Богословські та національні аспекти у проповідях          митрополита Василя Липківського

“Звертаючись на прощання до вас, коли роз’їдетесь додому,

пам’ятайте про те, що на нас лежить великий святий обов’язок

 не тільки берегти Церкву, а й ширити.

Ми мусимо про це пам’ятати і день, і ніч.

Кожен з нас повинен бути апостолом Церкви Української”

[3.с,66]

З такими заключними словами у своїй доповіді виступив на соборі, великий проповідник та душпастир українців митрополит Василь Липківський. З якої б сторони його не охарактеризовували б богослови, каноністи і тд. праці цього великого митрополита, як у ті часи, так і зараз мають величезний вплив на проповідників Слова Божого, а подекуди зважаючи на повний контроль духовного видавництва, у часи більшовицької окупації, збірки його проповідей, доходячи до нас з діаспори ставали іноді настольними книгами у проповідництві. Звичайно, що досліджуючи постать митрополита Василя Липківського, лише як проповідника, не буде правильно, якщо не згадати про діяльність отця-митрополита як релігійного і громадського діяча.

  Виглядає цілком трагічним, що українське суспільство кінця ХХ поч.ХХІ столітть, все ще мляво звертається до гіркого досвіду подій 20-х років, коли під ударами тоталітарного режиму гинула як світська, так і духовна інтелігенція, цілеспрямовано нищилися учасники національно-визвольних змагань 1917—1920 рр., а пам’ять про них цинічно і методично осквернялась. У цій сліпоті ще й сьогодні збайдужіла від червоної пропаганди українська напівсвідомість досить нечітко бачить цінність відродження національної Церкви. Свідомість ширшого ж загалу ледве чи зберігає ім’я Василя Липківського як одного, з найвидатніших церковних провідників України. Його особисте подвижництво і пристрасна молитва за долю України знані лише серед інтелігенції. А проте у справі формування української духовності його внесок і діяння мають особливе значення[3. с,62].

Вже в часи революції 1905—1907 рр. його голос виразно лунав серед київського прогресивного духівництва. Кращі з його представників вимагали від закостенілого російського Синоду ґрунтовних реформ, зокрема звільнення Церкви від ролі слуги політичному режимові. До них долучалися: вимоги запровадження української мови в духовних навчальних закладах і читання проповідей та Євангелія рідною мовою. Революційні події 1917 р. надали церковному руху в Україні національно-політичного характеру: “… в державному житті на Україні тим часом клекотіло, суто національний бік висувався щораз більше. А це не могло не відбитись і на Церкві,— писав В. Липківський.— Вже на єпархіальних з’їздах лунала українська мова, повставали вимоги про незалежність від Москви, а трохи згодом повстав поділ і в духовенстві на українське і московське”[2 с.8]. Бурхливі єпархіальні з’їзди в губернських містах України вимагали відродження давніх форм устрою Української Церкви, скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Приклад Грузинської Церкви, яка невдовзі після зречення Миколи II проголосила себе незалежною, показував цілком ясний орієнтир. Восени 1917 р. було утворено першу Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР), яка й мала підготувати скликання Всеукраїнського Собору.  У числі його активних організаторів був і протоієрей Василь Липків­ський. У квітні 1919 р. його обирають товаришем голови Всеукраїнсь­кої Православної Церковної Ради нового складу (друга ВПЦР), яка стала, керівним органом у заснуванні українських, парафій[3. с,96].

І це був лише початок, після цього діяльність Липківського стала настільки відомою в Україні та за її межами, що православний люд згадуючи відродження УАПЦ 1920-х прямо асоціює його із постаттю цього митрополита. Звичайно ці всі події мали істотний вплив, а можливо подекуди вірішальний у проповідях Василя Липківського, як священика, а згодом, як і митрополита.

Аналізуючи проповідницький талант цього великого Світоча Слова слід сказати, що невід’ємною частиною його проповідей є питання України: України, як Церкви, України, як держави, Українців, як нації.

Літературну творчість митрополита можна умовно поділити на три періоди за часом.

До першого періоду можна віднести доробок отця Василія у його молоді роки, коли він, будучи священиком, окрім духовної праці, активно займався публіцистикою та був постійним дописувачем київських журналів «Киевские епархиальные ведомости» та «Киевская старина».

Другий період творчості Василя (Липківського) охоплює роки Визвольних змагань, активної боротьби за українську автокефалію та час, коли митрополит Василь стояв на чолі УАПЦ. У цей період архієрей активно займається перекладом на українську мову богослужбової літератури, а також богословських та літургійних текстів. Зокрема митрополит перекладає українською мовою Літургію Іоанна Златоуста, Молитовник, Часословець.

Третій період творчості священнослужителя торкається останніх 10 років його життя, які виявилися найтрагічнішими, але у той самий час і найбільш плідними з точки зору літературної роботи. Саме у ці роки отець Василь (Липківський) писав свою «Історію Української церкви», уклав двотомник «Наука самоосвіти українського духівництва», написав підручники «На Старий і Новий Заповіт», «32 розмови з історії Всесвітньої Церкви», уклав кілька збірок власних проповідей, зокрема збірку «Проповіді на неділі й свята: Слово Христове до Українського народу», що містить 194 проповіді. Також у цей час отець Василь вів активне листування з українськими церковними діячами за кордоном, продовжував роботу з перекладу релігійної літератури.

У 20-х – на поч. 30-х років минулого століття, будучи одним із чільних діячів УАПЦ, митрополит Василь Липківський пише багато церковних проповідей, абсолютна більшість яких пронизана українським національним духом. Більшість із цих проповідей вдалося зберегти, а в 1969 році видрукувати в Торонто (Канада) окремою книгою, яка має назву «Проповіді на неділі й свята: Слово Христове до Українського народу».

Детальніший аналіз проповідей Василя Липківського дозволяє окреслити ряд цікавих рис і спостережень. По-перше, в них виявилась доволі глибока і різностороння ерудиція митрополита, його досконале знання історії – біблійної і світської, історії церкви й історії України. У його проповідницькій лектурі «і Конфуцій, і Будда, і Магомет, і Христос, і навіть грецькі філософи Сократ і Платон» [1, 88]. До речі, «світську», сказати б, філософську думку митрополит зовсім не обминає увагою, віддаючи належне знаним мислителям, зокрема, Канту, чиє ім’я неодноразово згадується у проповідях. Володіючи знаннями про античний світ, оперуючи іменами «Зевса і Юпітера», «Бахуса й Венери» (звісно, в логічних контекстах проповідей), митрополит зазначає, що «взагалі антична ідеологія, це зовсім не віра, а скоріше шлях до безвір’я»[1.с,88].

Гострополітичною й актуальною, як під сьогоднішню пору, є пропо­відь В. Липківського “Значення церковних канонів у житті Церкви”[1.с,408]. Він розпочинає її запитанням єврейського законника до Христа: “Яка найбільша заповідь у Законі? Люби Бога — це перша найбільша заповідь, а друга подібна до неї: люби близького до себе, як самого себе”. Законники однаково зневажали всі заповіді Божі,—завважує митрополит Липківський,— закрили їх грубим шаром своїх канонів і ними підміняли заповіді Божі.»[1,408] І тут він проводить паралель з сучас­ними християнськими законниками та їхніми прибічниками, які “докоря­ють Українській Церкві за те, що ми ніби порушуєм канони, цебто перекази Отців, і на цій підставі обвинувачують нашу Церкву в єре­тицтві, що ми ніби: відійшли від православної віри, що ми “безблагодатні”, що наші таїнства недійсні…»[ 1.с,410] [4.с,391].

Взагалі присутнісь національного чинника, присутній навіть у багатьох заголовках проповідей Василя Липківського («Доля самарянського народу подібна до долі українського», «Життя св. священомученика Макарія в прикладенні до історії Української Церкви», «Допит Сліпородженого – допит Української Церкви» і под.), побудованих за принципом типологічної (смислової, алегоричної, символічної) паралелі.

Український національний чинник присутній у проповідях митрополита Липківського різногранно, дуже часто (майже в кожній проповіді) і доречно. У цьому сенсі буквально вражає вміння автора проповідей знайти смислову синонімію в церковно-релігійній історії (події, святі) і конкретиці життя українського люду в минулому чи сьогоденні[5.с,3].

Мабуть, найчастіше з-поміж інших національних сутностей у проповідях Василя Липківського постає тема відродження (з’яви) Української Церкви як Божої благодаті українському народові. Так чи інакше ця тема інтерпретується в дуже багатьох творах. «Наша рідна Українська Церква… переживає зараз перші роки свого відродження, свого воскресіння» [1.с, 245]; «Ми будуємо свою рідну Українську Церкву, щоб у ній знаходили спасіння не тільки поодинокі душі, а щоб в ній спасався від загибелі весь наш український народ» [1.с, 69].

Надзвичайно зворушливо і довірливо у митрополита Василя Липківського виглядає апелювання народу, окраденого, осліпленого й покинутого, до Бога, як до останньої надії своєї: “А він, бідолашний, сидить, не може піднятися і лише до Христа звертається: Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене! Його часто перехожі штовхають, б’ють, кричать, щоб замовк. Але він взиває до Бога: помилуй мене, дай мені світ бачити! Бо від кого наш нарід може сподіватися світла і волі? Тільки від Бога. Бо в людей, у народів він і був, і завжди залишиться тільки лірником, жебраком, поки не змилується над ним Бог”[1.с,59].

Інша сфера реалізації категорії національного у проповідях мирополита Липківського – культурологічна. Тут розмову, думається, слід почати з дуже цікавої проповіді «Христова освіта й сліпі бандуристи» [1.с, 57 – 60], в якій автор, знову ж ідучи від богослів’я до світської, національної сутності, з великим піднесенням веде мову про українських кобзарів і бандуристів як важливе й неповторне явище в духовному житті України, не тільки як виразників злободенних проблем українства, а й носіїв Божого слова. Біблійний жебрак, що «в нього були сліпі очі, але душа його, його віра вже була світла, вона вже давно більше бачила, ніж видючі…» [1.с, 58], порівнюється з тими сліпими кобзарями й бандуристами українськими, які душею відчували слово правди, несли його світло до людей. «Коли в історії всіх народів, – промовляє митрополит, – в його духовному житті багато значать сліпі базарні співці, читачі, то в історії українського народу кобзарі, бандуристи мають величезне значення. Ці сліпці були в нашому народі справжніми вогнищами народної свідомості, народної віри, народної пісні, оповідань про минуле, закликів до кращого…» [1.с, 58]. Ще одна важлива думка: «І ввесь наш народ український в цілому це є в великій мірі народ-лірник, народ-кобзар, бандурист. Не даром й найвищий представник нашого народу Т. Шевченко дав своєму головному творові назву “Кобзар” і в своїх віршах, як от “Перебендя” й інших, так гарно малює наших кобзарів…» [1.с, 59]. А далі митрополит проводить метафоричну паралель: як мимо жебрака- кобзаря проходять люди, так і мимо нашого народу, що жебраком “сидить на лоні своєї Матері”, “на нашій не своїй землі”, сидить і просить хліба, ідуть інші народи…[3.с,67-69].

Майже наскрізним образом у проповідях Василя Липківського проходить образ Тараса Шевченка. Можливо й тому, що митрополит доволі тривалий час проживав у Шевченковім краї. Крім того, що перу В. Липківського належать дві проповіді, безпосередньо присвячені Т. Шевченку (“Релігійність Тараса Шевченка” і “Мати Божа в уявленні Т. Шевченка”), митрополит і в багатьох інших проповідях апелює до постаті і слова Шевченка. Тема “Шевченко у проповідях митрополита Липківського” вельми широка. Тарас Шевченко для митрополита Липківського – безпосередній авторитет. У проповідях його супроводжують відповідні епітети: “великий син України”, “батько Тарас Шевченко” чи “батько Тарас”, “страдник за волю нашого народу”, “наш великий страдник за Україну”, “наш поет”, “наш великий провідник” і ін. Вельми часто апелюючи до Шевченка, митрополит видимо вирішував двоєдине завдання. По-перше, він прагнув максимально використати авторитет і популярність поета-пророка в широких народних масах, у т.ч. не надто освічених, але таких, які про Шевченка чули і знали, використати задля того ж піднесення національного духу. А по-друге, митрополит, безсумнівно, вів боротьбу за Шевченка, вульгарно потрактовану постать і творчість якого підняли на свій прапор безбожники і безвірники. Передовсім вирішенню цього двоєдиного завдання, особливо другої її складової, були підпорядковані обидві проповіді, згадані вище.

І ніби підкреслюючи значимість Шевченка у нашому житті Митрополит говорить: «Хто матір забуває, того Бог карає», – це наша матір Україна. Шануйте ж загальну нашу матір Україну» [1.с, 580].

7 листопада 1922 р. у Білій Церкві під час служби Божої він говорив: “Чуєте гомін? Святкується п’ятиріччя будування пролетарської держав”. Та горе нам!’Чи  не нагадує воно будування Вавилонської башти?”- І,- намалювавши  картину   страждань народу, розрухи та голоду на багатій українській землі, митрополит сказав: “І все це від того, що державний устрій будується без Бога; Хіба ми чули в деклараціях теперішніх правителів святе ім’я Господнє? Ні, вони покладаються тільки на себе, на свою силу! Каже безумний  в серці своєму: “Немає Бога!” — пригадуються слова з псалма Давидового. І хочеться крикнути: опам’ятайтеся! Далі митр., звертався до християнського – сумління вірних: “Перед нами страдницька путь. Але  пам’ятаймо слово Спасителя: “Більшої любови немає, як та, коли хто життя своє віддає за друзів своїх” (Ін, 13, 15) [3.с,68].

Слова митрополита Василія мали відгук насамперед тому, що він сам був зразком подвижництва. Тому й нині його життєвий шлях сприймається як величне страдництво заради Церкви й України. Оскільки його благовісництво було рушієм відродження нашої Церкви та тих ідей, які вона перед собою поставила, про рідну мову в Церкві, про автокефалію, соборноправність, про аполітичність Церкви. Закінчуючи своє слово на ІІ Всеправославному соборі отець-митрополит промовив: «Церква наша пробиває нові шляхи в житті релігійному по непротоптаному місцю між дібровами, та кущами. При своїй боротьбі вона звернула з протоптаного шляху. І державне життя теж саме звернуло з старих шляхів. При таких умовах можливі тертя, непорозуміння неминучі. Нажаль і я підпав під ці непорозуміння й підозріння. Як вищий духовний керівник я теж став під персональне підозріле відношення з боку Держвлади… Але недовір’я Держвлади ло мене вилилося в недовір’я до всієї УАПЦ. Підозріння влади в контр-революційних настроях моїх дає привід Владі казати: «Який керівник, така і вся УАПЦерква»[6.с,209].

Загалом проповіді Василя Липківського — це  визначне  явище  в історії Української Церкви, національної культури, мистецтва гомілетики. Наше суспільство лише починає освоювати їхню мову і експресію, уміння митрополита пов’язати давні національні морально-християнські цінності з актуально-пекучими питаннями, подати провідну ідею проповіді глибоко образною мовою, яка торкається струн душі і простолюддя, і людей освічених.

священик Петро Мартинюк