Преподобний Неофіт народився 1134 р. у Лефкарі (біля древнього Амафунта) в горах Троодос на Кіпрі. На той час острів перебував під владою лицарів-хрестоносців. У віці сімнадцяти років юнак утік із батьківського дому, щоб уникнути шлюбу. Прагнучи втілити бажання усамітненого життя, що визрівало в його серці з дитинства, святий знайшов притулок у монастирі свт. Іоана Золотоуста на горі Куцовенді. Але безутішні батьки зрештою відшукали сховище сина і вблагали його повернутися до села. Парубок погодився відсвяткувати шлюб, але тієї ж ночі віддав молодій дружині свій перстень і поспіхом повернувся до монастиря, де невдовзі прийняв чернечий постриг.

Протягом п’яти років юнак виконував послух виноградаря в одному з монастирських угідь. Увесь вільний від роботи та молитви час він вчився читати за Книгою Псалмів і ретельно вивчав житія святих.

Потім преп. Неофіта знов покликали до монастиря, і впродовж двох років він був помічником ризничого. Йому не дозволили жити на самоті, й тоді він вирушив у паломництво на Святу Землю, сподіваючись знайти духовного отця по серцю та придатне місце для безмовного життя. Проте на це не було волі Божої, і монах повернувся до своєї обителі. Та наставники знову не схвалили благочестивих намірів св. Неофіта жити самітником. Тоді він залишив обитель і вирушив на Латрійську гору — відомий осередок чернецтва тієї доби. Дорогою Неофіта арештували кинули до в’язниці у Пафосі, де охоронці відібрали в нього всі гроші. Святий зрозумів, що Бог посилає йому ці не гаразди, щоб він залишився в себе на батьківщині. Обійшовши найближчі гори, він невдовзі знайшов для себе печеру, що нависла над обривом. Йому було тоді двадцять п’ять років (1159).

Протягом року св. Неофіт облаштовував печеру, по тім поблизу неї викопав собі могилу і почав невидиму брань, намагаючись підпорядкувати плоть небесним прагненням духу. Невдовзі слава про преп. Неофіта поширилася, і дедалі більше молодих людей постійно просилися до нього в учні. Чотири роки він відмовляв усім, але потім, підкорившись наполяганням єпископа Пафоса, прийняв священство і взяв учнів, число яких хотів обмежити вісімнадцятьма. Нові послушники видовбували собі келії на схилах гори, а потім збудували церкву та службові споруди, так що на двадцять четвертому році затвору Неофіта (1183) його монастир був завершений і названий так само, як і печера його засновника («затвор»).

Сюди безперервним потоком линули відвідувачі, щоб побачити преподобного та почути його настанови. Через це Неофіт перейшов у більш віддалену печеру, яку він назвав Новий Сіон, і відтепер спускався до монастиря лише в неділю та у свята, щоб відслужити Євхаристію та розділити з учнями плоди своїх духовних споглядань.

Одного разу преп. Неофіт вирубував у кам’яному схилі нову келію. Раптом від скелі відколовся великий камінь, але, замість того, щоб зіштовхнути монаха в прірву, зупинився в полах його одягу, і, силою Божої благодаті, святий завис у повітрі. На знак подяки св. Неофіт уклав службу і велів згадувати це чудо щороку 24 січня (6 лютого). Саме цей день став днем пам’яті преподобного на Кіпрі, адже дата його кончини викликає сумніви.

Св. Неофіт залишив багато аскетичних та агіографічних творів, а також проповідей на численні свята літургійного року.

Молитвами святих Твоїх

Господи Ісусе Христе

помилуй нас!

Амінь

Джерело “Житія святих укладені на Святій Горі Афон. Синаксар. Т.2. Лютий”

Видання здійснена за підтримки Фонду пам`яті Блаженнішого Митрополита Володимира