Жінка стоїть біля свічкового ящика вже хвилин п’ять і не наважується запитати. Потім усе-таки повертається до жінки за прилавком і каже упівголоса, ніби зізнається в чомусь незручному: «А в вас є щось таке, ну, оберіг, синові дати? Він у понеділок від’їжджає». І поки їй відповідають, вона стоїть із такими очима, наче боїться, що зараз почує лікарняний діагноз.

Такі розмови в церковних лавках тепер щоденні. За останні роки в храмі змінилося саме питання, з яким приходять люди. Питають не про піст і не про те, коли сповідатися, а про те, що можна дати в дорогу — і чи можна православному носити оберіг узагалі, чи це вже забобон, чи не гріх це часом. Питає мати, у якої син на навчанні. Питає дружина, яка збирає чоловіка після відпустки й нишком кладе йому щось у бічну кишеню розвантаження, поки він курить надворі.

За цим питанням стоїть одне й те саме, дуже просте: людина хоче зробити бодай щось для того, кого не може захистити власними руками. І Церква не має права відмахнутися від такого питання жартом чи сухою цитатою.

Почнімо з чесного. Річ сама по собі нікого не рятує — ні шкіра, ні срібло, ні освячена ладанка; куля не розбирає, що в кого на зап’ясті. Якщо людина вірить, що предмет захищає сам, це вже не християнська віра, і Церква такого не благословляє, скільки б це не було зрозуміло по-людськи. Але між забобоном і байдужістю лежить величезний простір, у якому Церква жила дві тисячі років, і в цьому просторі є ікона, хрест, свічка, освячена вода — усе те видиме, через що Бог дає нам невидиме, бо ми не безтілесні духи й потребуємо, щоб благодать мала форму, до якої можна доторкнутися.

Наші прадіди це розуміли краще за нас. Вони не богословствували, а зашивали образок у підкладку, вкладали синові вузлик землі з-під батьківської хати, вишивали сорочку так, щоб кожен стібок лягав із молитвою, і жоден із них не думав, що нитка чи полотно мають власну силу. Козак ішов у похід із ладанкою на грудях, стрілець ніс материн хрестик, і сьогоднішній боєць носить те саме, тільки зроблене інакше — кишенькова ікона в нагрудній кишені, шкіряний браслет із хрестиком на руці, ладанка на шнурку разом із жетоном.

Саме тому церковні обереги в православній традиції ніколи не були амулетами: на них хрест, молитва або ім’я святого покровителя, і без цього знаку річ лишається просто прикрасою. Освячення довершує справу — тільки треба розуміти, що це не «зарядка» предмета енергією, а молитва Церкви над річчю і над тією конкретною людиною, яка її носитиме. Священник просить благословення не на шкіру й не на метал, а на життя того сина, того чоловіка, тієї дитини.

Ті, хто працює в церковних лавках, добре знають, що беруть для фронту. Беруть непомітне й міцне, темну шкіру без блиску, бо на позиції все, що виблискує чи дзвенить, стає ворогом; беруть маленькі кишенькові ікони, які не заважають під бронежилетом, і шкіряні браслети чоловічі з хрестиком, які витримують воду, бруд і місяці без зняття. Найчастіше просять зробити гравіювання, і от тут починається те, від чого в майстра іноді тремтять руки: пишуть ім’я святого покровителя, дату вінчання, позивний, рядок дев’яностого псалма — того самого, який тримав людей у страшніші часи, ніж наш: «Впаде біля тебе тисяча, і десять тисяч праворуч тебе, але до тебе не наблизиться». А бувають замовлення на одне слово, і слово це — «повернись».

Шкіряний браслет із гравіюванням після цього перестає бути товаром. Це вже лист, який людина носить на собі й перечитує пальцями, коли поруч нікого немає. Матері замовляють браслет-оберіг для сина з іменем ангела-охоронця, дружини часто беруть парні, з однаковим написом, — не з сентиментальності, а щоб кожного дня, застібаючи його вранці, згадати, за кого сьогодні молишся.

Про молитву варто сказати окремо, бо саме вона тут головна, а не річ. Афонські отці розрізняли молитву, яку читають, і ту, яка починається там, де слова вже закінчилися; преподобний Ісаак Сирін називав мовчання таїнством майбутнього віку. Матері наших воїнів дійшли до цієї молитви без жодних книг — через страх. Коли немає звістки третій день, будь-які слова випадають самі, і лишається одне-єдине прохання, без порядку й без форми: щоб серце тієї людини билося далі, щоб не перестало. Старець Паїсій Святогорець казав, що молитва матері має особливу силу, бо мати молиться болем, а не звичкою, і він же радив тим, хто мучиться за рідних, найважче з можливого — не вимагати в Бога звіту, а віддати Йому людину.

Війна ділить родину надвоє: одна частина стоїть на позиції, друга стоїть перед іконою, і обидві несуть свою службу, хоч друга частина майже завжди вважає, що не робить нічого. Це неправда, і Церква це знає з власного досвіду облог, неволі й окупацій — тил тримається молитвою тих, хто чекає. Жінка, яка живе між двома дзвінками, робить справжню роботу; дитина, яка перед сном каже «Господи, збережи тата», робить справжню роботу. І коли така родина дає своєму воїнові щось на руку, це не марновірство — це спроба передати далі те єдине, що вони мають.

Церковні лавки при храмах саме для цього й існують: там немає випадкових речей, усе має церковний зміст і освячується. При Андріївській церкві в Києві така лавка називається «Щедрик» і працює вже не тільки в храмі, а й онлайн, із доставкою по всій Україні, тож замовити оберіг для воїна чи для рідної людини можна з будь-якого міста, навіть якщо поруч немає відкритого храму. Є окремий розділ для військовослужбовців — кишенькові ікони, образки в дорогу, ладанки, хрестики; є браслети-обереги, шкіряні, чоловічі та жіночі, є шкіряні браслети з гравіюванням на замовлення, іменні ікони з іменем святого покровителя, а також свічки, ладан і лампадна олія для домашньої молитви. Але річ — це тільки половина справи, і будь-яка людина за прилавком скаже вам те саме: друга половина починається вдома, перед іконою, і триває щодня, а не тоді, коли стало страшно.

Ми нічого не гарантуємо, бо гарантувати життя людини не може ніхто, і воно в руках Божих — тільки там. Але ми можемо молитися, можемо дати рідній людині видимий знак цієї молитви, і можемо віддати Богові свою тривогу, бо самі ми її однаково не втримаємо. Афонські отці називали це покладанням на волю Божу, і це не пасивність, а найвища форма мужності, яку взагалі знає людина: зробити все, що в твоїх силах, а потім відпустити.

Господи Ісусе Христе, Сину Божий, збережи наших захисників. Нехай серце кожного з них б’ється далі. Поверни їх додому живими.