Завтра, 6 вересня, у чотирнадцяту неділю після П’ятидесятниці, за Божественною літургією читається притча про весільний бенкет. Цар справляє весілля синові й посилає слуг до званих. Звані не йдуть: один подався на поле, другий до торгівлі своєї, а решта повелася з посланцями так, що про це важко читати. І тоді звучить наказ, який визначив собою всю подальшу історію Церкви: «Тож підіть на роздоріжжя, і кого тільки спіткаєте, кличте їх на весілля» (Мт. 22:9).

Зверніть увагу на напрям руху. Не гості шукають дорогу до царя — цар посилає по гостей. Не людина мусить якось дістатися до бенкету — слуга мусить вийти й покликати кожного, кого зустріне на дорозі. Церкви, яка сидить у своїх стінах і чекає, поки до неї дійдуть, у цій притчі просто немає.

Це не поетичний образ, а робоча настанова, і Церква виконувала її буквально впродовж двох тисяч років.

Як це виглядало раніше

У Римі кілька століть тримався звичай, який історики звуть fermentum: єпископ посилав частку освячених Дарів священникам, що служили в інших храмах міста. Пресвітери фізично були в іншому місці, і саме тому знадобився видимий знак того, що Євхаристія в місті одна. Церква не сказала їм «приходьте до кафедри» — вона послала до них.

Українські монастирі століттями вели пом’яники, грубі книги родових імен. Записи надходили з дуже далеких місць — через купців, прочан, випадкову оказію. Нікому не спадало на думку вимагати від жінки з-під Чигирина особисто дійти до Києва, аби її чоловіка згадали біля престолу, і ніхто не вважав таку записку меншовартісною. Церква вже тоді знала: важить не спосіб доставки імені, а те, чи є кому промовити його перед Богом.

Так само поставали похідні храми в козацьких таборах, так само священник ішов у карантинне село, у шпиталь, у в’язницю, на заслання. Це один і той самий рух, і в ньому немає нічого нового. Церква завжди йшла туди, куди людина дійти не могла.

Що змінила війна

Війна триває з 2014 року. За ці роки вона поступово відібрала в мільйонів наших вірних найпростішу річ — можливість прийти до свого храму.

Спершу це були люди з Криму й Донбасу, які виїжджали, лишаючи позаду свою парафію, свого священника і своє кладовище. Потім додалися прифронтові громади, де храм зруйновано або дорога до нього прострілюється. Потім — ті, хто виїхав за кордон і опинився серед служби чужою мовою і за чужим розпорядком. Далі — люди, замкнені в квартирах віком, пораненням, доглядом за лежачим. І окремо — наші воїни, для яких найближча Літургія за двісті кілометрів і за лінією, якої не перетнеш.

Перед цим Церква мала чесний вибір. Можна було сказати: приходьте, коли зможете, ми на місці. А можна було зробити те, що велить завтрашня притча, — вийти на роздоріжжя.

Онлайн-послуги нашого сайту — це і є вихід на роздоріжжя. Записка за здоров’я, записка за упокій, свічка, пожертва на храм. Це не поступка сучасності й не данина технологіям. Це та сама дія, що й посланий у чуже місто fermentum, і той самий пом’яник, тільки нинішньою дорогою.

Що при цьому не змінилося нічого

Тут потрібна повна ясність, бо непорозуміння в цьому місці шкодить людям.

Таїнство в мережу не переноситься, і ніхто його туди не переносить. Літургія звершується там, де звершувалася завжди: у храмі, на престолі, руками священника, з реальною просфорою і реальною Чашею. Коли на проскомидії виймають частку і промовляють ім’я, а наприкінці Літургії ця частка опускається в Чашу зі словами про омиття гріхів чесною Кров’ю, — тіснішої єдності християнство не знає взагалі. Людина в цю хвилину може спати, їхати, лежати під крапельницею або стояти на позиції. Її ім’я вже там.

Через екран змінюється тільки дорога, якою ім’я туди приходить. Раніше цією дорогою була ваша рука, тепер нею може бути телефон. Кінцева точка та сама, і дійсність поминання від способу подачі не залежить ніколи.

Межа теж існує, і Церква її не приховує. Причастя потребує тіла: до Чаші не підійдеш через екран, і жоден пристрій не замінить руки священника, який покладе на голову епітрахиль. Онлайн не замінює храму. Він є мостом до храму для того, кому дорога перекрита, і тільки в цій якості має сенс.

Найважчі імена

Окремо про полонених і зниклих безвісти, бо саме тут родини найчастіше ламаються.

У цій тиші найстрашніший навіть не біль, а спокуса перестати вимовляти ім’я, щоб не роз’ятрювати рану. Церква подає такі імена за здоров’я, і за цим стоїть тверда позиція: доки немає достовірного свідчення про смерть, людина жива, а надія тут не самозаспокоєння, а форма віри. Доки в храмі звучить ім’я, людина не забута ані Богом, ані нами. Часто це єдине, що близькі можуть зробити для неї щодня, — і Церква мусить зробити так, аби вони могли це зробити звідусіль.

Той, хто не зійшов зі свого місця

Завтра Церква згадує ще й чудо Архістратига Михаїла в Хонах. У храмі над цілющим джерелом був тоді один чоловік — паламар Архип, без сану, без впливу і без жодної змоги спинити воду, яку навмисне спрямували на святиню. Він не пішов, а став на молитву, і, за переданням, Архістратиг ударив жезлом по скелі, камінь розступився, і потік пішов у розколину.

Ця пам’ять стоїть поруч із притчею не випадково. Слуги виходять на роздоріжжя кликати всіх — а Небо приходить до того, хто зі свого місця не зійшов. Обидва рухи назустріч один одному, і разом вони й описують те, чим Церква має бути в час війни.

Завтра в храмах Православної Церкви України звершиться Божественна літургія.

Хто може прийти — приходьте і станьте в храмі за себе й за тих, хто вже не дійде. Хто прийти не може з будь-якої причини, і найменше нам хотілося б, аби ви цю причину комусь пояснювали, — подайте імена через сайт. За здоров’я, за упокій, за тих, про кого немає звісток. Завтра вранці ці імена промовлять біля престолу так само, як промовляють імена тих, хто стоїть поруч.

Церква там, де її люди. Інакше вона не виконала б наказу, який почує завтра з амвона.

Святий архистратиг Михаїл увійшов в історію спасіння як оборонець Божої правди та поборник диявольських сил. Саме тому він і сьогодні залишається прикладом мужності й непохитності у боротьбі проти зла і будь-якої несправедливості та взірцем здійснення Божої волі у всіх обставинах життя для кожного християнина та християнки. Особливо це стосується кожного із нас, які покликані тримати свій фронт боротьби у цій війні не лише на передовій, але й у власному серці.

Тому напередодні свята звернімося до Архістратига Михаїла — небесного воєначальника, захисника Церкви та заступника людей.

Молитва до святого Архістратига Божого Михаїла:

Святий і великий Архангеле Божий Михаїле, несповідимої і пресущної Тройці перший в Ангелах предстоятелю, роду ж людського заступнику і охоронителю, що скрушив з воїнством своїм главу прегордого Денниці на небесах і посоромлюєш злобу і підступи його на землі!
До тебе вдаємося з вірою і тобі молимося з любов’ю: будь щитом непорушним і огорожею твердою Святій Церкві і Православній Вітчизні нашій, захищаючи їх вогняним мечем твоїм від усіх ворогів видимих і невидимих.
Не позбав же, о Архангеле Божий, допомоги і заступництва твого і нас, що прославляємо сьогодні святе ім’я твоє: ми ж хоч і багатогрішні є, але хочемо не в беззаконнях наших загинути, а навернутися до Господа і оживленими бути від Нього на діла благі.
Осяй розум наш світлом лиця Божого, що завжди сяє на вогнеподібному чолі твоєму, щоб ми могли розуміти, що є воля Божа про нас блага і довершена, і бачити все, що нам подобає творити, а що ненавидіти і відкидати.
Зміцни благодаттю Господньою слабку волю і немічну силу нашу, щоб, утвердившись у Законі Господньому, ми перестали перейматися земними помислами і похітливими думками.
Над усім цим виблагай нам з висоти, Господній Архангеле, дух істинного покаяння, нелицемірну печаль у Бозі і скрушення за гріхи наші, щоб останок днів життя нашого ми прожили у виправленні вчинених нами провин зі сльозами віри і сердечного покаяння, подвигами чистоти і святими ділами милосердя.
А коли наблизиться час кончини життя нашого, не залиш нас, Архангеле Божий, беззахисних проти духів злоби піднебесних.
Щоб, захищені тобою, без перешкод досягли ми преславних осель райських, де немає ні скорботи, ні зітхання, але безкінечне життя, і сподобились побачити пресвітле лице Всеблагого Господа і Владики нашого.
Слава Тобі, Найдорожчий Визволителю наш, що за превелику любов Твою до нас, недостойних, Ти благозволив послати нам Ангелів Твоїх для спасіння нашого.
Амінь.