з комплексу Золотоверхого Михайлівського монастиря у Києві. В кінці жовтня 1991, як результат прилюдного голодування, влаштованого групою віруючих, влада повернула УАПЦ Свято-Андріївський собор, і 2 листопада там відбулась перша Літургія.
МІЖКОНФЕСІЙНІ КОНФЛІКТИ
У своєму становленні на Східній Україні Українська Автокефальна Православна Церква постійно зустрічається з шаленим опором з боку так званої Української Православної Церкви, очоленої митрополитом Філаретом. Протягом 1991 року були численні випадки, коли партократична влада на місцях, сприяючи УАПЦ, відмовляла українським автокефальним громадам в реєстрації та наданні їм храмів чи інших приміщень для богослужбових відправ, або погоджувалась лише після довгих зволікань. У багатьох місцевостях становище не змінилось навіть після проголошення незалежності України та історичного референдуму 1 грудня.
У західних областях України, де Українська Автокефальна Православна Церква найчисельнішою і найсильніша, церковне життя проходить в умовах трагічного міжконфесійного конфлікту. Греко-Католицька Церква, яка спочатку вітала відродження незалежної Української Православної Церкви, різко змінила свою позицію, коли стало ясно, що сотні колишніх греко-католицьких парафій у Галичині зовсім не зацікавлені повертатися під владу Риму. Гаслами войовничих католицьких кіл стали «Галичина католикам! Православні за Збруч!» УГКЦ домагається повернення їй усіх храмів, що належали їй до 1946 року, коли Греко-Католицьку Церкву було насильно ліквідовано і приєднано до Російської Православної Церкви. При цьому повністю ігнорується воля парафіян багатьох громад, які повернулись до предківської Православної віри і хочуть у ній залишатися. Логічний і справедливий тимчасовий вихід з цього складного становища — почергові відправи богослужень двома віровизнаннями у тому самому храмі до часу, коли для меншості спільними зусиллями буде побудовано власний храм — часто не має успіху з огляду на войовничий конфесійний фанатизм. З різних місцевостей Західної України раз-у-раз надходять повідомлення про насильство, сутички, непримиренну ворожнечу. Деякі виразно упереджені органи влади на Львівщині й Івано-Франківщині, а також преса, активно підтримують католиків за рахунок православних.
УАПЦ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ
Провал комуністичного путчу в Москві докорінно змінив ситуацію на Україні в усіх сферах житті захопивши й церковно-релігійну ділянку. Bсеукраїнське Православне Братство виступило уже в перший день перевороту з засудом намагання повернути країну до диктатури. 24 серпня ієрархи і священики УАПЦ привітали проголошення незалежності України вдячними молебнами у храмах по всій країні. У нових обставинах перспективи розвитку Української Автокефальної Православної Церкви стали набагато світлішими, незважаючи на те, що адміністративно-бюрократичний апарат великою мірою залишився на місцях і продовжує свою уперту обструкцію. Безумовно кращими виглядають її перспективи в майбутньому. У незалежній українській державі незалежна Православна Церква українського народу буде магнітом, що притягатиме до себе дедалі більше віруючих, які, відзискавши свою національну свідомість і гордість, повертатимуться в лоно Церкви-матері.
Натомість, підпорядкована Москві Українська Православна Церква у нових умовах неминуче втрачатиме ґрунт під ногами. Ця нова дійсність примусила митрополита Філарета до нового пристосування і, замість наполегливо підтримувати, як раніше, збанкрутований Союз, він раптово; почав висловлювати підтримку незалежності. Щобільше, Собор УПЦ в Києві 1-3 листопада 1991 року ухвалив просити Московського патріарха Алексія II та єпископат Російської Православної Церкви «дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію». Цей крок був явним намаганням знайти для УПЦ нову базу на Україні, а одночасно підірвати Українську Автокефальну Православну Церкву — дійсно незалежну переємницю Київської митрополії святого) Володимира Великого. Але навіть автокефалія не врятує Церкви митрополита Філарета, якщо своїм духом вона лишатиметься чужою і ворожою національним прагненням українського народу.