Митрополит Черкаський і Канівський Феодосій дав інтерв’ю грецькому церковному порталу Romfea.gr. Аудиторія обрана не випадково.

Це грекомовне православ’я — той простір, де ухвалювалися рішення про визнання Православної Церкви України. Там, де українського контексту не знають зсередини, слово «гоніння» працює саме так, як задумано.

Відповідь надійшла від тих, хто ті самі роки прожив в українському храмі, а не прочитав про них у переказах.

Що прозвучало на Romfea

Інтерв’ю виходило частинами у вересні 2026 року. Перша частина датована 7 вересня.

Митрополит Феодосій заявив, що в Україні відбувається справжній геноцид мільйонів вірян його Церкви. За словами Його Високопреосвященства, бути її членом сьогодні небезпечно для життя.

Він стверджує, що політики та ЗМІ розпалили в суспільстві ненависть до такої міри, що загроза стосується навіть мирян. І що проти найбільшої, як він каже, релігійної конфесії в Україні відбувається спланований та жорстокий акт геноциду.

Раніше тому ж порталу владика казав, що українська влада влаштувала гоніння через спецслужби та підконтрольну їй, за його словами, Православну Церкву України.

В інших інтерв’ю звучала теза, знайома всім: з погляду канонічного права в Україні нібито існує лише одна Православна Церква. А Вселенський Патріарх нібито легалізував розкол.

Друга частина інтерв’ю додала до цього історичну конструкцію. Владика переконує закордонного читача, що його Церкву переслідують фактично від 1992 року, а повномасштабна війна лише прискорила давно розпочате.

Чому це говориться саме грекам

Українському читачеві ці формулювання відомі роками. Новизна не в них, а в адресаті.

Грецькомовна аудиторія не має власних інструментів перевірки того, що відбувається в українських єпархіях. Вона орієнтується на те, що їй розповідають від імені «гнаної Церкви».

Тому кожне таке інтерв’ю — це робота не з вірянами, а з зовнішнім контуром світового Православ’я. З тими Церквами, які вже визнали Православну Церкву України, і з тими, які ще вагаються.

Розрахунок простий. Якщо в Афінах, Салоніках чи на Кіпрі повірять у картину «держава душить канонічну Церкву», питання визнання ПЦУ знову стане дискусійним.

Відповідь від тих, хто був у тому храмі

Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія оприлюднив заяву у відповідь. Її підписала голова Фонду Наталія Шевчук, перший помічник Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви у 2000–2015 роках.

«Митрополит Феодосій має право говорити. Ми будемо захищати це право саме тому, що Україна — не Росія. Але й ми маємо право відповідати», — йдеться в заяві.

Перше, на що звертає увагу Фонд, — біографія самого владики.

Значну частину 1990-х Феодосій провів не в українському церковному середовищі, а в Росії. За його офіційною біографією, з 1994 року він навчався в Калузі, там був пострижений у чернецтво і рукоположений. Служив у Калузькій єпархії, вступив до Московської духовної академії.

До України його направили лише у серпні 2001 року.

«Перед великою історичною розповіддю про “гоніння з 1992 року” варто відповісти на просте питання: а звідки ви, владико, знаєте про них?» — запитує голова Фонду.

Кімната під сходами Андріївської церкви

Далі заява описує те, чого немає в жодному офіційному звіті тих років, — реальні умови, у яких жила автокефальна Церква в Києві.

Предстоятель УАПЦ роками мешкав у скромному готельному номері. Церква не мала ні резиденції, ні великого адміністративного центру, ні ресурсів, співмірних з іншими православними юрисдикціями.

Послів, дипломатів, політиків та іноземних гостей Блаженніший Мефодій приймав у каретній Андріївської церкви — маленькому приміщенні під сходами храму.

Стіл. Дві ніші для книжок. Рукомийник. Туалет. На стіні — портрет Вселенського Патріарха Варфоломія.

«Ось так виглядав фактичний кабінет Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви», — свідчить Фонд.

Що таке служіння без ресурсу

Навколо цієї кімнати тривала щоденна боротьба за право просто служити.

Комісії, рапорти, фотографування, обмеження годин богослужінь, суперечки за підсвічники і кадіння в храмі.

Музейний персонал демонстративно голосно розмовляв під час богослужіння і читання Святого Євангелія. Були проблеми з електрикою та трансляціями. Право на прямий ефір на Різдво чи Пасху доводилося буквально виборювати.

Роками тривала боротьба за кілька кімнат на Трьохсвятительській — щоб Предстоятель мав кабінет, а духовенство, водії та іподиякони мали хоча б де переодягнутись.

Це не гоніння. Це те, як виглядає Церква без державного протоколу, без покровителів і без грошей.

Три питання, на які немає відповіді

Фонд ставить митрополиту Феодосію три прямі питання про його власну Церкву.

«Хто з її Предстоятелів жив роками у звичайному готельному номері? Хто приймав дипломатичний корпус у кімнаті 3 на 5 метрів біля туалету? Хто виборював право на кілька годин богослужіння у своєму єдиному кафедральному храмі столиці?»

Українська Православна Церква в єдності з Московським Патріархатом мала Лаври, монастирі, резиденції, величезну мережу парафій і доступ до найвищих державних кабінетів.

Українські президенти приходили на її богослужіння. Її ієрархи були частиною державного протоколу.

«Втрату колишнього становища не слід називати гонінням. Втрата привілею — ще не мучеництво», — формулює голова Фонду.

Автокефалія, яка вижила

Тут проходить головна лінія цієї розмови. І вона важливіша за особисту полеміку.

Українська автокефалія не з’явилася у 2018 році разом із Томосом. Вона пройшла через усе ХХ століття в одній конкретній Церкві — тій, яку розстрілювали, забороняли і виганяли.

«За нею — радянські тюрми, табори і катівні. Розстріляне духовенство. Знищені церковні структури. Єпископи і священники, яких ламала репресивна машина. Вигнання. Діаспора», — йдеться в заяві.

Десятиліттями Українська Автокефальна Православна Церква жила без держави, поза Україною. Вона існувала лише тому, що знаходилися люди, які відмовлялися дозволити їй померти.

Коли вона повернулася до незалежної України, на неї не чекали Лаври, резиденції, кортежі й державний ресурс. Вона починала майже з нічого.

«УАПЦ вижила там, де щури здихали», — наводить Фонд слова українського священника, сказані про цю Церкву.

Дорога, вказана заздалегідь

Напрям був визначений задовго до 2018 року.

Блаженніший Мефодій заповідав продовжити діалог про об’єднання в єдину помісну Церкву, канонічно визнану Вселенським Православ’ям. І поставив умову: жодних рішень щодо поєднання з іншими юрисдикціями в Україні без канонічного благословення Вселенського Патріарха Варфоломія.

Саме так і сталося. У грудні 2018 року УАПЦ увійшла до Православної Церкви України — тією дорогою, яку вказав її Предстоятель.

«Ми знали, куди йдемо. До незалежної Української Церкви. До канонічного визнання. До Константинополя. Не до Москви», — наголошує Фонд.

Ось чому портрет Патріарха Варфоломія висів над столом у комірчині під сходами ще тоді, коли жодного Томосу не існувало навіть у планах.

Хто кого називає неканонічним

Це відповідь і на закиди про «неканонічність» та «безблагодатність» Православної Церкви України.

До ПЦУ увійшла Церква, яка десятиліттями трималася автокефальної традиції без жодних привілеїв. Її шлях до Константинополя не був кон’юнктурою 2018 року — він був позицією, за яку вона платила побутом під сходами.

Натомість структура, яка сьогодні говорить про гоніння, десятиліттями користувалася всім, чого автокефальна Церква не мала ніколи.

Ціна, якої не було двадцять років тому

Сьогодні ця розмова має інший вимір.

«За право України існувати зараз платять кров’ю», — наголошує Фонд.

Найкращі сини і доньки країни лягають у землю не за геополітичні конструкції. Вони віддають життя за те, щоб Україна залишилася Україною: зі своєю державою, мовою, культурою і незалежною Церквою.

«Море української крові вже відділяє нас від світу, в якому хтось міг дозволити собі не визначатися, де закінчується його Україна і починається Москва».

Саме тому Фонд вважає неприйнятним, коли український архієрей у грецькому медіа малює Україну державою-гонителем. І майже не залишає у своїй картині місця для контексту російської війни та для історії привілейованого становища власної церковної структури.

Питання до української держави

Окремий пункт заяви адресований не Церкві, а владі.

Фонд наполягає: правоохоронним органам давно час дати суспільству зрозумілу правову відповідь щодо багаторічних проваджень навколо митрополита Феодосія.

«Або довести висунуті обвинувачення в незалежному суді, або визнати, що держава не здатна їх довести».

Нескінченна процесуальна вистава однаково руйнує довіру і до держави, і до правосуддя. І саме вона дає матеріал для інтерв’ю на кшталт того, що вийшло в Греції.

Різниця між Голгофою і привілеєм

Завершується заява прямим зверненням до владики.

«Не треба розповідати нам, що таке виживати. Наша Церква виживала там, де щури здихали. Її розстрілювали — вона молилася. Її забороняли — вона існувала. Її виганяли з Батьківщини — вона берегла Україну в діаспорі. Вона повернулася додому майже без нічого — і знову вистояла».

І останнє формулювання, яке варто перекласти грецькою:

«УАПЦ знає, що таке гоніння. І саме тому ми знаємо різницю між Голгофою — і втраченим привілеєм».