Тісно співпрацюючи з Блаженнійшим Митрополитом Мефодієм впродовж десятка років, я чула чимало розмов про майбутнє Української Церкви. І ці розмови завжди завершувалися двома висновками — про необхідність канонічної автокефалії та те, як Церква має розвиватися надалі — після того, як така автокефалія стане реальністю.

Як свідчить владика Олександр (Драбинко), Предстоятель УПЦ Блаженнійший Митрополит Володимир вважав, що «канонічна автокефалія відбудеться, але не за його життя». Митрополит Мефодій був налаштований оптимістичніше. Він сподівався дожити до моменту, коли Українська Церква отримає належне їй місце у диптиху Помісних Православних Церков. «От побачиш, — говорив він, хитро спозираючи на співбесідника, — ми ще побачимо і визнання нашої автокефалії, і багато іншого».

«Автокефалія» — термін, сенс якого довгий час лишався для мене незрозумілим. Я сприймала його як синонім «церковної незалежності». Але не до кінця розуміла, чим відрізняється автокефалія «визнана» і «самопроголошена», який механізм її надання, а, головне, чому довкола цього питання точаться такі гострі та довгі дискусії.

«Ваше Блаженство!» — спитала я свого часу владику Мефодія, ну, поясніть мені «людською мовою», чому саме без автокефалії неможливий розвиток Української Церкви?» Звісно, я розуміла, що таке російський імперіалізм і могла й сама в певний спосіб відповісти на своє питання. Тим не менше, мені було цікаво почути відповідь з уст самого владики.

«Ну, от дивись… — Блаженнійший міг переходити на «ти», захоплюючись темою, — автокефалія це по суті право «бути собою». Вона мала би бути у християнському світі нормою. Ти народилася на світ і сприймаєш право «бути собою» як певну норму. У тебе своє ім’я, своє неповторне лице, ти дивишся на світ у свій, притаманний лише тобі спосіб… Здавалося б цілком зрозуміло, що «ти — це ти», а не хтось інший. Але мине час, ти подорослішаєш, на тебе почнуть дивитися з пожаданням, твоєю красою захоплюватимуться… і раптом у твоєму житті виникне «унікальна пропозиція». Тобі запропонують вплив, владу, багатство. «Все це буде твоє», — почуєш ти, — «однак, щоб отримати усі ці дари долі, потрібно виконати одну невеличку умову — припинити «бути собою» і стати іншою людиною, кимось іншим».

Блаженнійший добре знав мою вперту вдачу, і розумів, як би я відповіла на таку пропозицію. «От бачиш, — продовжував він, — насправді найбільша розкіш, це не кошти і не посади, а можливість лишатися собою — лишатися собою навіть тоді, коли це вкрай важко і невигідно».

«Православ’я скрізь ніби однакове. У нас немає свого віровчення, або свого канонічного кодексу. Все це свого часу було сформульовано у Візантії. Там були сформульовані догмати, там були визначені межі ортодоксії та єресі, там, грецькою мовою, були записані священні канони, за якими досі живе Православна Церква. А тепер зайди до нашого храму. Поглянь на іконостас, вслухайся у мелодику співу, окинь оком молільників. Скрізь — український дух, скрізь наше мистецтво, наші традиції, в усьому помітний вплив українського генію».

Владика захоплювався візантійською традицією. В його особистій бібліотеці зберігалися десятки томів з творами Візантійських Отців, він любив історію Давньої Церкви, що рясніла драматичними історіями протистояння ієрархів та імператорів, греків та варварів. Але заразом він надзвичайно любив українську християнську традицію, в якій був вихований.

«У мене були всі шанси стати єпископом в Російській Церкві, — розповідав він, — а це, своєю чергою, означало можливість комфортного життя. Але коли нарешті в Україні розпочався автокефальний рух, я не довго думав про те, чи приєднуватися до Автокефальної Церкви. РПЦ була Церквою, за якою стояли спецслужби і кошти. Там було все — історичні храми, дорогі облачення, симпатії владоможців і кошти, кошти, кошти… А наші? А УАПЦ? На цій стороні була лише історична правда і купка патріотично налаштованих інтелігентів, які, щиро кажучи, не до кінця розуміли щó таке Церква».

«Я приєднався до Автокефальної Церкви, бо розумів, що це єдиний спосіб «бути собою». Ми починали «з нуля». До нас з підозрою ставилася влада, яка вважала «автокефалію» синонімом «українського буржуазного націоналізму». На нас з острахом і без особливої симпатії дивилися греко-католицькі ієрархи та активісти, для яких УАПЦ стала конкурентом на Галичині. Нас проклинали ієрархи Російської Церкви, в очах яких ми були «відщепенцями» та «розкольниками».

Мені було важко, часом я навіть жалів, що мені випав такий нелегкий жереб — розбудовувати церковну інфраструктуру з нуля. Але ти знаєш, — я ніколи не жалів, що обрав шлях боротьби за автокефалію, бо я завжди розумів: лише тут, в УАПЦ, допомагаючи своєму народові «бути собою» у церковній площині, у мене є шанс знайти себе, жити зі своїм власним лицем, відбутися як особистість».

Ваше Блаженство! Якби Ви тільки знали, як мені не вистачає сьогодні наших бесід!

Наталія Шевчук, голова ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія»

Джерело: Прес-служба Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія