Духівник дисидентів – Патріарх Володимир Романюк
Святійший Патріарх Київський
і всієї Руси-України ВОЛОДИМИР
(у миру Василь Омелянович Романюк)
народився 9 грудня 1925 р. в с. Хомчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). У 1944 р. засуджений сталінським режимом на 10 років ув’язнення за участь у національно-визвольній боротьбі; перебував на копальнях на Колимі (до 1953 р.). 1959 року закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом — Московську духовну семінарію. 1964 -1972 рр. – служив священиком на Івано-Франківщині.
20 січня 1972 р. засуджений на 7 років позбавлення волі та 3 роки заслання за активну правозахисну діяльність та відстоювання прав українських православних віруючих; перебував у таборах Мордовії та Якутії. 1976 р. на засланні проголошує свій перехід до Української Автокефальної Православної Церкви. Продовжував правозахисну діяльність; 1979 р. увійшов до Української Гельсінської Групи.
У лютому 1982 р. повернувся в м. Косів, де мешкала його родина. Одразу був узятий під адміністративний нагляд.
У 1987-1990 священик Василь Романюк ніс служіння у Північній Америці в парафіях Української Автокефальної Православної Церкви, займався літературною працею, зокрема, написав книгу “Голос у пустелі”.
У 1990 р.пострижений у чернецтво з ім’ям Володимир. З травня 1990 р. — єпископ Ужгородський і Виноградівський, пізніше — архиєпископ Вишгородський і Білоцерківський, вікарій Київський УАПЦ. З початку 1993 р.— архиєпископ Львівський і Сокальський, член Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату.
По смерті Патріарха Мстислава обраний Місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993 р.) та піднесений до сану митрополита. Всеукраїнський Православний Собор 21 жовтня 1993 р. обрав його Предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату із титулом Патріарха Київського та всієї Руси-України; інтронізація відбулася 24 жовтня у Софіївському соборі Києва.
Раптово упокоївся 14 липня 1995 р. Священноначаліє Київського Патріархату вирішило поховати Патріарха 18 липня на території Собору св. Софії в Києві. Влада дозволу на це не дала, мотивуючи відмову тим, що собор св. Софії — історико-архітектурний пам’ятник, що перебуває під охороною ЮНЕСКО, і запропонувала поховати Патріарха на Байковому кладовищі. Органи правопорядку, намагаючись перешкодити похованню, явно перевищили свої повноваження, що призвело до жорстокого побиття учасників похорону підрозділом МВС “Беркут”, у результаті чого потерпіли прості миряни. Цей день дістав назву „кривавий вівторок“.
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир похований на Софійській площі біля стін дзвіниці Собору св. Софії.
Страшні бувають на землі скорботи,
Коли вмирає мати, чи отець,
І смутку ти не здатний побороти,
І світ стає студеним, наче мрець,
Та все ж навкруг яснішають темноти,
Життя живого сяє промінець,
Бо твій народ живе! Та є печалі
Тверді, як тьма в підземному проваллі.
Ось вдарила, мов камінь в серце, вість:
Помер священик, мученик за віру
В свободу нашу, в українську кість,
Що не зламалася в льодах Сибіру;
Та хто ж про нього правду розповість,
Як з хрестиком здирали з нього шкіру,
Як кидались на нього, мов хорти,
Москвою одурманені брати.
Нема вже Володимира між нами,
Та є його тяжкий, посмертний шлях,
І гріб коло Софіївської брами,
Де прапор наш, потоптаний, мов лах,
Хахли скидали на труну, до ями,
І реготав двоглавий хижий птах,
Своїх зіниць роззявляючи жерла,
А ми тихцем співали «Ще не вмерла».
Чи ж міг померти Володимир князь,
Син Химчина́, Говерли й Прокурави,
Що змив з хреста Руси московську грязь,
І в сяйві української держави
Побачив Бога зриму іпостась,
Що піднеслась понад усе криваве
Стогнання наше, щоб сказати нам:
«Не бійтеся! Будуйте власний храм!»
Там, під порогом вічного собору,
Неначе воїн, Патріарх лежить,
Могутній дух його вознісся вгору,
І висвітив над Києвом блакить;
Він з-під державницького омофору
Являє нам непроминальну мить:
Вертатись кличе з-під Москви й з-під Риму
Під церкву Києва неопалиму.
О, Дніпре, встань, водою окропи
Йорданською козацькі заповіти,
Хай щезнуть кадебісти, що в попи
Перевелись, в кремлівські єзуїти,
Хай українські гори і степи
Прокинуться, щоб встати й зрозуміти:
Свобода, Правда, Нація, Господь –
То все стражденна, людська, творча плоть!
З’єднаймося ж надовкруги свободи,
Довкола правди й мудрого знаття,
Що не зганяє в стадо всі народи,
А кожній нації дає життя,
І кожній мові – потаємні коди
Опроть зникання, проти помертя,
І хай встає, як заповідь Христова,
Проти закону зайди наша мова.
В моїм народі завмирає мста,
Але живі його долоні й стопи –
Там слід лишила нива золота,
Там видно каторжника чорнотропи,
Там є також заводи і міста
Чванливої Петровської Європи,
Де виробляли цвяхи й молотки,
Щоб до хреста прибить його кістки.
Від Володимира при світлі Бога
Ми вийшли на свою жертовну путь:
Потрібна єдність, а не перемога,
Потрібна мудрість нам, а не могуть, –
Це наша й Філаретова дорога,
Що рвуть її, але не розірвуть
Апостоли імперії старої,
Що вчать любити ближнього при зброї.
Де ж ми тепер? Внизу, чи нагорі?
Вже почалось тисячоліття друге,
А ми йдемо хреститися в Дніпрі,
Щоб не померти від тяжкої туги
За правдою Христової зорі,
Що осяває світові округи,
А ми ще маєм вийти з ворожди,
Та не в крові, а в крапельках води.
А де ж ми будем далі? Бог не любить
До рабства звиклих, немічних людей,
Дух істини і честі Він голубить,
Але мольби не чує, що плебей
Складає, плачучи, і світом нудить;
Руйнує Бог тирана мавзолей,
Імперію, натхненну сатаною,
Він обертає в купи сміття і гною.
Всевишній – то суддя, а не творець
Добра і зла. В години великодні
Він не сприймає людства, як овець
Отару, що згубилася в безодні,
Де зник початок і пропав кінець,
Він знає: люди повбиватись годні,
Та годні теж упорівень із Ним
Постати понад світом неземним.
Чи ж думав Бог про наше щастя й горе, –
Утоптаний, тисячолітній тік,
Зерном укритий, мерехткий, як море,
Що золотом своїм чужинців пік
І накликав на нас голодомори,
Щоб ми, опухлі, зникнули навік,
Напівживі, тремтячі від знемоги,
Закопані в ровах біля дороги.
Стоять понад Дніпром чужі церкви,
Та чути, як ридають рідні дзвони
За піснею, що мов роса з трави
Розвіялася на пшеничні гони,
За мовою, що служники Москви
Її женуть в степи, де сонце тоне.
Мовчи. Не говори. Поля лежать,
Як зняті вітром смертники з розп’ять.
А ми ждемо од Господа віднови,
І слова не чужого, й доброти;
На полі, біля вигнаної мови,
Ми прагнемо своє життя знайти,
І будувати храми, не гробови,
Для нації, що вийшла з темноти
Жива, хоч покалічена до споду,
Та для святих, що вмерли за свободу.
Благослови воскреслих, вчуй Судде,
Мій голос, що не кличе до розплати,
Хоч сонце сходить від крові руде,
І мій народ,
Молитися до свого вбивці йде.
Не дай же нам намарно помирати.
По тюрмах окупантів і заброд,
Дай знак, що Ти побачив мій народ!
Дмитро ПАВЛИЧКО
14 липня 2013 р., м. Київ.
Пресслужба Патріархії