Пам’ять преподобної ДОМНІКИ

Преподобна Домніка, або Домніна, чиє ім’я (від ла тинського слова Dominus) нагадує про Господа, народилася в Римі у IV ст. і була вихована в благо честі й любові до чеснот. Усвідомивши марноту земного життя порівняно з небесними благами, обіцяними тим, хто йде за Спасителем, вона втекла з рідної домівки, і в Остії сіла на корабель, що прямував до Александрії.

Керована Божественним Промислом, Домніка прибула у столицю мудрості. Там вона дісталася не великої фортеці, де мешкали чотири діви-язичниці. Удавши ніби вона теж вклоняється ідолам, християнка приєдналася до дівчат і стала при кожній слушній нагоді скеровувати своїх супутниць на євангельський шлях. Не словами, а своїми вчинками і діями юна римлянка закликала їх до доброчесного життя, а вночі слізно молилася за їхнє спасіння. Минав час – дівчата пильніше придивлялися до своєї сусідки та дедалі більше захоплювалися красою і серця. Згодом вони й зовсім перестали вклонятися неправдивим богам і долучилися до віри Домніки. Побачивши, як щиро дівчата прийняли Христа у свої серця, Домніка запропонувала ім відмовитись не лише від язичницьких міфів, а й від будь-якої прив’язаності до цього сустного світу, натомість узяти свій хрест і слідувати за Христом шляхом досконалості.

Колишні язичниці охоче прийняли цю пораду. Зосталося лише придумати, як визволитись із помешкання, де вони були замкнені. Тоді Домніка звернулася з гарячою молитвою до Того, Хто зламав засуви пекла, – і двері вмить відчинилися самі собою. Прославляючи Господа, п’ятеро дівчат під покровом ночі добралися до Фароського маяка, де сіли на корабель, що прямував у Константинополь. Але й там на них чекала пригода – судно потрапило у сильний шторм. Тоді Домніка взяла пляшечку освяченого і вилила у бурхливі хвилі, негода враз

По кількох днях мандрівниці причалили до Софійського порту Константинополя. Назустріч здивованим дівчатам вийшов у супроводі кліру архієпископ Нектарій [24 жовт.), якому явився ангел і повідомив про прибуття святих дів. Свята Домніка розповіла йому свою історію і представила супутниць. Святитель сам охрестив колишніх язичниць, нарікши їм імена: Дорофея, Єванфія, Нонна і Тимофея. Новонавернені християнки стали жити в одному монастирів.

Слава про ангельське життя святої Домніки та її мудре наставництво швидко поширилася столицею. Безліч хворих, зокрема, одержимих бісами, приходи ли до неї й отримували зцілення від своїх недуг. Звістка про святу Домніку дійшла до імператора Феодосія Великого, і він завітав до неї разом із імператрицею та всіма придворними. Після цього візиту натовпи віру ючих безупинно відвідували монастир, не залишаючи святій та її ученицям вільного часу, аби насолодитися тишею і спокоєм, що так потрібні для молитви. Тоді Бог відкрив св. Домніці віддалене й пустельне місце, якого всі уникали через бісів, що там водилися, а також тому, що то було місце страти злочинців. Под вижниця звернулася до св. Нектарія з проханням волити заснувати на цьому місці монастир. Святитель спершу різко відмовив, але згодом збагнув, ці це спало на думку за божественним натхненням.

Тоді він передав її прохання цареві, а той одразу ж розпорядився про якнайшвидше будівництво монастиря і каплиці на честь пророка Захарії. По завершенні робіт (388 р.) св. Нектарій запропонував освятити обитель 26 січня, та св. Домніка наполягла, аби церемонія відбулася на два дні раніше, передбачаючи, що в місті відбудеться повстання. Владика дослухався до поради подвижниці, і після освячення монастиря висвятив св. Домніку на дия конису та назначив її настоятелькою. Два дні потому пророцтво збулося: місто сколихнули криваві заворушення, викликані аріанами.

Поєднуючи свої чудеса і зцілення з даром пророцтва, свята Домніка стала для міста справжньою провидицею. Зокрема, їй було відкрито час смерті імператора Феодосія і лиха, що настануть згодом. Про світивши царське місто чудесами і повчаннями, під кінець свого життєвого шляху св. Домніка захворіла. Вона покликала до смертного одра Дорофею, аби до вірити їй свою паству. Потім звернулася з гарячою молитвою до Господа, щоб Він захистив Свій монас тир і побожну столицю. Щойно свята спочила в Бозі, вся місцевість здригнулася від землетрусу. Налякані затворниці вийшли з келій і побачили в небі силу-силенну ченців і черниць у білих ризах – вони супроводжували святу Домніку, одягнену як наречена. Раптом серед хвалебних гімнів із небес пролунав голос: «Ось, як святі прославляються в належний час!».

Згодом на могилі святої відбувалося багато чудес. Одного разу, коли монастирю загрожувала пожежа, люди бачили святу Домніку і пророка Захарію, які i відвернули полум’я від церкви.

Пам’ять преподобного ГЕОРГІЯ ХОЗЕВІТА

Преподобний Георгій народився в середині VI ст. у благочестивій родині на о. Кіпр. Після смерті батьків, прагнучи вести аскетичне життя і уникнути примусового шлюбу, який готував йому дядько-опікун, Георгій втік до святих місць, аби приєднатися до свого старшого брата Іракліда. Той протягом декількох років жив самітником у Каламонській Лаврі на бере зі Іордану. Вважаючи Георгія занадто молодим, щоб вести таке суворе життя, Іраклід привів його до Хо зевітського монастиря Божої Матері, що на шляху з Перусалима в Ієрихон”.

Там Георгій постригся в ченці, після чого його доручили одному старцю, родом із Месопотамії, суворому і несправедливому. Та Георгій корився йому з ніби перед ним i радістю, терпінням і смиренням так, був Сам Господь. Одного разу, коли юнак ніс воду riрської річки і трохи забарився, старець жорстоко вдарив його по щоці. Тієї ж миті рука старця всохла і стала паралізованою. Лише коли його учень помолився біля гробниці монастирських святих, рука стар ця знову почала рухатися.

Після цього св. Георгій втік з монастиря, аби уник нути марноти людського поклоніння, і подався до Каламону, де протягом багатьох років ділив келію й ангельський спосіб життя зі своїм братом. Він слу i кався його в усьому і дивився на нього радше як на свого духовного отця, ніж на брата по плоті. Не промовляючи жодного пустого слова, Георгій та Іраклід безперервно молилися, а харчувалися недоїдками – запліснявілим хлібом, покритим хробаками. Невдовзі молитва св. Георгія стала настільки угодною Богові, що преподобний міг змусити плодоносити безплідне дерево і без страху підійти до грізного лева.

Іраклід спочив у мирі у віці сімдесяти років, залишивши по собі славу людини досконалого смирення. Георгій вже на самоті продовжував вести звичний спосіб життя у своїй келії та при цьому завжди був готовий послужити братії Лаври.

Після смерті настоятеля у монастирі почалися заворушення у зв’язку з обранням наступника. Це примусило Георгія покинути келію і, за Божою вказівкою, повернутися у Хозевітський монастир, де він колись прийняв постриг. Ігумен Леонтій зустрів його з радістю і виділив йому окрему келію, дозволивши вести звичний спосіб життя. Весь тиждень Георгій перебував у затворі і зберігав у таємниці свої духовні подвиги, а в неділю приєднувався до монастирської братії, пропонуючи душеспасительні бесіди й уважно  приймаючи сповідання думок братії. Він збирав залишки їжі зі спільного столу, сушив на сонці і вживав решту днів тижня, розмочуючи у воді. Незважаючи на численні напади демонів, які прагнули відвернути його від молитви, преподобний під жодним приводом не залишав свого молитовного правила і не вимовив жодного слова без Божественного хнення, завдяки чому взяв силу над нечистими духами. Попри своє затворницьке життя, преп. Георгій, як і раніше, турботливо допомагав братії, а в ті дні, коли пекли хліб, він підтримував вогонь у печі, жар якої був нестерпним через звичайну для цих країв спеку.

Хоча преп. Георгій остаточно поборов у собі дух осуду, він часто нарікав на брак страху жого ченців свого часу порівняно з давніми, на їхню неуважність під час богослужіння. Та особливо преподобний дорікав тим ченцям, які, гордовито ціную чи свій чернечий досвід, з презирством ставилися до мирських братів і грішників. «Повірте мені, казав преподобний, навіть якби людина могла оновити небо й землю, але гордовито зневажала б свого ближнього, її тяжка праця залишилася б участю була б доля лицемірів. Наблизитися до Бога марною, і її можна лише перебуваючи в мирі зі своїм ближнім. Усі гріхи і пристрасті починаються з одного джерела – гордості, і призводять до смерті, тоді як послух і покірність Господу це життя, радість і світло». Він навчав ченців позбуватися своїх пристрастей через страх Божий, що проявляється у важкій праці, сльозах, молитвах і пості, та вмовляв їх змагатися один з одним у смиренні, утримуючись від будь-якого осуду або заздрощів щодо інших, аби досягти таким чином святої любові до ближнього, котра є єднання досконалості (Кол. 3:14).

Напередодні перського вторгнення 614 р. свято му у видінні було відкрито захоплення Ієрихона й облога Іерусалима. Завдяки цьому настоятель і брати встигли втекти: одні – в Аравію, інші – в печери. Сам преп. Георгій не хотів залишати місце, де Бог призначив йому бути. І лише за наполяганням своїх учнів він зрештою погодився переховатися у Каламоні. За войовники все одно знайшли ченців, багатьох убили, інших взяли в полон, але святий Георгій викликав повагу варварів і вони залишили його на свободі. Подвижник повернувся в Хозиву, де до самої смерті жив у затворі, не покидаючи монастиря. Разом із ним був його вірний учень, помічник і біограф Антоній. Завдяки молитвам преподобного в обителі завжди був хліб та олія для прийому гостей, незважаючи на голод і злидні, які настали після захоплення святого міста.

Досягши глибокої старості, преподобний захворів і, відчуваючи наближення своєї смерті, послав за Антонієм. Та той не міг покинути свій послух, бо саме обслуговував гостей. Тоді старець велів йому пере дати: «Не хвилюйся, я почекаю, поки ти не закін чиш свою роботу». Коли Антоній нарешті прийшов, близько опівночі, преподобний благословив його, після чого тричі промовив: «Виходь, душе моя! Йди до Господа!» – і спочив.

Молитвами святих Твоїх 

Господи Ісусе Христе 

помилуй нас!