Про свої враження від поїздки до Америки оповідає митрофорний протоієрей Роман Будзинський, духівник Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Ми звикли до словосполучення «паломництво до Святої Землі». А «паломництво до Америки» звучить для нас незвично, ніби революційно. Але ж в Америці є наш Український Єрусалим поза Україною — South Bound Brook. Мені пощастило молитися біля гробниці Святішого Патріарха Мстислава. Це справило на мене абсолютно унікальне враження. Патріарх Мстислав — ключова, центральна постать української церковної історії ХХ століття. Спочилий Патріарх був людиною буремної долі і виразних емоцій. Але який спокій випромінює його гробниця, і з яким дивним почуттям молишся біля неї.

Господь наділив наш народ багатьма духовними чеснотами. Але є у нас і наші національні, колективні недоліки. Ми — народ індивідуалістів. Там, де живуть українці, завжди є конкуренція, завжди два кандидати на символічну посаду «гетьмана». Можна дивуватися — чому Святіший Патріарх похований в Савт-Баунд-Бруці? Але, насправді, це логічно. Там, на американській землі, Святіший Мстислав впродовж десятиліть будував Українську Церкву, дбав про її єдність і канонічний статус, про її тісніші зв’язки з Константинополем та іншими помісними Церквами. А Україна?.. Ми легко вимовляємо улесливі слова, коли наші ієрархи при силі і живі. І дуже швидко забуваємо про їх спадщину, коли вони нас залишають, переходячи до життя вічного.

Святіший Патріарх Володимир. Святіший Патріарх Димитрій. Блаженніший Митрополит Мефодій. Це — унікальні постаті в українській історії. Це люди, які творили історію незалежного Українського православ’я. І що?.. Чи багато хто згадує про них після того, як ці велетні духу відійшли від цього життя?

Діаспора виглядає більш вдячною. Втративши Батьківщину, українці стали уважнішими до власної історії і вдячнішими до її героїв.  Мені було дуже приємно чути з уст наших діаспорян питання про свого вчителя у цьому житті — Блаженнішого Митрополита Мефодія. Один літній чоловік, що уважно стежить за церковними подіями в Україні, навіть спитав мене про Духовний Заповіт Митрополита Мефодія. Це мене вразило… Наша діаспора може багато чому нас навчити. І одна з таких настанов — це настанова вдячності.

Абсолютна більшість українських православних храмів в діаспорі належать до Вселенського Патріархату. І це надає Українській Православній Церкві в США та УПЦ в Канаді унікальну можливість бути посередниками між автокефальним рухом в Україні і нашою Церквою-Матір’ю, тобто Вселенським Патріархатом. Існує думка, що перебування в юрисдикції Вселенського Патріархату ніби є перепоною для патріотизму. Це неправда. Канонічна підлеглість Константинополю не робить православні Церкви діаспори «менш українськими». У більшості храмів сьогодні богослужіння відправляється українською мовою, але також здійснюється служіння і англійською мовою. По Благословінню Високопреосвященнішого Антонія і Преосвященнішого Даниїла були надруковані книги ”Служебник” для  священнослужителів УПЦ в США.  Дійсно, англійська мова поступово витісняє собою мову українську. Але це ніяк не пов’язано з проблемою юрисдикції. На зміну мови впливають об’єктивні процеси. Більшість молодих членів УПЦ в США — англомовні. Тому відмова від англійської мови була би для УПЦ в США і відмовою від місійної роботи з молоддю, відмовою від майбутнього Церкви. Звісно мова є і лишається важливою складовою нашої національної ідентичності. Але ми не маємо перетворювати Церкву на музей «національних старожитностей». Національна ідентичність — ширша за ідентичність мовну. Зрештою, можна лишатися українцем за духом і в тому випадку, коли ти думаєш, спілкуєшся і молишся англійською.

«Чого УАПЦ не об’єднається з Київським Патріархатом? Чому архиєпископ Ігор Ісіченко фактично приєднався до Української Греко-Католицької Церкви? Чому Митрополит Онуфрій не усвідомлює, що в нинішній ситуації його Церква вже не може бути частиною Московського Патріархату?» За час нашої прощі мені приходилося не раз чути ці питання. На деякі з них я намагався, як міг, відповідати. Інші — просив переадресувати іншим, впливовішим у Церкві діячам. Але кожного разу, коли мені доводилося пояснювати діаспорянам «тонкощі» церковного життя в Україні, я відчував біль і сором. Біль і сором за те, що наша давня Українська Церква перебуває сьогодні у ситуації розділення.

Лунало на зустрічах з вірними й інше питання: наскільки глибоким є розділення між Сходом і Заходом України? Чим загрожує Україні нав’язувана ззовні ідея федералізації, чи вистачить в української держави та суспільства сил відстояти справжню, непаперову, незалежність України? Як виявилося, завдяки інтернет виданням наші співвітчизники, особливо ті з них, хто вільно володіє українською — не гірше нас проінформовані про політичні події в Україні. Відчувається, до слова, і певна відмінність: говорячи про історію та сучасний стан України, діаспоряни бачать її у ширшому історичному полі, проводячи іноді незвичні для нас історичні паралелі. Війна на Сході України вельми турбує діаспору. Однак цікаво і те, що дехто з моїх співрозмовників підкреслював: даючи відсіч зовнішньому агресорові, ми маємо одночасно прикладати максимум зусиль, щоби порозумітися з українцями Донбасу. Маємо усвідомити, що природні процеси українізації сучасної України не можуть відбуватися одночасно та в рівній мірі на Заході та Сході. Всі вони з болем переживають за нинішні події в Україні.

На сьогоднішній день впевнено можна сказати, що в українців за кордоном є загострене почуття патріотизму за Рідну Землю. Для слова, 24 серпня усі наші співрозмовники піднесено  вітали один одного з днем незалежності, збираючись в так званих Українських домах де проводилися святкові заходи. Коли лунав Гімн України в усіх присутніх стискалося серце від болю за рідну землю, а на обличчі з’являлися сльози.

Бесідувала Дарина Столова