УАПЦ стверджує, що Київ ніколи формально не виходив з-під влади Константинополя і просить відновити історичну справедливість.

УАПЦ про порушення канонів Москвою і підстави для відновлення церковної справедливості

ПОСЛАННЯ

Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Мефодія до священства з нагоди 20-річчя відновлення автокефалії

Частина II-Б

Статтю взято з книги «ОДИН НАРОД, ОДНА МОВА, ОДНА ЦЕРКВА», виданої Наталією Шевчук, Головою ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія», присвяченої до 25-річчя відновлення автокефалії Української Православної Церкви та 15-річчя Предстоятельського служіння (2000–2015) Блаженнішого МЕФОДІЯ, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви.

3. Канонічні підстави для позитивної відпо- віді Константинополя на прохання УАПЦ

Звертаючись до Святішого Патріарха Варфоломія з проханням прийняти нашу Церкву під юрисдикцію Вселенського Патріархату, ми наголошуємо на тому, що приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату відбулося у неканонічний спосіб. Адже, згідно з Патріаршою та Синодальною грамотою 1686 року, Київську Митрополію не вилучили з-під юрисдикції Вселенського Патріархату, а за митрополитом Київським залишили титул та канонічні права Екзарха Вселенського престолу.

Зважаючи на зміст цих Патріарших та Синодальних грамот Вселенського Патріархату 1686 р. стосовно Київської Митрополії, зазначене в них канонічне рішення не може вважатися актом відмови Вселенського Патріархату від юрисдикції над Київською Митрополією. Коректніше було б говорити тільки про делегування Московському Патріархові права Екзарха Вселенського Патріархату, яким раніше користувався Київський митрополит, здійснене Вселенським Патріархом з огляду на нові політичні й життєві обставини, в яких опинилася Православна Церква в тодішній Україні. Іншими словами, Московського Патріарха було призначено лише представником або намісником Вселенського Патріарха у Київській Митрополії. При цьому кордони Константинопольського Патріархату залишалися цілком незмінними, а Київська Митрополія тільки тимчасово передавалася під юрисдикцію Московського Патріарха.

У розгорнутому вигляді концепцію нового статусу Київської Митрополії було викладено у пропозиції, висловленій Патріархові Іоакиму (1674-1690) Єрусалимським Патріархом Досифієм II (1669-1707)3. У листі Патріарх Досифій ІІ пропонує Московському Патріарху, замість отримання повноти юрисдикції над Україною, обмежитися статусом «намісника» (екзарха) та постійного «іконома» (керуючого) стосовно Київської Митрополії з правами контролю («іспитанія») та суду першої інстанції.

В остаточний текст офіційних грамот ця термінологія з дипломатичних причин не увійшла, але зміст залишився тим самим. Так, згідно з грамотою собору єпископів Вселенського Патріархату 1686 року до московського царя, Київський митрополит мав і надалі зберігати поминання імені Вселенського Патріарха: «щоб зберігалася там (в Митрополії) честь Вселенського престолу і щоб не було нехтування і значного порушення у церковних правилах, що до нього (престолу) стосуються, ми наказали, аби той, хто буде там митрополитом, підносив за священними літургіями на місці патріаршого імені спочатку ім’я Вселенського, а потім, відповідно до правил, патріарха Московського. Останнє — з причини хіротонії, яку він отримує від (патріарха) Московського, і тому має, згідно з правилами, поминати його, а перше — заради пам’яті давніх привілеїв Вселенського престолу». Про збереження юрисдикції Константинополя над Київською Митрополією свідчить й інший документ — грамота Патріарха Діонісія до Західноруської Церкви про майбутній порядок заміщення Київської кафедри (липень 1686 року), де Київська Митрополія оголошена «навіть донині підпорядкованою надвисокому і святішому вселенському Константинопольському престолові».

Натомість, приєднуючи до свого складу Київську Митрополію, Московський Патріархат порушив цілу низку принципових приписів Томосу 1686 року, яким було встановлено права Київської Митрополії та гарантовано її зв’язок зі Вселенським Патріархатом, зокрема:

• порушено встановлену Томосом форму диптиху, згідно з яким Київський Митрополит повинен був згадувати спершу Вселенського Константинопольського Патріарха;

• порушено форму обрання на кафедру Київського Митрополита, який, згідно з Томосом, має обиратися еклекційним собором, а не призначатися з Москви;

• порушено канонічні права Київського Митрополита та його титул Екзарха Константинопольського Патріархату та Митрополита всієї Руси;

• порушено автономію Київської Митрополії, яку вона мала у складі Вселенського Патріархату.

Таким чином, 1686 року відбулося не канонічне приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату за згодою та з благословення Вселенського Патріарха, а анексія території Київської Митрополії Російською Церквою, яка відбулася всупереч священним канонам та з серйозним порушенням канонічної моделі, виробленої у Томосах 1686 року.

У «Патріаршому та Синодально-канонічному Томосі Вселенської Патріархії про визнання Православної Церкви в Польщі автокефальною» (від 13 листопада 1924 р.) також зазначається, що відокремлення Київської Митрополії від Вселенського Патріархату відбулося з порушенням канонів та автономії Київського Митрополита, котрий користувався правами Екзарха Вселенського престолу. Зокрема в цьому документі від імені Вселенського Патріархату уточнюється, що «відокремлення вiд Нашого (Вселенського Константинопольського) престолу Київської Митрополії й залежних вiд неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви було здійснено не за приписами канонічних правил і без дотримання того, що було встановлено стосовно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського престолу».

Про невизнання повноцінної та остаточної юрисдикції Московського Патріархату над Київською Митрополією йдеться і в листі Вселенського Патрiарха Димитрiя І (1972-1991) Патріархові Московському вiд 22 листопада 1990 року, де зазначається, що Вселенська Патріархія визнає Руську Православну Церкву в межах 1593 року (іншими словами, без Київської Митрополії, яку було анексовано 1686 року): «Вселенська Патрiархiя визнає одну канонiчну Православну Церкву у встановлених 1593 р. Патріаршим i Синодальним способом межах, тобто Святішу Руську Церкву, всiма Помiсними канонiчними Святими Божими Церквами визнану, шановану i в священних диптихах згадувану».

Як бачимо, впродовж століть Вселенський Патріархат визнавав, що Київську Митрополію було анексовано Московським Патріархатом зі значними порушеннями канонів, і що юрисдикція Московського Патріархату над Київською Митрополією не є канонічно беззастережною, а отже й остаточною.

Водночас ми шанобливо звертаємо увагу Святішого Патріарха Варфоломія на те, що результатом його минулорічних перемовин зі Святішим Патріархом Алексієм II у Києві було досягнення домовленості, згідно з якою всі подальші дії з урегулювання українського питання мають здійснюватись за згодою обох Патріархатів та їхніми спільними зусиллями. З огляду на це ми вважаємо, що участь Вселенського Патріархату у розв’язанні канонічної кризи в Україні є не лише корисною для церковного життя нашої держави, а й цілком виправданою у світлі історичних постанов та останніх дипломатичних домовленостей.

4. Готовність УАПЦ до випробування її прагнень на чистоту та ґрунтовність

Ми розуміємо, що Святішому Патріарху Варфоломію нелегко буде прийняти рішення щодо надання благословення на входження УАПЦ до складу Вселенського Патріархату. Адже цього не схвалюватиме інша Помісна Церква, яка все ще, всупереч історичним тенденціям, сподівається на збереження своєї канонічної влади над Україною. Зрозуміло й те, що опір прийняттю такого рішення чинитиме й держава, де розміщено центр цієї Церкви.

Ми зважаємо й на іншу обставину сучасного життя, а саме на бажання Великої Церкви Константинополя консолідувати та оновити Православну Церкву шляхом проведення Великого та Святого Собору Православної Церкви. Від скликання цього Собору дійсно залежить доля сучасного православ’я, адже саме на всеправославному рівні має бути погоджена процедура отримання автокефалії або автономії місцевою Церквою. Розуміємо ми і те, що для успішного проведення такого Собору Вселенському Патріархату важливо співпрацювати з найчисленнішою Православною Церквою світу — РПЦ.

Однак наша Церква вірить, що Вселенський Патріарх схвалить наше прагнення та зробить усе можливе, аби, як люблячий батько з притчі про блудного сина, вийти нам назустріч. Ми усвідомлюємо, що відповідь на наше прохання не буде миттєвою. Ймовірно, Церква-Мати захоче випробувати незмінність нашого рішення. Проте ми певні того, що, зрештою, Святіший Патріарх Варфоломій як добрий пастир поставиться до нашої Церкви так, як заповідав Христос: «того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть» (Ін. 6, 37).

Це Послання Блаженніший МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви написав у 2009 році.

Джерело: Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Далі буде