Із книги “Історичний шлях УАПЦ”.  Олександер Воронин
Видавництво “Воскресіння”, Кенсінгтон, США, 1992

ПОЧАТКИ ВІДРОДЖЕННЯ

Після Першої світової війни понад два з половиною мільйони православних українців, понад мільйон білорусів та біля 25 тисяч росіян опинилися у відновленій Польщі, до якої крім Галичини, де домінувала Греко-Католицька Церква, увійшли Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя та українське Полісся — землі з переважаючим українським населенням. Ці землі входили до складу Київської митрополії, коли вона була в канонічній підлеглості Царгородському патріархові, а 1686 року їх насильно підпорядковано владі Московського патріарха разом з іншими українськими православними землями. Православна Церква була тут дуже сильна, але протягом панування царської Росії повністю зрусифікована, а її ієрархій та духовенство — виразно промосковського наставлення. Проте після революції і на ці землі долинули вітри національного відродження, зродилось прагнення до унезалежнення та українізації Церкви. Уже в 1917 році на єпархіальному з’їзді Волині було ухвалено заклик до відправи богослужень з місцевою народною вимовою та виголошення українською мовою проповідей. 1918 року для праці над національно-церковним відродженням засновано Братство Святого Спаса, куди увійшли визначні волинські священики і миряни. Ці перші обережні кроки значно поширились пізніше. У жовтні 1921 року на Волинському єпархіальному з’їзді ухвалено постанову про необхідність переходу з церковно-слов’янської мови на українську з тим, що цей перехід має відбуватися поступово, и міру перекладу богослужбових книг.

НА ШЛЯХУ ДО АВТОКЕФАЛІЇ

У перші роки після війни Православна Церква в Польщі зберігала залежність від Москви. Але з часом її керівники, усвідомлюючи неприродність підпорядкування церковному центрові в іншій державі, до того ще й опанованій безбожною владою, почали рух за усамостійнення. Намагання здобути церковну незалежність шляхом переговорів з Московською патріархією не мали успіху. Патріарх Тихон відкинув прохання єпископів Юрій Ярошевського та Діонисія Валединського про надання Церкві в Польші автокефалії і погодився тільки на автономію. Архиепископа Юрія призначено митрополитом-екзархом.

1922 року собор єпископів Православної Церкви в Польщі ухвалив перейти в управлінні Церквою на засади повної незалежності, тобто проголосив де-факто автокефалію. Митрополитом незалежної Церкви обрано владику Юрія Ярошевського. Він прихильно ставився до ідеї розмосковлення Православної Церкви в Польщі, підтримував і намагання православних українців відновити національний характер Церкви на українських землях. 1922 року митрополит Юрій рукоположив в єпископський сан архимандрита Олексія Громадського, першого у Польщі єпископа українця. За підтримкою єпископа Олексія ширилось вживання української мови в богослуженнях, робились численні переклади богослужбових книжок на українську мову, виходили українські церковно-релігійні журнали, запроваджувалося навчання українською мовою у церковних школах.

Російська еміграція чинила сильний опір відходові Православної Церкви в Польщі від Церкви Московської і введення в богослуження народних мов. 8 лютого 1923 року російський фанатик-шовініст архимандрит Смарагд забив митрополита Юрія пострілом з револьвера. Митрополитом Православної Церкви в Польщі на його місце обрано архиепископа Діонисія Валединського, росіянина з походження, що теж був прихильний до українізаційних заходів у Церкві на землях з українським населенням.

ТОМОС ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХА

Керівники Православної Церкви в Польщі відчували, що де-факто автокефалії для їхньої Церкви не досить. Забезпечившись підтримкою уряду, вони звернулись до Вселенського патріарха з проханням про формальне надання їхній Церкві автокефалії. Патріарх Григорій VII визнав право на автокефалію Православній Церкві в Польщі «Патріаршим і синодально-канонічним томосом» (тобто декретом) з 13 листопада 1924 року, який підписали, крім патріарха, дванадцять митрополитів Костянтинопольської Церкви.

Для Української Православної Церкви надзвичайно важливе значення має те, на якій підставі патріарший Томос визнає автокефалію Православної Церкви в Польщі. У цьому документі говориться: «Перше відірвання від нашого Престолу Київської митрополії… і прилучення її до Московської Церкви відбулось не за приписами канонічних правил, а також не було дотримано всього того, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який мав титул екзарха Вселенського Престолу». Цією заявою Вселенська патріархія ясно ствердила неканонічність зміни юрисдикції Київської митрополії 1686 року. Канони було порушено тим, що митрополита Київського Гедеона Четвертинського поставлено у Москві без згоди Царгороду, а передача Української Церкви під владу Московського патріарха фактично була продажем її за багаті царські дарунки, що засуджується канонічним правом, як «симонія». Крім того, Московська Церква не дотримала обіцянок щодо автономії Православної Церкви на Україні. Отже, Царгородська патріархія проголосила акт 1686 року неканонічним і тим самим анулювала його. Це означало повернення до стану, що існував перед тим, а на цій підставі Царгород вважав себе повноправним визнати автокефалію Православної Церкви на землях, які входили колись до підпорядкованої їй Київської митрополії.

УКРАЇНІЗАЦІЯ ЦЕРКВИ

Хоч Українська Православна Церква у польській державі була частиною Автокефальної Православної Церкви в Польщі, вона користувалась широкою автономією. Постійно зростали вимоги дальшої українізації Церкви на українських землях. 1932 року висвячено другого єпископа українця — архимандрита Полікарпа Сікорського, і призначено на єпископа Луцького, а архиєпископ Олексій Громадський того ж року став правлячим єпископом усієї Волинської єпархії. Під їхнім керівництвом Українська Православна Церква під владою Польщі стала фактично незалежною і швидко розбудовувала своє національне життя. Українські національно-церковні кола значною мірою українізували богослужбові відправи, адміністративне життя Церкви ти шкільництво, дбали про поширення національної свідомості населення, розвиток культури.

ПОЛЬСЬКО-КАТОЛИЦЬКІ ГОНІННЯ

Живучи в римо-католицькій польській держані, православні українці зазнавали тяжких утисків з боку влади і Римо-Католицької Церкви. В останні місяці 1937 року розпочалась широка кампанія насильного навертання на католицтво православних українців на Волині, в районах уздовж польсько-радянського кордону. Цю так звану «ревіндикаційну» кампанію ревно провадив, із схваленням найвищих урядових кіл, «Корпус охорони пограниччя» неперебірливо вдаючись до найрізноманітніших обмежень, переслідувань і репресій. Поляки мали на меті також полонізувати українське населення прикордонних районів та вимагали від усіх чиї прізвища закінчувались на -ський, -цький і -ич, щоб вони змінили у метриці національність на польську. Тим, хто погоджувався, обіцяли різні пільги, і навпаки. Насильство об’єднало українське населення в рішучому спротиві сваволі і викликало численні протести з боку провідних українських діячів, зокрема українців-послів до сейму Незважаючи на підтримку «ревіндикаційної» акції владою, вона не принесла бажаних наслідків.

Тоді поляки скерували свою увагу на Холмщину і Підляшшя. Влітку 1938 року на тих споконвічно українських землях розгорнулись жорстокі гоніння проти православних. Протягом короткого часу було зруйновано або спалено 115 православних церков. В більшості випадків гонителі нищили і церковне майно, руйнували прицерковні цвинтарі. Брутальність державної поліції супроти безборонного населення не знала меж.

Це варварство викликало хвилю обурення у світі. У США і Канаді відбувалися масові демонстрації протесту, організовані православними українцями. Вживалося заходів для порушення цієї справи на форумі Об’єднаних Націй. Відправлялись спеціальні богослуження за переслідуваних православних. З осудом насильства виступали українські посли в сеймі. Собор єпископів Православної Автокефальної Церкви в Польщі звернувся до польської влади з меморандумом, в якому ієрархи висловили «смуток і біль» з приводу того, що «така страшна несправедливість з потоптанням Христової правди і любові, сталася нам — християнам — у християнській країні». Переслідування засудив першоієрарх Української Греко-Католицької Церкви митрополит Андрей Шептицький. «Нищення церков у місцевостях, де церква потрібна народові, заборона відправи церковних богослужень і карання за молитву – мусимо вважати за акти релігійного переслідування», – заявив він у посланні з приводу подій на Холмщині і Підляшші, наголосивши, що гоніння завдають морального удару «самій ідеї з’єдинення Церков та авторитетові Вселенської Церкви й Апостольської Столиці». Але з боку Риму, який своїм авторитетом міг би покласти край насильству, не було жодної реакції.

Врешті-решт світовий розголос, а разом з тим міжнародна напруженість у зв’язку з експансивними кроками Гітлера, примусили польську владу припинити гоніння право-славних. Сталося це вже в останні місяці перед вибухом Другої світової війни.